– Гадаєш дід правду розповів? Про безодню.
Куций знизав плечима.
– Навіщо йому брехати?
– Я маю на увазі – можливо він божевільний?
– Не думаю. Тобто трішки божевільний, звісно. Як і ми з тобою, – Борідка подивився на Василя, – особливо ти. Але істинно хворі це ті, хто посеред цивілізації живе – ті хто прокидаються з понеділка по п'ятницю в один і той самий час, сідають на маршрутку на одній і тій самій зупинці, працюють на одній і тій самій роботі роками, повторюють одні й ті самі слова... А тут – пустеля, почвари з лобуряками, прірва з велетенським чудовиськом на дні. На мить тільки розслабишся – і зжеруть, разом з ґудзиками зжеруть! Ні, за таких умов можна протриматися тільки маючи найздоровіший глузд. Тому я і продовжую дивуватися з того, що ти й досі живий.
– Іди в дупу, – не став ображатися Василь. – А якщо серйозно – я зможу чинити опір Голосу і не повертатися туди, як вважаєш?
– Якщо підеш назад до кар'єру, я після смерті – тобто після ще однієї смерті – буду тобі з'являтися по ночах.
– Було б непогано, там майже нема з ким поговорити. Але в той же час з геософів посередні співрозмовники, а з тебе то...
Вони залишили гостинну дво-з-половиною-верхівку вчора, за декілька годин до заходу, коли сонячна радіація вже не викликала опіків на шкірі та видінь у голові. До монастиря вела та ж сама дорога, і заблукати вони не боялись. Щодо лобуряк Петрович їх теж заспокоїв – штучне плоскогір'я часто осідало, з'являлися тріщини, провалля, і автівками тут ніхто не їздив. А от про почвар чоловік нічого не міг сказати.
Всю ніч вони крокували у світлі місяця, час-від-часу підбадьорюючись текілою. Вранці, коли повернулась спека, вони трохи подрімали у тоненькому затінку каменів. Але опівдні спати було неможливо через аж надто високу температуру та сліпуче сяйво, яке потрапляло в очі навіть крізь опущені повіки.
– Добре, припустимо зі мною все гаразд, і я не повернусь у Безодню, і навіть дістанусь дому. Що будеш робити ти?
– Хочу океан побачити.
– Який? Тихий?
– Не знаю. Так, напевно Тихий. Які ще є?
– Е-ее, Індійський...
– О!
– ... Атлантичний...
– Ні, все, я визначився – хочу Індійський океан.
– ... Північний...
– Ні, тільки Індійський.
– Ти ж нічого про нього не знаєш.
– Мені назва до вподоби.
– Істинний геософ.
– Пішов ти.
– Я пожартував. Де ти бачив геософа у спортивному костюмі зі смужками.
Куций образився не на жарт і жбурнув в хлопця каменюкою. Каменюка пролетіла метрах в трьох від цілі, Василь навіть не збирався ухилятися. Натомість Борідка насипав собі повні очі піску.
Мандрівникові стало шкода бідаку.
– Вибач, забув як ти серйозно ставишся до гардеробу... То ти навіть не повернешся зі мною до міста?
– Повернусь. Хочу побачити дружину.
– Я думав тобі Агапій заборонив.
– Так, але... я знаю чому він забороняв. Я хотів пояснити їй... мабуть вибачитися за те, що такий дурний був. З усім що я тепер знаю – мені це вдалося б дуже добре. І... але надто пізно. Все. Немає вороття. Жити можна тільки в одному напрямку. Якби вона захотіла – то сама б мене знайшла. А так... Тепер я хочу тільки попрощатись.
– Але ти не можеш так просто відмовитись, якщо справді її любиш, то мав би...
Геософ, продовжуючи терти очі, скочив та пішов геть.
– Стривай, вибач! Я... це не моя справа.
Але Куций тільки прискорився.
– Стривай, йолопе, не в той бік ідеш! Ти повертаєшся до...
Борідка злякався, крутнувся на сто вісімдесят та пройшов, не зупиняючись, повз Василя. Той закотив очі та послідував по самісінькому припічку за надміру чутливим секретарем.
Монастиря дісталися лише на четвертий день, замість обіцяного Петровичем третього – занадто часто йшли під спопіляючим сонцем та взяли з собою забагато текіли. Вони вже почали сумніватися, коли вийшли до ідеально круглої западини кілька кілометрів діаметром. Дійшовши краю, вони побачили на дні озеро, лазурове по краях, темно-синє на середині. Зі схилів западини стирчали будинки з вже звичною дробною кількістю поверхів – від півтора біля краю і до чотирьох з половиною; тільки на самому березі стояли раціональні п'ятиповерхівки. Схоже, що до того як озеро оточив терикон, тут був курорт – у підніжжя п'ятиповерхівок розташовувалось декілька великих басейнів, в яких зараз купались голі жінки та чоловіки.
