Василь так і не знає скільки часу був зниклим безвісти – календарям, так само і годинникам, він більше не вірить. За його відсутності Ігорюсик, щоб хоч трохи втішити батьків, перевівся на заочну форму навчання та повернувся з дружиною додому. Сам Ігорюсик тільки радий домашнім стравам, але дівчина, яка виходила заміж за потенційно успішного столичного аудитора, переїздом до провінції була, м'яко кажучи, розчарована.
Через це, м'яко кажучи, розчарування братової дружини, в батьківській хаті було тісно навіть до повернення Василя. Наелектризована атмосфера не дозволила хлопцю хоч трохи розслабитися і змусила одразу ж взятися за пошуки роботи і житла. Тепле, хоч і низькооплачуване місце охоронце-вантажнико-консультанта, звісно, вже було зайняте. Колишні співробітниці, дізнавшись, що він не приєднався до французького Іноземного Легіону і знову шукає роботи, пообіцяли найближчим часом в той чи інший спосіб звільнити вакансію, але попри ностальгію хлопець відмовився – як сказав Куций, жити можна тільки в одному напрямку.
Мандрівник тепер працює у великій крамниці, з тих, які безпідставно, але наполегливо самоназиваються “супер-маркетами”. Робота йому байдужа, але не гнітить, як могла б ще не так давно. Так само як не бентежить його просяклий вузьколобими амбіціями колектив та лицемірна корпоративна культура.
Інколи, в особливо нудні робочі години, в голову приходить інформація, пояснити появу якої Василь не в змозі – як він може знати, що он той пристойно вдягнутий покупець, який вже годину уважно перебирає дорогі товари, має в гаманці лише кілька гривень? Або що дівчина, яка працює на касі, взяла кілька місяців тому чималий кредит, щоб допомогти своєму хлопцю придбати машину, а той, в свою чергу, її невдовзі покинув? Або що під двері двадцятої квартири напісяв не французький бульдога, що мешкав навпроти, і якого тепер зневажав весь під'їзд, а сенбернар з третього поверху, який завжди славився відмінними манерами та гігієнічними звичками і ставився у зразок не тільки іншим собакам, але й декотрим людям. Щоб скомпрометувати свого запеклого ворога, вже немолодий сен-бернардосець не полінувався піднятися двома поверхами вище.
Якщо вміння дізнаватися про справи які хлопця не обходять це якась надприродна здібність набута під час подорожей – вона неконтрольована та приносить більше шкоди ніж користі, бо часом заважає виконувати робочі обов'язки і спілкуватися з друзями. Друзі і без того стали уникати Василя.
Втім, давні знайомі його тепер цікавлять не більше ніж робота. Хлопець згадує слова маленького монаха про те, що всі вони хочуть повернутися додому, але... Так, здається, він тепер розуміє це “але”. Мандрівник відчуває, що і старі друзі і нова робота – тимчасове. Що саме має статися і чи станеться колись, він не знає, але готовий терпляче чекати скільки знадобиться. Навіть не просто чекати – а готуватися. Василь уважно передивляється шкільні підручники – в одному з них, серед зумисне незграбних формулювань та фашистських скорочень ховається щось, що він колись пропустив; те, що могло б стати його покликанням в цьому житті.
Майже кожні вихідні він відвідує парк де збираються шанувальники шахів. Малий перекладач – тобто тисячолітній ігумен – як не старався, не навчив його грати, але встиг зацікавити. Методом боязких спроб та принизливих помилок Василь визначив з якими шанувальниками вічної гри можна мати справу, а з якими – ні. Йому підказали де можна придбати відповідну літературу, і неквапливо, але безупинно він підвищує свій рівень майстерності, вчиться цінувати тонші аспекти мистецтва. На додачу до естетичного задоволення паркові турніри неабияк нагадують мандрівникові засідання Спілки Геософії.
Інколи, у особливо темні і безсонні ночі Василь чує Голос-із-прірви. Він більше не кличе хлопця до себе, не благає звільнити, ні – тепер він погрожує. Обіцяє помститися тому, хто уникнув його злих чар, пророкує загибель всього живого, теплого та світлого... Як не дивно, але Василь радий цьому нагадуванню. Вранці, виходячи з дому на годину-дві раніше ніж необхідно, мандрівник милується кожним деревом, кожною кульбабкою, яка злочинно проросла з тріщини у асфальті, кожним горобцем, чиє чиркання нагадує йому малого макітру. Милується з таким захопленням, що нечисленні в ранню годину перехожі вважають його за наркомана. Нехай вважають.
