Здавалося, вже за хвилину Люда його розбудила. Насправді минуло більше двох годин. Куций пішов до лазнички п'ятнадцять хвилин тому і досі не повернувся.
– Угу, я зрозумів, – нічого не розуміючи, сказав Василь і пішов шукати псевдо-професора.
Після зали переповненої мишачим клекотом та передсмертними вигуками бороданів, в коридорі було лякаюче порожньо і холодно. Двері вбиральні хтось залишив непричиненими і звідти, розпливаючись підлогою, до коридору вивалювалася темрява. Василь довго стояв, прислуховуючись до мертвої тиші за дверима, вдихаючи запахи сечі та хлору, намагаючись прокинутися та подумки благаючи Сірого Брата нарешті виходити звідти. Переконавшись, що на Куцого, як завжди, розраховувати марно, він таки зважився на крок у пітьму, і здригнувся від іржавого рипіння дверних завісів. Світло, звісно, не вмикалося. Замість того, щоб покликати геософіста, Василь постояв, затамувавши подих, при вході. Ані звуку. Можна повернутися до зали, сказати, що Куций втік і поїхати з Людою нічним автобусом куди-небудь до Мексики, туди, де одвічно-бурхливий Океан кохається з розпеченою на сонці Пустелею.
Хлопець згадав, що має запальничку. Промайнула думка також дістати цигарку, щоб померти фотогенічно, як капітан Фортіно Самано, але здоровий глузд переміг. Шкрябнувши коліщатком, він рушив уздовж кабінок. Всі двері окрім останніх були відкриті, і за ними нікого не було. Василь вже знав, що слід тікати, що вже можна навіть починати волати на всю горлянку, але до останнього наївно сподівався. Зупинився навпроти крайньої кабінки і штовхнув обережно, самими тільки пучками, двері.
На мить в хиткому світлі пальничка перед його поглядом постав Сірий Брат – те що від нього залишили потвори. Василь зачаровано дивився на знайомий піджак навиворіт, який хтось жартома натягнув на щось закривавлене та безформне, з чого де-не-де стирчали неправдоподібно-білі кістки. Тим часом відділ статистики в його голові опрацював візуальну інформацію, передав до відділу аналітики, і останній засмучено похитав головою – ні, це не свиняча туша, яку притягнули з м'ясного павільйону місцевого ринку, і не теляча.
Першим зреагував шлунок. Василь зігнувся навпіл і розпрощався з вечерею та десертом від пана Микулі. Не чекаючи коли вміст шлунку вичерпається, він у тому само зігнутому положенні розвернувся і побіг, залишаючи по собі слід з напів-перетравлених фірмових тістечок.
Люда сама вийшла до коридору, і хлопцеві залишилось тільки схопити її за руку та потягнути на двір. Дівчина нічого не питала, прочитавши все на його обличчі.
Надворі вони несподівано опинились посеред бійки в стилі дев'яностих, стінка на стінку – жебраки з кудлатими бородами протистояли короткостриженим спортивним костюмам зі смужками.
Прикриваючи собою дівчину, Василь спробував прорватися до вулиці. Але вир ненависті, глухих ударів та гарчання закрутив так, що попри всі намагання вони постійно залишались у самому центрі його. В якусь мить один зі спортивних костюмів, пересуваючись на всіх чотирьох кінцівках, підскочив до Василя, і хлопцю, певно з переляку, побачилися довжелезні жовті ікла, як у краєзнавчому музеї. Хлопець інстинктивно відмахнувся ногою, як від собаки, і смугастий, скочивши в бік, знову злився з загальною масою протистояння.
Адреналін стер відчуття часу, Василь не міг сказати скільки секунд, хвилин чи годин минуло від їхньої появи з дверей клюби і до моменту коли залунали сирени. Щойно перші червоно-сині відблиски впали на поле бою, як обидві ворогуючи сторони неначе розчинились у повітрі – лише декілька скуйовджених, продірявлених мішків, з яких виливалася кров і в яких важко було вгадати людські тіла, лишилося на асфальті.
Коливаючись між полегшенням від появи правоохоронців і неприємною згадкою про, те що в нього немає з собою документів, Василь поглядом оцінив відстань до найближчого темного провалля між будинками. Доки він бився над дилемою законослухняного громадянина, який нічого не порушував, але сумнівається, що зможе довести це у суді, хтось схопив його за руку. Хлопець скрикнув від переляку і, якби не тримав іншою рукою Люду, спробував би відбиватися. Чиєсь брудне обличчя ледь не притиснулось до його, очі Василя зустрілися з чиїмись неочікувано ясними очима. Один з жебраків, спокійно, але дуже переконливо чи то порадив, чи то наказав:
– Тікайте! – і підштовхнув їх у протилежний від проблискових маячків бік.
Решту ночі вони провели сидячи на макулатурі, у вузькому закутку між цегляною стіною і баками для сміття. Банда жебраків супроводжувала їх сюди весь шлях від полю бою. Від стіни йшли ледь помітні вібрації та низьке потойбічне гудіння, від смітників – звичайнісінький побутовий сморід міського життя.
Хтось з кудлатих борід – у пітьмі Василь не розрізняв облич – пошепки пояснив, що вібрації трансформаторів і міазми смітника створюють надійний захист від почвар. Молодим людям накинули щось не дуже чисте, але тепле на плечі. Поруч вовтузилися здоровезні, миролюбні собацюри – час-від-часу вони дружньо торкали обличчя хлопця своїми холодними мокрими носами, певно щоб заспокоїти та переконати, що тут всі свої. Звідкись з'явився термос з гарячим чаєм, хтось вклав у руку Василя невеличку пляшечку з чимось навіть гарячішим.