– Та-а, я тепер розумію старого, коли він казав, що пострижеться у ченці, – судячи з виразу обличчя, Куций і сам всерйоз замислився над такою альтернативою.
Поза басейнами монахи з виголеними макітрами та монахині з волоссям зібраним у вузол на потилиці були вдягнені, точніше замотані у шматки різнокольорової тканини.
– Схоже, це ті самі монахи, що виловили Чобота.
– Які? Кого?
Василь коротко переповів історію Брудного, але Куций вже нічого не чув. Хлопець тряснув його по спині.
– Не забувай, що з дружиною хотів побачитися, а потім – океан.
– Так, так, пам'ятаю, – незадоволено відірвався від споглядання Борідка.
Вони почали спускатися, і на півдорозі їх зустріли декілька монахів. Ті запросили подорожніх за собою жестами, але пам'ятаючи Войцеха, Василь сумнівався, чи макітри і справді не розуміють мови. Їх розмістили у кімнаті з видом на озеро. Трохи згодом з'явився перекладач – малий років десяти.
– Ні, справа не в мові. Більшість місцевих через постійні медитації знаходяться в особливому стані свідомості і не можуть розмовляти. Чи навпаки – не розмовляють, щоб глибше зануритись... але це не цікаво, – хлопчина цвірінькав наче горобець у першу після ядерної зими весну і швидко крутив головою від Василя до Куцого.
– Правда, що ви прийшли з Безодні? І зустріли божевільного самітника який робить текілу? І бачили уві снах Пророка у місті під землею?
На відповіді перекладач не чекав. Малому, схоже, тривалий час не було з ким поговорити, і тепер він ні на мить не затуляв рота.
– Я хотів би поспілкуватися з Пророком, кажуть, він заздалегідь знав, що його засиплють живцем, і йому відомий день коли звільниться Те-що-на-дні і...
Подорожні прилягли відпочити, але перекладачу це не завадило тріскотіти і далі. Коли Василь прокинувся, Куций з малим сиділи за шахівницею.
– Не знав, що ти граєш у шахи, – здивувався хлопець. Навичка геософа змусила його нервувати – які ще несподіванки готує йому життя?
– Ще й як грає! – захоплено відгукнувся перекладач. Потім повернув голову так, щоб Борідка не бачив і скорчив пику з якої Василь мав здогадатися, що це не комплімент. Навіть навпаки.
– А ти вмієш? – перекладач не турбувався з “ви”.
– Ні, ні, я в футбол тільки. І в карти.
– Ох, це навіть краще! Пішли м'яча копати! На березі вже прохолодно.
Малий зірвався, перекинувши шахівницю. Куций з полегшенням видихнув, але швидко опанував себе і почав вдавати, що образився.
– Ну хто так поводиться, шахи це гра культурних людей, а не дрібних людино-неподібних мавп! Якщо ти не здатний контролювати свої тваринні рефлекси, то нема чого сідати за шахівницю! Футбол вам обом пасує набагато більше.
– Так, так, футбол це чудово, – не слухав Василь ні того, ні іншого. – Але нам потрібно поговорити з кимось з дорослих. Хто у вас тут головний?
– Ігумен зустрінеться з вами, але він дуже зайнятий, і... пізніше.
Малий щось приховував, але до кого ще вони могли звернутися? Зрештою, копати м'яча на чистому піску було приємною розрадою. Набігло ще з десяток маленьких макітр та декілька дорослих, і вечір минув непомітно.
Обіцяний ігумен на зустріч не поспішав. В ранкову та вечірню прохолоду Василь грав у футбол з малими, вдень блукав берегами озера з перекладачем. Куций не вилазив з басейнів з монахинями.
Озеро було набагато більшим ніж здавалося коли дивишся згори – обійти його за день виявилось неможливим. Протилежний берег густо заріс лісом, і Василь з малим неодноразово доходили до покривлених, могутніх дерев та відпочивали у їхній життєдайній тіні перш ніж рушити назад. В тому місці де вони грали в футбол, на піску лежало декілька човнів, але мандрівник жодного разу не бачив, щоб ними хтось користувався. Так само як ніхто не купався у спокусливо прозорій та холодній воді.
