А він все грав і грав, хоча
Матусі дотик занімів...
І братик смикав за рукав:
Кричав, молився і тремтів.
1
– Привіт, друже! Вівторок ще актуальний для нашої зустрічі?
– Привіт, так. О 10:30 тобі зручно?
– Ідеально. Ігор дуже зрадів, коли його друг Євген погодився зустрітися. Раніше вони були однокласниками, навчалися у Львівській академічній гімназії і завжди підтримували один одного. Тепер юнаки закінчували університети й незабаром мали стати магістрами, але любили згадувати життя до повномасштабної війни – роки, коли найбільшою проблемою здавався складний історичний диктант. Тому Ігор і Євген інколи шукали місце, де можна сховатися від сумної реальности, на мить повернутися до щасливішого світу.
У вівторок Ігор чекав друга у сквері біля собору Святого Юрія. Навколо панував лагідний квітень, яскраво світило сонце над блакитними небесними стежками, однак зимовий холод де-не-де продовжував опиратися весні. Відгомін урочистої молитви долинав до Ігоря, утім, юнак думав лише про зустріч з однокласником.
Чи не лише? Можливо, згадував, як був солістом у танцювальному колективі? Чи сумував через те, що давно вже нічого не малював? Або складав плани для нових художніх творів, адже навчався на філологічному факультеті?
Нарешті поруч залунали знайомі кроки, і серце Ігоря по-справжньому наповнилося теплом і радістю. Євген прийшов із подарунком.
– Це смаколик для тебе, Ігорю. Пекли з татом удвох.
– А в мене для тебе теж є солодкий сюрприз. То куди підемо?
Євген понад усе хотів скуштувати піцу, але впертий Ігор запропонував спочатку зазирнути в їдальню головного корпусу Львівського національного університету імені Івана Франка.
– Звідти нас ніхто не вижене, це моя територія, Євгене. А потім знайдемо собі вільну авдиторію, де зіграємо в мінішахи.
Друг погодився. Швидко подолавши незначну відстань між собором та університетом, юнаки відчинили важкі двері головного корпусу й одразу відчули приємний аромат гарячих страв.
– Цей запах дарує атмосферу затишку, безпеки, неначе я вдома, – зізнався Ігор. – Після падіння Маріуполя, куди раніше приїжджав у гості до бабусі, дідуся й прабабусі, мені не вистачає впевнености й віри в себе. Трагедія втраченого простору відбирає в людини не лише квадратні кілометри, а й дім, що був колись місцем любови та щастя. Слава Богу, хоч бабусі вдалося вирватися з пазурів російських окупантів.
Мені інколи сниться, наче знову їду в поїзді до Маріуполя. Однак це вже не безтурботна подорож, а жахіття: поїзд обстрілюють, зусібіч нависає загроза, навіть серед пасажирів ховаються смертельні вороги. А інколи уві сні бачу себе в будинку прабабусі, але відчуваю, що туди кожної миті можуть увірватися вбивці.
Євген зітхнув:
– Страшно усвідомлювати, скільки життів покалічила й знищила війна.
Та невдовзі сумний настрій розвіявся. У їдальні хлопці насолоджувалися смачним сніданком і приємним спілкуванням. Ігор із гордістю розповідав про свою першу збірку художніх творів, але все-таки визнав і помилки:
– Одна з небезпек нашого віртуального існування ховається в тому, що ми звикли довіряти зображенням і відео, яким не під силу охопити всієї глибини важливих подій людського життя. Тому запам’ятовуємо не книжку, а обкладинку, не людину, а її одяг, не емоцію, а фотографію цієї емоції. І важливий спосіб уникнути викривлення, спотворення в пам’яті тих моментів, які роблять світ щасливішим, – писати про найрідніше, найцінніше, найсвятіше, наполегливо шукаючи істину під незліченними масками брехні.
