2012 рік запам’ятався українцям не тільки футбольним чемпіонатом, а й спробую послабити позицію української мови та почати нову хвилю русифікації України. У 2011-2012 рр. Янукович укріплював свою владу для узурпації. Одним із напрямів було обрано мовне питання.
Ще з початку незалежності проросійські та комуністичні сили намагались пропихнути російську мову як другу державну. Це видно зі статті 10 Конституції України, де згадано особливу роль російської. Кремлівська п’ята колона довго виношувала план про легітимізацію російської мови в суспільному полі. Їх шанс настав у 2012 році.
Українофоб Вадим Колісніченко спільно з одіозним головою Одеської юридичної академії підготували законопроєкт про засади державної мовної політики. Цей закон мав замінити ще совіцький нормативний акт. Благий, начебто, намір розширити права на користування рідною мовою національними меншинами, але диявол криється в деталях. Державною мовою цей законопроєкт визнавав українську, однак значно розширював використання регіональних мов, якщо кількість їхніх носіїв становила не менш як 10% населення в регіонах. Дія закону розповсюджувалася на 18 мов, умовна пріоритетність яких розпочиналась із російської. Він зобов'язував органи державної влади, місцевого самоврядування, установи й організації сприяти розвитку, вживанню і захисту регіональних мов. Дозволяв вільно впроваджувати їх в усіх сферах суспільного життя, зокрема в освіті, науці й культурі заради "зміцнення єдності українського суспільства". Партія регіонів на чолі з Януковичем хотіли дозволити російську в державних органах України. Це було виконання своєрідної обіцянки перед електоратом: “Бачите ми зробили російську офіційною мовою”. У законі було використано дуже маніпулятивний термін “рідна мова”. Поняття "рідна мова" закон визначав як першу мову, якою людина оволоділа в ранньому дитинстві. Тобто рідною для українців могла бути й іноземна, якою першою оволоділи за певних обставин. Водночас кожен мав право вільно визначати мову, яку вважав рідною.
24 травня 2012 року закопроєкт Ківалова-Колесніченка був винесений на голосування Верховною радою. Громадянське суспільство ще з лютого стежила за ходом проросійського ініціативи. Парламентська опозиція заблокувала трибуну в той день. Під час виступу Колесніченка сталася бійка, спікер Литвин закрив засідання. На наступний день протест не зупинився, на мітинг вийшли викладачі та студенти львівських вишів. Трибуна не була розблокована, тому голосування по законопроєкту перенесли на 5 червня.
За задумом громадськості, опозиція мала знову заблокувати трибуну та відібрати карти в “ригів”, аби недопустити голосування. Але спікер Литвин порушив процедуру та переставив з 3-ого місця на 2-ге голосування по скандальному законопроєкту. Багато зі сучасників дивувалися пасивності опозиції. Наступне голосування мало пройти в липні. Більшість громадян України сприйняли це як справжній замах на українську мову. Корифії мистецтва такі, як Богдан Ступка та Іван Драч дуже критично оцінили цю творчість народних депутатів.
Розуміючи суспільний резонанс, влада вирішила знову порушити регламент та сфальсифікувати голосування. 3 липня 2012 року, на початку вечірнього пленарного засідання Верховної Ради, законопроєкт ухвалили у другому читанні 248 депутатськими картками. Закон було ухвалено з порушеннями регламенту. Стенограма засідання свідчить, що Адам Мартинюк (Перший заступник Голови Верховної Ради) при ухваленні законопроєкту ініціював три голосування: за розгляд законопроєкту («рішення не прийняте»), за повернення до голосування про розгляд законопроєкту («рішення прийняте») та за ухвалення законопроєкту у другому читанні («рішення прийняте»), і, таким чином, фактично, законопроєкт був проголосований без ухвалення рішення про його розгляд.
Саме голосування було яскравим прикладом кнопкодавства і голосуванням за інших депутатів. Віце-спікер Микола Томенко зазначає, що представники коаліції не лише блокували трибуну під час голосування, а й безпрецедентно проголосували його карткою за мовний законопроєкт. Ігор Палиця, будучи закордоном, теж “проголосував” за закон. Магія ВРУ в дії. Риги навіть не соромилися того, що вони порушили не тільки законодавство України, а й норми моралі. Один з лідерів Партії Регіонів Чечетов заявив: "Оцініть красу гри. Ми їх розвели, як кошенят. Я не знаю, що вони будуть робити на виборах».
Після ухвалення Верховною Радою Закону «Про засади державної мовної політики» на Європейській площі під Українським домом зібрався мітинг на підтримку української мови, деякі з учасників акції оголосили голодування. Частина протестувальників залишилася на ніч. Спецпідрозділ “Беркут” почав розгін протесту, була сутичка. В інших містах відбулися аналогічні акції протесту проти русифікації.
Цей Закон мав на меті розкол України на два табори: російськомовний схід та південь та україномовний захід. Ця поляризація мала закласти грунт для майбутньої анексії. Для дестабілізації ситуації на Закарпатті було визнано “русинську мову”.
З юридичного погляду, в цьому законі містився цілий ряд помилок різного роду. Отже, він був неякісним, адже породжував багато правових суперечок і створював зайве навантаження на правову систему. Текст закону порушував Конституцію України та підривав конституційний лад. Він підміняв поняття «державна мова», оскільки створював умови, за яких її знання не було потрібним.
23 лютого 2014 року, на екстреному засіданні Верховної ради України було скасовано цей антиукраїнський закон. Російська пропаганда використала відміну цього Закону в своїй пропаганді для поширення відомих наративів. Великого успіху це спекулювання не зазнало. У 2018 році Конституційний суд поставив остаточну крапку в цьому питанні: Закон був визнаний неконституційним.
Головна ідея закону Колесніченка-Ківалова полягала в розколі та поляризації українського суспільства. Це був крок до відновлення позицій проросійських сил. Палиця в колеса євроінтеграції. Москва надіялася, що ця “лагідна русифікація” дасть грунт для анексії. Вороги України помилялися: громадянське суспільство чинило спротив цьому. Чаша терпіння була переповнена на Євромайдані. Після падіння режиму Януковича це творіння, як й інші диктаторські замахи, були знищені. На жаль, не всі розуміють важливість мови як ключового засобу самоідентифікації. У вирі війни дехто й далі захищає російську “як спадщину української культури”. Їм ніколи не звернути нас зі шляху до Європи, але вони будуть встромляти палиці в колеса. Наша відповідь - це тотальна українізація, щоб наступне покоління українців вживало в своєму повсякденному житті українську мову, яка з'єднує нашу націю во єдину.