– Священне озеро, – пояснив перекладач. – Човни тільки для урочистостей, і рибу не можна ловити.
– Дивно, що камази його не засипали.
– Засипали.
– ?
– Вирівняли з землею. Тобто з териконом. Але потім весь насипаний ґрунт провалився у глибину, і озеро стало таким самим глибоким та чистим як було.
– А-а, це якось називається... В дні були порожнечі і...
– Я не знаю як це називається, – малий одразу занудьгував. Він хоч і вирізнявся кмітливістю, але не любив серйозних розмов та наукових термінів. Всі його розумові здібності йшли на те, щоб глузувати з монахів та монахинь. Перекладач дотепно описував Василеві недоліки та слабкості мешканців монастиря, так що той аж не витримував і починав їх захищати – не годиться дитині сміятися з дорослих.
– А що означають кольори вашого вбрання?
– Нічого. Кожен обирає собі колір до смаку.
– Я думав, це як у каратистів пояси – в залежності від рівня майстерності.
– Марнославство. Майстер без пояса залишиться майстром, а якщо невігласу почепити хоч десять поясів – навичок у нього більше не стане.
– Але ж потрібно, щоб старші якось відрізнялися?
– Навіщо?
Якщо малий намагався роздратувати Василя, то йому це добре вдавалося.
– Що значить навіщо?! Потрібно знати... ну, щоб, наприклад... якщо...
Мандрівник був впевнений, що бодай якась потреба у відзнаках та й має бути, інакше навіщо люди в усьому цивілізованому світі по пів життя витрачають на те, щоб здобути право почепити на себе блискучу залізячку чи барвисту стрічку.
– ... наприклад, коли мені терміново потрібна порада від розумної людини. Щоб я міг швидко цю людину знайти.
– Якщо ти без кольорового поясу не можеш відрізнити розумну людину від дурня, то ти точно не заслуговуєш на пораду.
Василь, як і всі дорослі, відчував, що не має морального права дозволяти дитині брати гору у суперечці, тому скористався навмисне для таких випадків вигаданим аргументом.
– Ти ще занадто малий, щоб щось розуміти, – але це скидалося лише на нічию, і він спробував добити опонента зарозумілими словами. – Суспільний устрій – складна річ, є цілі науки присвячені вивченню...
– Так, так – соціо-логія, політ-о-логія, пітек-антроп-о-логія...
– ... люди витрачають роки на те, щоб...
– ... отримати папірець без якого неможливо здогадатися, що вони щось знають!
Це була слово-в-слово фраза самого Василя, яку він використовував проти батьків, молодшого брата та всіх хто шаленів від словосполучення “вища освіта”. Не лишалося нічого іншого як підвестися та мовчки піти геть, вдаючи, що йому шкода гаяти час на дитячі балачки.
Але малий, на правах перекладача, переслідував його.
– У нас всі рівні – ігумен так само як і решта підмітає підлогу, миє унітази, пере шкарпетки.
– У вас немає шкарпеток, – зрадів можливості змінити тему мандрівник.
– Ми їх не носимо, але вони є.
– Прати шкарпетки – це якась духовна практика?
– Так. Найточніша та найповніша аналогія мирського життя.
Василь тяжко замислився, але аналогії не бачив.
– Може і немає ніякої аналогії, – не наполягав малий.
– Ви впевнені, що ви – монахи? Мені ви більше пацієнтів психіатричної лікарні нагадуєте. Як ваша релігія називається?
– Хочеш знати?
– Так! – Василю і справді стало цікаво. Треба буде про них детальніше почитати.
– Якщо чесно – це таємниця.
– Ну-у... !
– Але тобі, як Тому-хто-побував-на-дні-і-повернувся, – монахи надзвичайно шанували мандрівника і навіть нагородили цим титулом, за що Куций йому дуже заздрив, – я скажу. Готовий?
– Так, – Василь весь перетворився на слух.
Малий озирнувся, чи не підслуховує хто і коротко, але дзвінко пукнув. Зареготав і втік, щоб не отримати стусана.
“Можливо це і справді секта заснована втікачами з психіатрички, – міркував Василь. – На що, в такому разі, я можу тут розраховувати?” Він похмуро пошкандибав берегом слідом за перекладачем.
– Ти запам'ятав назву? Чи повторити? – люб'язно пропонував малий. – Можливо навіть записати, щоб не забув, а?! Знайдеш потім в інтернетрях... – але, побачивши, що Той-хто-побував-на-дні-і-повернувся у ненайкращому гуморі, почав вибачатися.