Завдяки своїй дебютній книжці я зі стількома людьми зустрівся вже: одногрупницями, колишнім учителем, дівчиною, з якою проходив педпрактику… Навіть у Польщі родичі й друзі мають кілька примірників книжки! І шкодую лише, що написав мало – міг значно більше. Але нічого: з’явиться натхнення – почну писати нові твори.
– Важко знайти час на творчість, коли поєднуєш навчання і роботу, – з розумінням відповів Євген.
– Знаєш, нестача часу – це здебільшого ілюзія. Ми просто не вміємо правильно розподіляти внутрішні ресурси в епоху соцмереж і вимушеного виконання різноманітних завдань у віртуальному вимірі.
– Так, до речі, серйозною проблемою є короткі відео. Гортаєш стрічку у фейсбуці, тіктоці чи інстаграмі – і зависаєш на кілька годин. Тому я люблю фізичну працю в селі, коли відчуваю, що стаю сильнішим та роблю корисну справу.
Ігор підтримав думку друга:
– На щастя, ми ще молоді, тому маємо шанс подолати слабкості й залежності. Тоді, можливо, будемо господарями свого життя.
Закінчивши їсти, юнаки вирушили на пошуки вільної авдиторії. Знайшли її на першому поверсі – маленьку, напівтемну, холодну. Жовтувато-коричневі старі дерев’яні парти, білі стіни, брудна дошка. Ігор замислено промовив:
– Тут я сидів на парах сучасної української літературної мови, коли навчався на третьому курсі, – тоді зітхнув і продовжив: – Друже, розставляй фігури, а я погляну, чи нема комфортного місця для нас на третьому поверсі, адже там великі й дуже гарні авдиторії.
Незабаром у Євгена, який залишився сидіти сам, завібрував телефон.
– Увесь університет у наших руках, нагорі – нікого! – переможно лунав у слухавці голос Ігоря. – Та поки краще залишимося в цій авдиторії, а потім піднімемося. Коли товариш повернувся, Євген подивився на розставлені в початковій позиції фігури й запитав:
– А ти пам’ятаєш наш перший турнір?
– Так, це був 2015 рік. Я виконав норму четвертого розряду, однак наша гімназійна команда, на жаль, втратила в останньому турі третє місце. Зате пізніше вдалося досягти прогресу: здобув другий розряд, і пів очка не вистачило до першого.
Але Ігор не розповів про дещо інше. Про те, як потрапив у залежність від шахів, про те, як грав, і програвав, і вигравав, і знову програвав, і не міг зупинитися.
– Також пригадую класний турнір, де з нами в команді була неповторна Меланія, а тренер поїхав у сімейних справах, тож мали велику свободу: ніхто нас не контролював. Посіли тоді призове місце, а Меланія навіть здобула «золото» серед дівчат, – Євген відчув ностальгію.
– Тепер, на щастя, нас знову ніхто не контролює! Ще налаштую годинник, щоб ми мали однаковий час на обдумування ходів. Ти граєш білими, я – чорними.
Хлопці спокійно розпочали гру, поступово поринаючи у мікросвіт діагоналей, горизонталей і вертикалей. Та несподівано Євген зауважив:
– У сусідній авдиторії триває пара, ми не самі.
Проте пара невдовзі завершилася, здивовані студентки пройшли повз хлопців, і навколо знову запанувала тиша, яку порушувало лише цокання дерев’яних фігур.
Ігор почувався впевнено: він уже виграв пішака. Та вчасно побачив, що суперник готує тактичний удар у відповідь, тому придумав пастку для друга.
– Ням-ням! – задоволено вигукнув Євген, коли відіграв пішака.
Тепер Ігор показав свою пастку. Слон друга безпорадно застряг на краю дошки.
– Це не класичні шахи, а зовсім інша гра. Тут багато невідомого й непередбачуваного, – хитро посміхнувся юнак.
