Гнітюча тиша, що запанувала в кімнаті після відходу Еребуса, була майже фізично відчутною, важкою, як свинець. Я сиділа, прикута до різьбленого крісла, а в голові вирував справжній хаос, думки металися, немов спіймані птахи.
"Ну я і влипла. З одного боку, зараз у мені є божественні сили, хай навіть темні, але я не можу їх контролювати, і вона мене бажає поглинути. Я відчуваю це. Таке сильне, непереборне бажання, схоже на голод, що прагне пожерти всередині. Що ж мені тепер робити?" — замислилась я, відчуваючи безпорадність, яка змішувалася з розпачем.
"Але звідки у Еребуса стільки сил, щоб утримувати таку міць? Як він це робить?" — ця думка не полишала мене, наче нав'язлива муха.
Я озирнулась у кімнаті, намагаючись звикнути до темряви, яка здавалася густою та щільною. Навколо було доволі темно, складно було розрізнити хоч щось, крім нечітких обрисів. Я вже думала, що я тут одна, коли в дальньому кутку кімнати мелькнули дві червоні, палаючі вуглинки, і я відчула, як по шкірі пробіг мороз, а волоски на руках стали дибки. Глухе, утробне гарчання на секунду заповнило кімнату, змушуючи повітря вібрувати. Тоді я зрозуміла — це саме той монстр, один з тих потворних псів, якого лишив Еребус охороняти мене, його темний страж.
"...Або з’їсти, якщо я хоч щось утну не те..." — промайнула тривожна думка, від якої моє серце стиснулося.
"Потрібно зрозуміти, як керувати цією незнайомою силою всередині, інакше буде погано. Дуже погано. Це мій єдиний шанс."
Раптом я відчула гострий, пронизливий біль у серці, наче його стискали невидимі лещата, викручуючи з мене життя. Хотілось дотягнутись руками до грудей, щоб послабити цей тиск, але важкі металеві кайдани не пустили, боляче врізаючись у зап'ястя. Темрява всередині знову пробудилась, люта і голодна, в намірі поглинути мене, завершити своє перетворення, остаточно стерти мою сутність.
І раптом. Я опинилась у темному, безкінечному приміщенні, де не було ні верху, ні низу. Кайданів на мені вже не було, і я могла вільно рухатись, відчуваючи дивну легкість. Озирнувшись навколо, нічого не помітила — лише чорну, безпросвітну порожнечу, яка обступала з усіх боків.
— Що смертне дитя робить у світі безсмертних?! — цей голос заповнив усе навколо, здавалось, він звучав навіть у моєму тілі, у кожній клітині, вібруючи в самій душі.
Голос був глибоким, древнім, наповненим потужною енергією. Темрява рухнулась, мов океан, що дихає, і я зрозуміла: вона жива, вона не просто частина Еребуса, вона — окрема сутність. Можливо, вона стане моїм союзником, а не моїм катом.
— Та ось боги не можуть розібратись у своїх чварах, деякі попрохали допомоги в Острова, а він і послав мене, — потисла я плечима, намагаючись зробити невимушений вигляд, хоча відчуття були абсолютно протилежними: страх перемішувався з цікавістю. — А хто ви?
— Хто я?! — темрява зареготала, і цей сміх відлунював у моїй свідомості, проникаючи в кожну думку, змушуючи тремтіти. — Ти зовсім не боїшся, ну гаразд. Я та темрява, яка тебе може знищити. Я — це безодня, що дивиться в тебе! Я — сила, що давніша за богів!
— Он як, — замислилась я, намагаючись приховати подив і не видати свого збентеження.
"Цікаво, а темрява добровільно співпрацює з Еребусом чи ні? Це може бути ключем до мого порятунку." — промайнула в голові думка, яка, здавалось, була ключем до мого порятунку.
— Звісно ні! — знову роздався її гучний голос, сповнений обурення, майже рику. — Щоб я співпрацювала з таким негідником, який хоче використати мене, як інструмент? Я не є злом, я лише... безодня! Я — це первісна, нестримна сила, а не чиясь слуга!
— Ти читаєш мої думки? — здивувалась я, відчуваючи, як очі розширюються від здивування. Це було несподівано і трохи лякало.