– Що вже не так?
– Нічого, – Василь не мав бажання ділитися думками про рідних з цим блазнем.
Шмаркач важко позіхнув.
– Я знаю що тобі покращить настрій.
Мандрівник на це не повівся.
– Я мав ще вранці тобі сказати. Ігумен готовий побачити вас завтра.
Василь з підозрою подивився на малого, але той був незвично серйозний, навіть сумний.
– Справді? Це ж чудово!
Малий відвернувся.
– Ти що, не радий що... та чого ти! Наче тобі нема з ким у футбол грати більше.
Наступного вечора перекладач нарешті завів їх з Куцим до настоятеля. Той, на відміну від малого і багатьох інших монахів, справив на подорожніх приємне враження. Його макітра була так само блискуче виголена як і в решти, але підборіддя прикрашала довжелезна білосніжна борода. На вигляд йому було років із дев'яносто, кожна риска обличчя зраджувала мудрість та життєвий досвід. На превелике розчарування Василя, старий занурився у той особливий стан свідомості ще глибше ніж інші тутешні мешканці, і переклад його нерозбірливого мугикання викликав труднощі навіть у малого.
Для ігумену велика честь надавати притулок Тому-хто-побував-на-дні-та-повернувся (Куций роздратовано засопів). Ігумен сподівався, що Василь з Борідкою добре відпочили та набралися сил. Ігумен подбав про те, щоб дух Сусіда, який потрапив слідом за мандрівниками до монастиря, знайшов нарешті спокій. І тепер ігумен готовий по можливості надати їм допомогу. Чого подорожні прагнуть найбільше?
– Повернутись додому, – озвучив єдину можливу відповідь хлопець. – Тобто, я – додому, а Сірий Брат бажає попрощатися з дружиною.
Куций урочисто хитнув головою на знак згоди.
Всезнаючого мудреця така вимога, звісно, не захопила зненацька, і він без затримки дістав клаптик паперу. Малий передав його Куцому.
– Що це? – насупився Борідка.
– О, Сірий Брате! Це – грамота, яка дарує право на користування засобом просторової транспортації в межах трьох прилеглих один до одного всесвітів, – перекладач вперше заговорив шанобливо. Але одразу зіпсував враження додавши пошепки, – тобто квиток на автобус.
– Який ще автобус?
– Тут один тільки маршрут ходить. Зупинка метрів за п'ятсот від краю. Відправлення – завтра, чверть по сьомій.
Замість того, щоб зрадіти, Куций розгнівався.
– Зупинка... і ви весь час мовчали? Я вже... скільки я тут... міг давно поїхати, а ви... !
Малий знову натягнув маску вдаваної чемності.
– Ви не питали, Сірий Брате. До того ж відірвати вас від водних процедур у басейні не видавалося можливим.
Геософ задихався від ненависті, але через присутність ігумена таки змовчав.
– Я тебе надворі почекаю, – кинув він Василю, підводячись.
– А я? – стурбовано спитав хлопець. Чому і він не міг поїхати автобусом?
Мудрець взявся гортати грубий фоліант повний загадкових символів. Принаймні Василь сподівався, що це були загадкові символи, а не сліди воронячих лап, як здалося на перший погляд.
Малий пошепки, щоб не відволікати старця від пошуків, пояснив.
– Куца Борідка потрапив сюди своєю ходою, а тебе напоїли чарівним зіллям та кинули у кролячу нору.
У кролячу нору? Василь пам'ятав пройдисвіта, який підібрав його на дорозі за пів-всесвіту звідси, але не кролів.
– І що тепер? – голос його зрадницьки тремтів.
Але малий лише вказав підборіддям на ігумена, який встромив носа у якісь таблиці.
Поводивши пальцем по стовпчиках та помугикавши, мудрець вказав на щось перекладачеві.
– За тиждень і чотири дні. Ігумен каже, що тебе можна буде відправити додому за тиждень і чотири дні.
Старий ще щось довго і поважно бубонів, але малий втомився і неохоче перекладав ці тривалі промови короткими односкладними реченнями. Василь відчув таке полегшення, що навіть не спитав як саме його будуть відправляти.
Близькість дому так дражнила і хвилювала, що вони з Куцим тривалий час не могли розмовляти. Першим отямився Василь, від думки, що завтра попрощається з Сірим Братом, можливо назавжди.
– То ти не плануєш залишатися у місті?
– Я і не проти, але ти ж пам'ятаєш – невідомо скільки мені жити лишилося.
Так, сам мандрівник за таких умов навряд став би затримуватись.
