"Буґонія" - це фільм який спочатку заінтригував, а потім розчарував. Зацікавив своєю іронією, а розчарував своєю - так би мовити - послідовністю. Як може завершитися подібна історія? Варіанти два: або давити на жорсткий реалізм (маніяк-психопат-викрадач-жертва насилля), або викручувати вже все з цієї мульки про іншопланетян (і претендувати на якусь універсальність).
Проте критика (вона ж іронія) якось не була мені до душі. Лантімос значно глибшим був у своїх ранніх роботах, а саме "Альпи" та "Ікло" (особливо "Ікло", який перегукується з "Буґонія"). Можна сказати, що критика (в обидві сторони: умовні "реднеки" та умовні "еліти") пройшла повз, не зачепивши.
Під час перегляду виникла думка: сценаризмія (це така сучасна хвороба у кіно) не лишає фільму ніякого простору до розвороту у якусь більш розлогу й цікаву динаміку; в якісь моменти вже бракує повітря, і з'являється відчуття задухи, але не власної, а чиєїсь, чужої задухи (чи-то сценариста, чи-то режисера).
Фінал дивишся, і розумієш, бачив це вже не один, і не десяток разів. Цивілізація - мертва. Люди - мертві. Тварини живі, природа жива (динозаври теж колись вимерли). Все це ніби має наштовхнути на щось більше, аніж банальне: "Агов! Подивіться! От шо з Вами будЕ, якщо...", але не наштовхує.
Дуже християнізований (апокаліптичний) погляд на такі поняття як справедливість, помста, жертва. Вони представлені як забруднені, хворобливі, гріховні. Тедді увесь у цьому лайні. Щоб він не зробив і щоб не сказав йому не вирватися з цього бруду. Бо він згвалтований, ображений, самотній психопат. А іншопланетяни тут скоріше для того, щоб не було передозування цим брудом, так би мовити, маленька родзинка. Дон також неповноцінний, бо має допомогти Тедді бути неповноцінним.
Пазл складається, коли бачиш фінальні сцени з винищенням людства. Людина як паразит, як вірус.
Не люблю таке.