— Ну звісно, я ж у твоєму тілі, забула? Ти — мій фізичний прояв. Твій розум — відкрита книга для мене.
— А й дійсно, — я на секунду замислилась, а потім видала, відчуваючи, як у голосі з'являється рішучість, що перебила страх. — Давай тоді співпрацювати? Я допоможу тобі, хоч і не знаю, чим саме тебе утримує Еребус, а ти допоможеш мені його перемогти? Ми разом можемо дати йому відсіч. У нас спільний ворог.
— Як сміливо з твого боку, пропонувати древній сутності користуватись власним тілом, — голос Темряви звучав вже не так роздратовано, а з відтінком зацікавленості.
— Ну у мене не великий вибір, як бачите, Еребус хоче мене знищити. Або вижити, ставши його лялькою, або спробувати щось змінити.
— Так, дійсно. Він настільки боїться смертної, що скористався моєю силою. Це принизливо для мене, — у голосі Темряви відчувалася справжня, глибока образа. — Ну гаразд, давай допоможемо одна одній. Твій відчай мені подобається.
Темрява розсіялась, моя голова була нахилена вперед, і коли я відкрила очі, то побачила взуття Еребуса, він на диво стояв мовчки поруч, його присутність була незвичайною і тривожною.
"Тепер слухай мене уважно, — роздався у мене в голові голос Темряви, — Він тебе зараз сприйме за Темряву, тому що зараз твої очі — це мої очі, тому прошу у тебе дозволу за потреби давати можливість керувати собою. Одразу скажу, це може тобі не сподобатись, це буде боляче, але це потрібно для нашої перемоги. Це наш єдиний шанс."
"Ну гаразд, я тобі довірюсь," — подумала я, відчуваючи, як приймаю доленосне рішення, не знаючи, чи пожалкую про це.
Я підняла голову і подивилась на Еребуса. На його обличчі розцвіла зловісна посмішка, коли він побачив мої чорні, як безодня, очі. Він провів рукою по моїй щоці, його дотик був холодним, але водночас відчувався як смертельний жар, що спалює залишки моєї колишньої сутності.
— Значить, вона виявилась набагато слабшою, якщо так швидко здалась тобі, — зрадів він, його голос бринів тріумфом. — Я приготував тобі прекрасний одяг.
Він вийшов з кімнати, і деякий час Еребуса не було. Лише його пес сидів у дальньому куті, його червоні очі палали в темряві, і він з недовірою дивився на мене, низько гарчачи.
"Здається, його пес відчуває обман," — подумала я, відчуваючи, як мороз пробігає по шкірі.
"Ну звичайно відчуває, це ж мої діти, тіньові пси, за них не турбуйся," — промовила Темрява у моїй голові, її голос звучав спокійно і впевнено, ніби вона розмовляла з власним дитям.
Двері кімнати були трохи напіввідкритими, і за ними я помітила маленького хлопчика, який намагався зазирнути та побачити мене. Хлопчик був у рваній старій рубасі та штанах, на ногах були зношені шкіряні напівчобітки, що ледь трималися на його худих ніжках. Каштанове волосся стирчало в різні боки та потрапляло у його очі, які були незвично яскравого, смарагдового кольору. Було дивно бачити такий живий, світлий колір серед всього чорного та темного, що оточувало мене в цьому маєтку. Його обличчя було блідим, але в очах світилася дитяча цікавість, змішана зі страхом.
— Ану відійди від дверей, я тобі не дозволяв туди лізти! — раптом пролунав суворий, гнівний голос Еребуса, що змусив хлопчика здригнутися. Хлопчина миттєво зник з поля зору, ніби його й не було. Еребус увійшов назад до кімнати, тримаючи в руках темний, розкішний одяг, і його погляд ковзнув по мені, а потім на місце, де щойно стояв хлопчик. — О, ти його бачила? Це буде наш син.
"Син?!" — вирвалось у нас з Темрявою синхронно, думка пролунала в моїй голові, як грім.
"Що він замислив? Що з ним не так? Як це можливо?" — продовжувала говорити Темрява, її голос був сповнений здивування та тривоги, що передалися і мені.