– А ти що, лишаєшся тут?
Василь переповів що відбувалося коли Куций пішов.
– Я думав вони на літак тебе посадять, з килимом-доріжкою і оркестром, бо ти ж Той-хто-побував.
– Навіть після всього пережитого ти мене продовжуєш дивувати – як можна заздрити якомусь дурному прізвиську? Я ж не заздрю твоєму вбранню.
Помовчали. Завершувалось щось страшне, але епічне, що ніколи більше не повториться.
– Проводиш мене завтра на автобус?
– Авжеж. Без мене ти його і не знайдеш.
В сутінках Василь спочатку не розібрав, що Куций хлюпає носом, а не сміється.
– Хто б там що не казав... – колишній секретар витирав щоки рукавом, – а хороша Спілка була, так?
– Так, Товариство, – погодився хлопець і з полегшенням побачив, що Куций всміхнувся.
– Товариство з обмеженою безвідповідальністю, – порскнув секретар Геософії.
– З необмеженою!
Вранці Василь простежив за тим, щоб Куций сів на потрібний автобус – сингулярність рейсу жодним чином не убезпечувала від похибки з боку затятого геософіста. У променях ранкового сонця прощатися було не так сумно. “Добре що він автобусом поїхав, а не розчинився у повітрі, хоча однаково я буду думати, що все це мені наснилося.” Споглядаючи хмари пилу в яких зник транспорт Борідки, мандрівник відчув нетерпіння.
Лишався тиждень і три дні... чому ж так довго? Можливо і справді на літак посадять?
Повертатися до ченців не хотілося. Василь зробив гак і спустився до озера далеко від курортного містечка.
Він вже злився на Куцого, якого йому тепер все життя не вистачатиме. Спочатку виникло бажання поскаржитись перекладачу, але хлопець зловив себе на тому, що звикає до малого так само як до Борідки. Передчуваючи ще одне сумне розставання, хлопець образився і на малолітнього монаха – якого біса він постійно плутається під ногами? Озирнувшись, чи байстрюк бува не вискочить з-за найближчих скель, Василь поспіхом пішов геть. Перекладач звісно достатньо розумний, щоб відшукати його, але такту у малого теж вистачає – якщо захоче, то зрозуміє.
Та мальовничі краєвиди сьогодні не радували. Можливо краще було піти до басейнів? Оскільки взяти з собою щось поїсти він не здогадався, а їсти за час перебування на курорті він звик часто і багато, довелось повертатись на обід.
Після їжі мандрівник розраховував зачинитися в кімнаті, але там на нього вже чатував малий.
– Вибач, я хочу спати, – пробурмотів Василь та влігся, сподіваючись, що його залишать на самоті.
– Я тебе в шахи навчу грати, – ні з того ні з сього запропонував перекладач. Теж сумував за Куцим?
– Ні, ні, дякую, я втомився. І на повний шлунок шкідливо думати.
– Ти не зрозумів.
Василь застогнав, передчуваючи лекцію про корисний вплив інтелектуальних ігор на травлення людини.
– Коли ти повернешся додому... мине місяць чи рік... за десять років то точно вважатимеш, що все це – плід уяви. Можливо вигадаєш історію про те, як вдарився головою чи що в психо-неврологічному диспансері лежав. Так чи інакше...
Спати вже не хотілося. Малий вмів залізти в душу.
– А якщо навчишся грати в шахи – у тебе буде доказ. Для себе, я маю на увазі.
Щоб не здаватися слабкохарактерним, Василь ще трохи поопирався.
– Ти сам хоч вмієш грати?
– Пфф! На відміну від твого друзяки – так.
– Ну добре.
Вони сіли за шахівницю, і Той-хто-побував-у-безодні-та-повернувся вирішив похизуватися.
– Я знаю як їх розставляти.
– Ні-ні, ти так тільки заплутаєшся. Вчитися шахам треба з кінця – з ендшпілю.
– Га?
Навряд шахи когось – навіть його самого – у чомусь переконають, але завдяки грі час минув швидко, і Василь сприймав нову навичку як цінний подарунок на прощання від малого. Соромно було нічого не залишити на згадку про себе, але шмаркач лише махнув рукою і, передражнюючи ігумена, сказав, що для нього велика честь навчати Того-хто-відпочивав-на-курорті.
Була пізня ніч, місяць щойно зійшов край терикону, Василь, перекладач та двоє молодих монахів на веслах прямували до центру озера. Залазячи у човен, хлопець перечепився через камінь з мотузкою і здивувався навіщо їм якір – низька температура води та її темно-темно-синій колір у центрі свідчив про чималу глибину, так само і той факт, що камази не змогли засипати озеро. Наскільки глибокими можуть бути карстові озера?