Євген трохи замислився, але занепокоєння в його очах Ігор не побачив, тож раптом почав сумніватися в правильності власної тактики. А ще Ігоря почало дратувати тьмяне освітлення авдиторії, яке неприємно різало очі, створювало в приміщенні похмуру, навіть зловісну атмосферу. Раніше, захоплений спілкуванням із другом, не звертав уваги на якісь дивні, хворобливо-отруйно-білі промені з люстри.
Гучний звук нового ходу Євгена змусив Ігоря здригнутися й подивитися на мінішахівницю. Цей хід став для юнака справжнім шоком. Виявилося, що «геніальна пастка» насправді була грубою помилкою. Ігор упізнав знайомий ще зі шкільних турнірів присмак неминучої поразки. Однак партія триває, здатися ніколи не пізно! Студент відчайдушно намагався знайти шлях до нічиєї. У ці хвилини він повністю зосередився на аналізі позиції, а обриси друга, що зненацька перетворився на грізного, безжального опонента, розпливалися в примарному світлі, яке ставало все нестерпнішим.
Після тривалих роздумів Ігор зробив свій хід і приготувався натиснути кнопку годинника, але з жахом побачив, що часу більше не залишилося. Тиша в приміщенні, яка спочатку так подобалася юнакові, стала моторошною. І тоді він почув суворий незнайомий голос:
– Гру закінчено.
Ігор з острахом озирнувся й відчув, як його, немов гігантська морська хвиля, поглинає пітьма.
2
– Друже, де ти? – прошепотів Ігор.
Темрява відпустила юнака, і він побачив, що перебуває в лабіринті численних коридорів університету.
«Що сталося, чому я тут опинився, куди зник Євген?» – фонтаном пульсували тривожні думки.
Відчував, як пітніли долоні й налякано гупало серце в грудях, прислухався до відлуння власних кроків. Ішов уперед, але коридори були нескінченні, авдиторії – замкнені. Ніде ані душі. Минула, здавалося, вічність, перш ніж Ігор побачив відчинені двері. З примарною надією ввійшов у новий простір, а двері безшумно зачинилися за спиною.
Університет кудись зник. Юнак стояв на березі широкої бурхливої річки. Він помітив човен і кількох людей біля нього, які готувалися пливти назустріч невідомості. Усе навколо було безбарвне, чуже, депресивне, дивне.
Найвищий чоловік, перевізник, понуро поглянув на Ігоря й владним голосом, якому ніхто не міг опиратися, промовив:
– Нарешті прибув останній пасажир. Сідай у човен. Ми вирушаємо негайно.
Ігор скорився. Його страх трохи відступив, звільнивши місце млявій, порожній байдужості. Човен боровся зі стрімкою течією, а люди впивалися в юнака злими, холодними очима, сповненими болю й відчаю. Здійнявся сильний вітер, що пронизував до кісток, мов льодовий кинджал. Над людьми неспокійно літали й квилили птахи, схожі на величезні тіні. Крижані краплини річкової води заливали одяг, але Ігор уже не мав сили боятися. Подумки шукав відповідь на запитання: чому звичайна гра стала для нього фатальною? Одного разу відчув на собі пильний погляд перевізника. Що причаїлося в цьому погляді? Співчуття, докір, зневага?
Коли човен причалив до протилежного берега й люди зійшли на землю, Ігоря оточили суворі воїни в блідо-сірих обладунках і звеліли йти за ними. Невдовзі хлопець побачив старий кількаповерховий будинок, стіни якого вже вкрилися глибокими тріщинами. Його провели до однієї з кімнат і залишили самого.
Кімната та чимось нагадувала авдиторію, у якій Ігор щойно спілкувався з Євгеном. Убогий інтер’єр: старезний стіл, вузеньке ліжко біля крихітного вікна й шафа для одягу. Навколо панували сутінки. Юнак тремтів від холоду, адже все на ньому було мокре від річкової води. На щастя, у шафі він дещо знайшов, переодягнувся в сухе, однак одяг був тонкий, подертий, саме лахміття.
