Галина Пагутяк — ім'я, що не потребує зайвих представлень для тих, хто хоч трохи занурений в українську літературу. Її прозу часто називають найзагадковішою, наймістичнішою, і це не просто гарні слова: критики тут мають цілковиту рацію. Проте навіть у книжкових оглядах подекуди трапляється одна прикра помилка: Шевченківську премію авторці приписують за «Урізьку готику», її, можливо, найвідоміший роман. Насправді ж цю книгу лише номінували на одну з інших відзнак. Найвищу ж державну премію у галузі культури журі присудило Галині Пагутяк за зовсім інший текст – роман «Слуга з Добромиля». Ця плутанина, хоч і стосується офіційних відзнак, насправді глибоко символічна і свідчить про одну ключову особливість її творчості.
Географія та містика одного світу
Чому ж так легко переплутати, який саме твір Галини Пагутяк отримав найпрестижнішу нагороду? Річ у тім, що її головні тексти, як відзначені преміями, так і ті, що залишилися без них, виростають з єдиного географічного та міфологічного коріння. І це коріння — село Уріж на Дрогобиччині. Авторка сама називає його своєю духовною батьківщиною, і саме Уріж став географічним центром цілого циклу її прози, від «Урізької готики» до «Тісних люде».
Пагутяк не просто пише містичні історії; вона вибудовує цілісний, послідовний світ книга за книгою. Це світ, де межа між фольклорним жахом і соціальною драмою галицького села майже стерта. У своїх романах вона зображує упирів не як демонічну нечисть, а як живих людей з власною замкненою громадою, що працює як потужна метафора. За її трактуванням, страх і чутки в закритому суспільстві легко перетворюються на інструмент насильства проти будь-кого «не свого».
Інтерес до межі між реальним і надприродним у авторки формувався не з книжок, а з усних сімейних переказів. Її дитинство минуло серед розповідей про потойбічне, які родина сприймала цілком серйозно. Наприклад, дідусеві письменниці перед Другою світовою війною було видіння вогняної колони, що вилетіла з багаття і швидко зникла. Це і стало джерелом її раннього зацікавлення містикою. Ба більше, Галина Пагутяк на повному серйозі досліджувала родовід власної матері і дійшла висновку, що походить від самого Влада Цепеша через рід Басарабів. Таке занурення в родове коріння не могло не позначитися на її творчості.
Професійний досвід крізь призму прози
Вона увійшла в літературу стрімко і дуже рано, опублікувавши дебютну повість «Діти» у журналі «Дніпро», коли їй було лише двадцять три. Завершивши освіту в Київському державному університеті, того ж року Галина Пагутяк стала членом Спілки письменників України. Це членство у радянській літературній ієрархії означало офіційне визнання, хоча її містично-фантастична проза не завжди пасувала до соцреалістичного канону.
За понад чотири десятиліття роботи вона встигла попрацювати шкільною вчителькою, науковицею у краєзнавчому музеї, співробітницею картинної галереї та юридичною консультанткою у центрі допомоги біженцям. І, що найцікавіше, кожна з цих професій залишила помітні сліди в її прозі: музейна увага до речового світу, шкільне знання дитячої психології, юридична обізнаність з документами й протоколами, якими рясніють її історичні романи. Навіть сьогодні Галина Пагутяк продовжує щороку видавати нові тексти.
Різноманіття, об'єднане спільними питаннями
Визнання приходило до авторки поступово й нерівномірно. Окрім Шевченківської премії за «Слугу з Добромиля», її романи здобували й інші відзнаки. «Книгоноші з Королівства» перемогли у номінації «Книга українською мовою» на асамблеї фантастики «Портал», того ж року «Захід сонця в Урожі» отримав українсько-австралійську літературну премію «Айстра». Пізніше «Портал» знову відзначив її за «Зачарованих музикантів», а роман «Магнат» приніс премію імені Валерія Шевчука.
«Слуга з Добромиля», той самий, що отримав Шевченківську премію, розповідає історію дхампіра, байстрюка, народженого від мертвого опира в околицях старовинного Добромиля. Він приречений сімсот років бути охоронцем цієї землі під наглядом свого пана. Ідея для цього роману, до речі, виникла з пропозиції редактора, який прагнув привернути увагу до цього призабутого містечка. Саме робота над «Слугою з Добромиля» й підштовхнула авторку до дослідження власного родоводу, після чого вона стала відкрито говорити про своє походження від Влада Цепеша.
Роман «Урізька готика», хоч і не отримав Шевченківської премії, є знаковим. Події розгортаються наприкінці ХІХ століття у реальному прикарпатському селі Уріж, де загадково гинуть люди, а селяни звинувачують у цьому живих опирів. Пагутяк вважає цей роман своїм найкращим твором, і критики здебільшого погоджуються, адже саме тут прийом перетворення опирів на маргіналізовану людську спільноту працює особливо потужно.
«Зачаровані музиканти» занурюють нас у дух українського середньовіччя, де юний шляхтич Матвій Домницький зустрічає примарну кавалькаду, що змінює його долю, перетворюючи на блукаючого духа. Ця історія прямо перегукується з народними уявленнями про людей, "узятих" нечистою силою.
Згодом з'явився «Магнат», де оповідач — уже покійний шляхтич, який бачить лише власне майбутнє, розмірковує про боротьбу предків та цінність життя найосвіченішої людини. Це не класична біографія, а «відбиток тіні» історичної постаті, який продовжує теми «урізького циклу», зокрема ідею служіння землі як довічного обов'язку.
У дилогії «Око світу» та «Нічний подорожній» Галина Пагутяк звернулася до підліткової прози, створивши перші в українській літературі романи про УПА, написані на основі реальних подій. Ці книги, де чотирнадцятирічний Ілько Данилюк стає зв'язковим УПА, уникли як радянської демонізації, так і плакатної романтизації, показуючи боротьбу без фальшивого пафосу, а війну — як руйнівну силу для мікросвіту людини.
«Путівник розгублених» – це роман-містерія, де українка Марія та єврейський солдат Йона, одержимі золотим Єрусалимом, потрапляють туди не звичним шляхом, а через підземний прохід. Тут авторка розвиває свою філософську тезу про реінкарнацію та вічність душ, а поєднання єврейської й української доль є рідкісним для нашої прози.
І зовсім свіжий роман, що вийшов у новій художній серії, — «Тісні люде». Він свідомо відходить від готичної містики на користь тихішої, майже документальної психологічної драми. Тут старий греко-католицький священник Петро Мудрак з Урожа, доживаючи останні дні, сповідається собі, розкриваючи цілу галицьку громаду ХІХ століття крізь призму власної екзистенційної самотності.
Ці вісім книг, створені впродовж майже двадцяти років, складають не розрізнену бібліографію, а єдиний, послідовно розбудований міфологічний континуум. Він обертається довкола реального села Уріж та сусідніх йому Добромиля, Журавна і Залокоті. Галина Пагутяк раз у раз повертається до тих самих питань: служіння землі як довічний обов'язок, межа між живими й мертвими як соціальна, а не лише метафізична категорія, і право «іншого» — опира, дхампіра, підлітка-повстанця чи єврейського солдата — на власне місце в спільній історії краю. Саме ця вірність одному географічному й духовному осередку, а не гонитва за жанровою різноманітністю, пояснює, чому кожна нова книга авторки, від фентезійного «Слуги з Добромиля» до цілком реалістичних «Тісних люде», критика й читачі однаково впізнають як «пагутяківську» з перших сторінок.