На відміну від Безодні, почвари не нагадують про себе, та непокоять вони Василя набагато більше. Він пильно стежить за тим, щоб у нього не з'являлися тривалі звички. Кожного дня він виходить на роботу у різний час та крокує кожного разу іншим маршрутом. Зачіска, одяг, манера спілкування – все це предмети майже наукового дослідження самого себе. Але навіть якщо мандрівник якось і видасть себе, та на його слід знову нападуть потойбічні людожери, він знає, що може сподіватися на допомогу. Коли Василь виносить сміття чи просто проходить повз безхатченків десь на вулиці, він часом відчуває на собі пронизливий погляд – і сам тоді хитає головою чи здіймає руку на знак привітання. Навіть коли жебраків не видно, завжди поруч є вуличні собацюри – не всі звісно, але багато з них знаюче всміхаються хлопцю та хитро мружать очі. Собакам добре відомо про потвор, так, та ще краще на них розуміються коти. Але вони занадто егоїстичні створіння, щоб піклуватися про когось окрім самих себе, тому на котів хлопець не дуже розраховує – та все одно приємно бачити розуміння у їхніх зневажливих поглядах.
Мані Фес Таації – вдень, уві снах чи навіть на підпитку – Василю більше не з'являються. Натомість, хоч і один тільки раз, він бачив надзвичайно яскраве, як казала колись Люда, сновидіння. В ньому двоє подорожніх шкандибали узбіччям розбитої дороги; далеко на обрії, за спинами цих двох, можна було вгадати нескінченне штучне плоскогір'я. Один з подорожніх – невеличкого зросту та хирлявенький, другий – кремезний, з кучерявим волоссям та в окулярах. Уві сні не розгледіти, але поза всяким сумнівом, на ногах хирлявого один чобіт майже новенький, другий – страшенно брудний та подертий. Василь сподівається, що в кишені кремезного подорожнього так само як і раніше зберігається мініатюрне видання Кржапські, і кудись воно їх та й виведе.
Одного дня, перетинаючи вулицю, Василь із роздратуванням повернув голову на нічим не спровоковане (і, відповідно, заборонене в межах населеного пункту – див. пункт 9.5 правил дорожнього руху України) бібікання. Новенький бус із хмельницькими номерами ані трохи не нагадував іржаву вантажівку з підбитою фарою, але чоловіка за кермом Василь впізнав миттєво. Тепер гіпс замість гомілкостопу вкривав всю правицю – від плеча до зап'ястка – і хлопцеві було моторошно уявляти як Панполковник переключає передачі. Виконроб життєрадісно всміхався і махав неполаманою рукою. Мимоволі мандрівник теж всміхнувся та відсалютував у відповідь. Якби перехрестя не було таким жвавим, можна було б поговорити, пригадати... На власний подив, образи Василь не відчував. Але світлофор переключився, і засигналили інші водії – з ненавистю, – і довелось квапливо перебігати дорогу. Як сказав би сам Петро, якщо їм судилося зустрітися знову – то вони обов'язково зустрінуться.
Іншого дощового ранку хлопець крокував калюжами до свого над-ринку, і, певно через ці калюжі, раптово нахлинули спогади, серце закалаталося так сильно, що довелося зупинитися. Він зрозумів, що просто не може сьогодні піти на роботу. Збрехавши щось непереконливе телефонові, він імпульсивно розвернувся і попрямував до автовокзалу. Автобусу чекати цього разу довелось недовго.
В Києві, здавалося, все змінилося і водночас не змінилося нічого. Василь повільно, але впевнено подолав шлях до єдиного району столиці який він запам'ятав. Тут довелося знайти лавочку, щоб сидячі випалити одну за одною дві цигарки, щоб хоч якось впоратися з почуттями. Ця імпровізована поїздка напочатку здалася безглуздою примхою, тратою часу та грошей, але тепер він докоряв собі, що не здійснив її одразу по поверненню...
Ось ця вуличка, церква неподалік... але замість потрібного будинку мандрівник побачив довгий паркан з гофрованого заліза, за яким вгадувалося пустирище. Серце, яке все сьогодні рвалося з грудей, зупинилося. Підійшовши ближче, побачив, що стіни сусідніх будівель почорніли від кіптяви. Це навіть здавалося логічним. Страшним – так, але логічним. Він спробував зазирнути крізь шпаринку, але що там могло бути. Бездумний погляд натрапив на оголошення наклеєне на паркан. Серце знову понеслося. Оголошень висіло десятки, але привернуло увагу тільки одне – мабуть тому, що іноземною мовою. Завдяки умлаутам Василь здогадався, що це – німецька, що це – цитата з її улюбленого Ніцше. Під текстом оголошення лишився один тільки відривний клаптик з номером телефону. Ні, не лишився, а був один-єдиний від самого початку – для Василя. Хлопець ревниво потягнувся до нього, наче боявся, що хтось останньої миті вихопить з-під носу. Боязко озирнувся, але ні, нікого поруч. Не було в світі грошей за які він розлучився б з цією послідовністю цифр. Але слід бути обережним, це може бути пастка...