Здригнувся, коли почув, як грюкнули двері. Біля нього стояв немолодий чоловік, але він був значно реальніший, ніж усе, що до того бачив Ігор. Юнак гостро відчував фізичну присутність цієї людини. Сірий плащ, глибокі темні очі, густа сива борода й зморшки на втомленому лиці. Чоловік сказав:
– Я прийшов повідомити, що тебе невдовзі покличуть на суд.
– Який суд? – крикнув Ігор. – Я нікого не вбив, не пограбував, не зробив нічого поганого! Це якесь непорозуміння…
– Не вбив? Хочеш дізнатися кількість змарнованих можливостей, загублених талантів, ненаписаних творів, картин, які ти викинув на смітник, перебуваючи в полоні власних лінощів, ілюзій, гріхів? Кількість годин, розп’ятих у смартфоні, в іграх, у пошуках постійного задоволення? І для чого насправді ти запросив Євгена на зустріч? Мріяв побачити давнього друга чи всього-на-всього перемогти його, потураючи своїй гордині?
Ігор намагався заперечити:
– Я не все змарнував, у мене є досягнення: я за крок від здобуття диплома магістра з відзнакою, а водночас викладаю українську мову та літературу. Не кажу вже про те, що зробив безліч авдіозаписів віршів мого покійного дідуся, і тепер його творчість продовжує жити й дарувати людям любов і надію!
Ти справді підготував ті авдіозаписи заради любови до дідуся й безсмертної пам’яти про нього? А може, просто хотів підвищити власну популярність у соцмережах, ховаючись за ім’ям митця, незрівнянно сильнішого за тебе? – пролунала сувора відповідь.
Ігор важко дихав. Нарешті вигукнув:
– Хоч я припускався певних помилок, але в мене ще багато досягнень попереду, я молодий!
Чоловік сумно похитав головою, і юнак знову почув той голос, який поклав край останній партії з Євгеном: – Коли годинник зупиняється, уже немає значення, молодий ти чи старий.
– Коли відбудеться суд? – хрипко запитав Ігор.
– Можливо, завтра або післязавтра, може, через кілька тижнів, місяців чи років. Це нічого не змінює. Уникнути його чи втекти від нього не може ніхто. Промовивши це, чоловік витяг із-під складок плаща фігури й шахівницю та розгнівано, з оглушливим тріском пожбурив їх на підлогу. Фігури розлетілися по всій кімнаті.
– Тепер можеш бавитися, знаходити всі можливі комбінації, придумувати нові дебюти й правила! Може, якраз до початку судового засідання встигнеш стати гросмейстером. Він різко відвернувся й покинув кімнату.
3
Чи не з’явиться за вікном надія на порятунок?
Ігор сумно вдивлявся в далечінь.
Річка й далі похмуро котила свої темні води, вітер безжально зривав листя з дерев, а птахи метушилися, ніде не знаходячи спокою. Ніч занурила нове житло Ігоря в морок, тому юнак вирішив лягти спати. Нічого іншого йому вже й не залишалося.
Пружини старого ліжка жорстоко вгризалися в спину, а тонка, як папір, ковдра погано захищала від нічної прохолоди. Ігор думав, що взагалі не зможе заснути, але втома подолала юнака.
Уві сні побачив мотив, який уже тривожив його кілька разів упродовж життя. Наче знову в танцювальному класі колеги виконують розтягування за станком – стрункі, сильні, наполегливі, однак сам Ігор лежить, не маючи сил підвестися через дивну слабкість у колінах. Лежить і стогне від власної безпорадности, жалюгідности, сорому.
Коли прокидався, то завжди з полегшенням розумів, що то лише сновидіння.
І тепер так щиро хотів, щоб понура сіра кімната в безколірному просторі теж виявилася маренням, галюцинацією, просто звичайним нічним кошмаром! Але ні! Віднині це його реальність – сумна, болісна, трагічна. Відчуваючи, як спазми здавили горло, прошепотів:
– Гру закінчено.
І гірко-гірко заплакав.
Радислав Тихий