Зараз, коли до берегу було вже далеченько, він раптово пригадав історію Брудного Чобота. Щось не давало спокою.
– Слухай, а як ви мене відправите з озера – додому?
– Побачиш.
Мандрівнику здалося, що малий як завжди не договорює. Брудний впав у річку з мосту. Потім його виловили у кар'єрі. Виловили монахи з голеними банями та вдягнуті у кольорові тканини.
– А ви часом людей не виловлюєте... я маю на увазі... – що він мав на увазі? Слід було розпитати ігумена, коли була нагода.
Перекладач невідривно стежив за берегом і тепер дав знак веслувальникам. Зупинилися, як і передбачалося, на самому центрі озера.
– Зараз ми проведемо ритуал, – урочисто заговорив малий.
– Який... ні, стривай!
– Цей ритуал вимагає від тебе віри або...
– Чекай, яка ще віра? І якщо ритуал – то де настоятель?!
Малий позіхнув.
– Ти так і не зрозумів?
Василь вже злякався. До берегу надто далеко, він у хиткому човні з трьома божевільними фанатиками, один з яких мала дитина.
– Що я маю розуміти?! – хлопець скочив на ноги.
– Заспокойся.
Як і всі власники здорового глузду, мандрівник від цього слова остаточно запанікував.
– Сядь, і я розповім тобі правду.
Правду? Тобто весь цей час йому брехали? Василь сів не стільки тому, що хотів дізнатися цю правду, скільки через те, що боявся перекинути плавальний засіб.
– Ігумен – це я.
Василь нервово реготнув – це було вже не смішно, це було жахливо. Малий вар'ят, веслувальники які слухаються його наказів – теж. Чи вдасться доплисти до берега у крижаній воді? Ох-хох...
– Думаєш, чому той старий мудрець такий сивий, немічний та вкритий зморшками наче шар-пей?
– Зморшками як що... ?
– Як Gyromitra Esculenta.
– ?!
– Не зважай на зморшки. Зосередься на сивині та немічності.
– Він... Тому що він довге життя прожив! Тягар років... Не тобі його критикувати, шмаркля неповнолітня!
Малий не образився.
– Він сивий і немічний не тому, що прожив життя, а тому, що згаяв його на дурниці. І з кожним роком ставав все слабшим і слабшим. А на старість так здурів, що навіть почав вірити, що він щось і справді знає, ще й інших повчав. Доки вже майже мертвого його не привезли до нас рідні. Якби ти його тоді побачив – сам сказав би, що він сповнений життєвого маразму, а не досвіду десятеліть.
Василь згадав бадьорого сивобородого старця.
– Ага, і ви його значить омолодили. Дай вгадаю – водою з озера? Молитвами? Ні! Таємною шаолінською калістенікою, звісно! – хлопець знав, що у спілкуванні з хворими жарти неприпустимі, але йому було надто страшно, щоб добирати слова.
Малий спокійно похитав головою.
– Ми навчили його менш серйозно сприймати себе та його так звані здобутки – нагороди, славу, гроші... Навчили його радіти дрібничкам, цінувати кожну мить життя. Ще два-три роки – і він буде виглядати на свої шістдесят-п'ять.
– А ще через десять – навіть молодше?
Малий і далі ігнорував сарказм.
– Якщо буде старанно працювати над своїми вадами.
Василь застогнав. Потім вдалося опанувати собою.
– Ти сказав, що ритуал вимагає від мене віри, так? – він побачив можливість побити божевільних їхньою ж логікою. – Так от, я віри не маю. Ні в цей ритуал, ні в те, що ти ігумен, ні в справжнього ігумена...
– Я казав, що ритуал потребує віри... або міцних мотузок.
Ці слова виявились сигналом. Жилаві веслувальники кинулися на Того-хто-побував-на-дні-та-повернувся наче тигри. Попри ефект несподіванки, чисельну та фізичну перевагу хлопець встиг влучити одному кулаком у вухо, другому – ногою в живіт. І якби перекладач по-зрадницьки не допомагав би їм, невідомо чим все обернулося б.
Боротьба була нетривалою, але запеклою. Всі четверо важко дихали. Василь, відчувши, що зв'язаний надійно і подальший опір неможливий, капітулював.