Покружлявши, знайшов майже безлюдну кав'ярню. Сховався в куточку за вазоном, з чашкою кави про яку миттєво забув, набрав номер, п'ять разів перевірив чи не помилився і довго не наважувався натиснути виклик. Довгі і слабші ніж зазвичай гудки і потім знайомий голос. З затримкою, як колись у дев'яності, коли телефонувала тітка з Канади. До цієї затримки вони довго не могли призвичаїтись – мовчали, чекаючи один одного, а потім водночас починали говорити і знову замовкали, сміялися з того, як відстань заважає порозумітися. Потім, заспокоївшись, знайшли потрібний ритм і обмінювались довгими реченнями, які не вимагали відповідей, довгими історіями.
Вони говорили годину, можливо дві, але Василю здалося, що минуло не більше десяти хвилин. Поклавши слухавку, він одразу відчув, що останні як мінімум пів-години у спину недоброзичливо дивилася офіціантка – завтра там два синці з'являться. Залишивши щедрі чайові, він опустив голову та втік надвір.
Офіціантка роздратовано забрала невипиту каву – їхній заклад щойно відкрився, і вони пропонували якісні та з турботою приготовані напої за невисокими цінами. А цей чоловік навіть одненького ковтка не зробив. По телефону можна і на вулицях теревеніти.
Не відкладаючи, Василь того ж вечора завітав до Людиних батьків. Він побоювався, що мати одразу ж викличе міліцію чи, можливо, швидку, але та впоралася з почуттями і таки вислухала хлопця. На обличчі батька нічого не відображалося, але Василь здогадувався, що той просто краще тримає себе в руках.
Мандрівник радів, що Люда не тільки передала повідомлення, але й детально пояснила в якій формі його подати. Самотужки, під сповненими сумніву та підозри поглядами її батьків, Василь ніколи не підібрав би слів. Розглядаючи їхні змарнілі обличчя, він радів, що повернувся додому – хоча б заради своїх рідних.
Єлізавета Андріївна вислухала до кінця дивну історію від незнайомця тільки тому, що в перший тиждень після зникнення доньки сталося щось дивне. Точніше не сталося – а їй здалося, що сталося. Одного вечора, повертаючись додому, вона виявила, що у під'їзді не світить жодна жарівка. Долаючи третій поверх Людина мати не могла позбутися відчуття, що поруч у пітьмі хтось є... чи щось. Вона завмерла на мить і навіть затамувала подих, але чути було лише як калатається її власне серце від дитячого переляку. Вона ледве стрималася від того, щоб не зірватися на біг, а коли піднялася до власних дверей довго не могла влучити ключем у замок. Увірвавшись до квартири, вона спочатку захлопнула двері і привалилась до них спиною. Але якась дика, інтуїтивна здогадка примусила відкрити їх знову і всупереч логіці боязко покликати: “Люда? Людочка, ти тут?” Чи справді вона тоді почула гидкий смішок у відповідь, чи це були її нерви вона не могла сказати. Але прийняла тверде рішення, що якщо колись у під'їзді знову будуть проблеми з освітленням вона піде ночувати до когось зі знайомих.
Олександру Вікторовичу теж було що згадати, точніше кого, але, поза сумнівом, то були лише представники міліції – він був занадто раціональною людиною, щоб шукати інших пояснень.
Залишаючи батьків які втратили свою єдину дитину, Василь відчував гострий жаль... і дивувався, що вони так легко повірили. Правду кажуть – краще хоч якась надія ніж ніякої. Він пообіцяв передавати будь-які звістки і в майбутньому, але не вірив, що вони будуть. Як Куций хотів попрощатися назавжди з дружиною, так само Люда попрощалась – за посередництва Василя – з батьками. І – хлопець не тішився ілюзіями – з ним самим.
У свою чергу Василь не полінувався знайти Тоню та попросити пробачення за неприємні слова їхньої останньої зустрічі, подякувати за той рік життя разом. Дівчина спочатку сприйняла це як спробу відновити стосунки, але потім побачила, що хлопець змінився і говорить щиро, без розрахунку на якийсь зиск. Василь, зі свого боку, помітив неабиякі зміни у його колись коханій. Тоня стала дорослішою, прагматичнішою, але попри це зберегла свою захопленість навколишнім світом. Вона заочно навчається в університеті на дуже серйозній спеціальності, але так само набирає щоосені повні кишені каштанів, щоб потім саджати їх протягом прогулянок за містом, як вона робила це з чотирнадцяти років. Раніше Василь за кожної нагоди в'їдливо просив її показати хоч одне деревце яке з них виросло, але тепер він знає, що результат не має значення – головне щиро вірити у те, що ти робиш.
У них з'явилося багато нових тем для розмов, і вони домовилися зустрітися ще. Домовленості між людьми, як відомо, нічого не варті, але Василь сподівається, що ця буде виключенням.
¯\_(ツ)_/¯