– Добре, добре. Я вам вірю. Ви вчите старих як правильно жити і вони молодшають. Вірю! Тільки відпустіть мене. Я вже не хочу додому. Навіть можете не купувати квиток на автобус – я сам якось... Чесне слово, не хочу нікуди повертатися.
Малий сумно похитав головою.
– Не кажи дурниць. Ми всі хочемо додому.
Чомусь ці слова знерухомили Василя гірше ніж мотузки на руках та ногах.
– Що? Я думав... Чому ви тоді не підете всі?
– Думаєш, не намагалися? Думаєш, ми вже не бачимо уві снах батьків, братів та сестер? Думаєш, ми поголили голови і все забули?!
Василь приголомшено замовк.
– То що ж вас тут тримає? – спитав він вже тихо.
Перекладач сумно глянув на нього.
– Потрапиш додому – зрозумієш.
Далі сиділи мовчки. Малий тепер стежив за місяцем.
– Вже незабаром.
Василь надто глибоко замислився і не почув.
– Вибач, що ми тебе так... Але досвід навчив нас, що якщо заздалегідь все пояснити, то виходить ще гірше. Доводиться потім в пустелі пошуки влаштовувати. Я сподівався, що ти зрозумієш.
Василь підвів голову.
– А навіщо був цирк з тим старим, з ігуменом?
– Людям подобається думати, що старші розумніші за них. Зцілення вони ще так-сяк готові прийняти від дитини, а от пораду, то вже ніяк. Вислухають, подякують – і все зроблять по-своєму.
Василь подумав.
– А скільки тобі років?
– Тут, так близько від Безодні час інакше плине. Коли я вперше опинився тут, мені було двісті одинадцять. Відтоді минуло ще... Ти звісно не повіриш – та це насправді і не має значення.
Може й так. Василь, якщо не змирився з тим, що на нього чекало, то сприйняв це як неминучість. Принаймні доки малий не сказав “зараз”, і веслувальники не підняли його з дна човна.
– На рахунок три. Не забудь вдихнути глибше.
Раптово виявилось, що тваринний переляк нікуди не пішов, тільки зачаївся на хвильку.
– Ні-ні-нініні! Стривайте!
– Один...
– Я тільки хочу спитати одну річ в ігумена, – в паніці Василь забув, що справжній ігумен – тут в човні.
– Два...
– Та ЗАЧЕКАЙТЕЕЕЕЕЕЕ!!!
– Три!
В останню мить мандрівник встиг хапнути ротом повітря і пішов під воду.
Василь затримав дихання на скільки міг, потім – ще на стільки ж. Коли вже не було кисню навіть щоб усвідомити, що це кінець, хлопець відчув, що заплутався в чомусь. Наступної миті у вухах заревла вода, наче його спускали у величезний унітаз, і мандрівник рефлекторно вдихнув – трохи зарано, і бризки потрапили у легені. Він закашлявся.
– Яааать! – поруч хтось заверещав від переляку.
Василь, який встиг підвестися на коліна, втратив рівновагу і впав обличчям у щось слизьке та холодне. Щось боляче вдарило по спині. Потім таке ж саме щось грюкнуло у дошки поруч з головою.
– Легше! – хлопець здогадався, що його б'ють веслами.
Руки та ноги були заплутані у сітці, а коли з носа вилилися залишки води він відчув запах риби. Знову спробував підвестися.
– Топельник, чи що...
– Я спочатку подумав, що ми сома зловили чи водяника.
– Ага.
– Ти що таке? – Василя легенько штирхнули у ребра.
– Я... – хлопець засумнівався, але готова відповідь лежала просто під ним, – я з Рибнагляду.
Це змусило браконьєрів замислитись. Вони стурбовано зашепотіли.
– ... водолаз? Як тоді Семен виловив.
– Семен мертвого витягнув.
– Ну, не всі ж водолази – мертві. Мають десь бути і живі. До того ж – той був німецьким, а цей наш.
– Це Семен казав, що німецький, а як ти його розбереш. Семен і по-нашому не завжди розуміє.
Браконьєри стримано зареготали.
– А дід Семена, пам'ятаєш, як брехав, що лицаря в обладунках виловив? А потім прийшли з... і забрали, навіть розписки не дали.
– Та-а, вони всі брехати вміють у їхній родині...
Василь з цікавістю слухав би тутешні перекази та пісні і далі, але відчув, що помирає від холоду – без жодних поетичних перебільшень.
– Ви б мене з сітки дістали вже, чи що? Я тут зараз від холоду – ... !
Щиросердна лайка остаточно переконала рибалок, що мають справу не з водяником і не з сільським головою і що випускати його назад до водойми, з додатковою вагою на ногах, немає потреби.
Чоловіки діставали решту сітки та кидали рибу на дно, Василь невтримно цокотів зубами.
– У вас щось зігрітися є?
У відповідь він очікувано отримав не ковдру і не запасну куртку, а ємність із самогонкою. Хлопець кривився, але віддавати пляшку не поспішав.
– Гм... – він ненавидів ставити це запитання, – де ми зараз знаходимось?
В пітьмі мандрівник відчув, як повернули до нього голови браконьєри.
– Яка це річка? – спробував він спростити завдання.
– Річка... пфф!
Другий рибалка краще впорався з образою і не погидувався відповісти.
– Кременчуцьке водосховище.
Василю це ні про що не говорило, але те, що водойма мала назву радувало.
Трохи згодом з'явився справжній Рибнагляд на моторному човні.
– Ять! Ну, от – наврочив! – ображений рибалка вирішив у всіх своїх злиднях звинувачувати хлопця.
Браконьєри, не приховуючи жалю, віддали половину улову інспекторам.
– Краще б топельника забрали, – бідкався ображений.
– Якого топельника? – не надто зацікавлено спитали наглядачі за рибою.
– Та ось цього.
На Василя світили ліхтарями, він щулив очі та терпляче чекав коли його пикою намилуються.
Старший рибонаглядач підбив підсумки спостережень.
– Восени топитися – то остання справа. Так і на запалення легенів можна захворіти. У мене кум теж зводив рахунки з життям, коли жінка до сусіда пішла. Цибнув в ополонку, а потім його на березі знайшли. Каже, русалки врятували. Ха! Думаю, що русалки просто не хотіли, щоб таке лайно в них у воді плавало, от вони його і виштовхали у шию. Як наслідок сват помер від менінгіту у лікарні.
До цієї цієї життєвої драми додати щось було просто неможливо. Інспектори зробили по богатирському ковтку з пляшки, занюхали свіжою плотицею, побажали “ані луски, ані хвосту” та попливли займатися здирництвом далі, з інших рибалок.
На березі ображений забрав свою частку здобичі та пішов, неголосно когось проклинаючи та грюкаючи веслами. Василь допоміг другому чоловікові донести сітку до хати. Там його нагодували, висушили одяг, знайшли діда, який їхав трактором до сусіднього села де було поштове відділення.
Начальниця і єдина працівниця відділення сповнилася співчуття, але телефонувати без оплати категорично не дозволила. Мандрівник майже переконав її своїм жалісним виглядом, але коли з'ясувалось, що йдеться про міжобласний дзвінок, жінка ще більше перелякалась і сказала, що її за це звільнять.
На пошту заходили люди. Селяни розпитували про халепу в якій опинився хлопець і благали поштарку дозволити дзвіночок, але та так і не наважувалась. Василь бачив, що ні в кого у всьому селі не було зайвої гривні, і йому на думку навіть не спадало просити. Зрештою хтось знайшов чиєгось племінника, який приїхав до села з області, похизуватися, і в якого було повно грошей. Племіннику давали пояснення так багато людей водночас, що він нічого не міг зрозуміти, але оплатив Василю телефонну розмову.
Слухавку взяла бабуся і на всі спроби переконати, що це і справді він, Василько, лише плакалася, що пройдисвіти користуються з того, що її онучок пішов з дому і не повернувся. Але зрештою пішла на пошту відправити гроші. Принаймні мандрівник на це сподівався. На той час тутешнє відділення вже годину як мало закритися.
Ночував він у родини поштарки. Наступного ранку отримав гроші – без паспорту, але на той момент він вже вважався корінним мешканцем села і почесним його громадянином і ні в кого не було сумнівів, що це саме він, Василько...
Певно через зовнішній вигляд, не кожен водій автобусу пускав хлопця навіть коли він показував гроші, але якось та й доїхав до рідного міста.
День був вихідний, чи, можливо, святковий, чи дідько його знає який, але вдома на нього чекала вся родина – включаючи Ігорюсика та незнайому злу дівку, яка виявилась братовою дружиною. Мати обіймала загубленого сина та тихенько плакала, батько терпляче стояв у черзі, щоб і собі обійняти Василя, бабуся побігла ридати до кімнати, Ігорюсик бідкався щось про один-єдиний податок, зла братова дружина намагалася спопелити прибульця поглядом.
Наступного дня прийшли з міліції та забрали Василя, бо він вважався зниклим безвісти, але пожаліли і невдовзі відпустили.
ЕПІЛОГ →
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