Від чарівних напоїв хлопець ожив і спробував поставити декілька запитань, та на нього занишкало одразу декілька голосів – до світанку необхідно було зберігати тишу. По руках пройшлася пачка цигарок, і по кількості світляків, які затанцювали довкола, хлопець визначив, що їх тут чоловік п'ять-шість.
Коли почало сіріти Василь спостеріг, як частина безхатченків кудись вирушила, і слухав, як зашепотіли між собою ті, які лишилися. Сам він продовжував мовчати, щоб не потурбувати Люду, яка спала в нього на плечі.
Коли вже розвиднілося дівчина прокинулась та їх нагодували гарячою їжею – Василь спочатку гидувався, але потім розгледів, що пластикові контейнери, в яких подавали сніданок, чистіші ніж посуд в деяких престижних закладах харчування.
– Тут ви в безпеці, – пояснював їм той самий жебрак з пронизливим поглядом, який керував відступом від інтернет-клюби. – Принаймні якийсь час. Незабаром має з'явитися евакуаційний транспорт – і ми вас звідси витягнемо.
– Але хто... хто... – перед очима повстали закривавлені рештки секретаря Геософії, і Василь вже не знав що саме він хоче дізнатися. Можливо, навіть краще буде ні про що не питати. “Евакуаційний транспорт” звучить прекрасно, ось на ньому і зосередитись, думати якомога менше, не дивитися по сторонах – а років через десять-двадцять можна буде все це забути і повернутися до звичайного життя.
– Гадаю, ти й сам знаєш хто...
Хлопець поспішно хитнув головою, щоб безхатченко не вирішив надавати роз'яснення.
– Мені дуже прикро за те, що сталося з вашим товаришем. Якби ж тільки ми знайшли вас на п'ять хвилин раніше... З іншого боку – на п'ять хвилин пізніше і...
Василю не хотілося думати про останню альтернативу. Він з вдячністю глянув на їхнього кудлатого рятівника. Провідний жебрак випромінював спокій та впевненість, але не зображував із себе менеджера чи спасителя людства.
– В житті кожна мить може стати вирішальною, – погляд кудлатого був спрямований до якихось далеких таємничих обріїв, які не затуляли від ясних очей навіть багатоповерхівки зведені впритул одна до одної. – Кожний твій найдрібніший, здавалось би, вчинок може вирішити долю людини, народу, цивілізації. А ви... – безхатченко всміхнувся посмішкою розбишаки, яка перетворила докір на похвалу. – Знайшли собі чим замість іграшки бавитися.
Чи не так само посміхався колись гуляйполівський шибеник та мексиканські бандити? Хлопцю захотілося стояти із цим жебраком пліч-о-пліч у наступному бою, хто б не були ті спортивні костюми. Та броунівський рух навкруги і Люда, яка стискала його руку, не дозволяли підібрати потрібні слова. На ситий шлунок Василеві очі почали злипатися та він заснув.
Розбудили несамовиті завивання двигуна, грюкання контейнерів та нерозбірливі вигуки. Хлопець огледівся, очікуючи напад потвор або появу обіцяного евакуатора. Замість того він побачив велетенський галасливий сміттєвоз та двох чолов'яг, які за допомогою важелів та пневматики випорожнювали контейнери до кузова, зневажливо пихкаючи при цьому цигарками.
Василь знову майже заснув коли повернувся звідкись керуючий жебрак і плеснув його долонею по плечу.
– Давайте, це ваш транспорт. Перевдягайтеся.
Під здивованим поглядом хлопця, чоловіки, що закінчили маніпуляції з контейнерами, почали тут же скидати з себе комбінезони. Під комбінезонами в них виявилась звичайнісінька одежа – джинси та спортивні куртки.
Василь з Людою натягнули поверх свого одягу форму вантажників-сміттярів. Старший безхатько махнув рукою на прощання, і вони полізли у кабіну сміттєвоза. Останнє що бачив хлопець, це як вже колишні вантажники вміло скрутили з пластикової пляшки дистилятор свідомості та почали щось собі розкурювати за контейнерами.
Покружлявши трохи спальниковим районом, вони стали поруч із таким самим сміттєвозом і обмінялися з його екіпажем місцями. Таке повторилося декілька разів. Здолали міст через могутній, дарма що поневолений, Дніпро; цегляні печери з метало-пластиковими вікнами поволі змінювалися на архітектуру, хоч і добряче спотворену реставраторами та покращувальниками, і Василь здогадався, що вони повертаються до Подолу. Всі водії були однаково дружні, жартували та не ставили жодних запитань. Люда чемно розпитувала їх про те, чи не важка в них робота і висловлювала своє захоплення тим, як вправно вони маневрують посеред психо-неврологічного безладу київських автошляхів. В останньому Василь з нею охоче погоджувався.
Зрештою поїхали тихою вуличкою, яка нагадувала ту, якою блукали вчора (тільки вчора?!) з Куцим. Василю застогнало серце. Заїхавши до тісного подвір'я старенького будинку, водій вказав потрібні їм двері. Під дверима на них вже чекали.
Дівчина, яка виглядала звичайною офісною робітницею, завела їх в середину будівлі, показала де вони можуть привести себе до ладу та відпочити.
Вмившись, Василь чекав на Люду та виглядав у вікно, яке виходило до вулиці. Ген неподалік стоїть з простягнутою рукою знайома старенька церква у драній хустині. Він згадував Сірого Брата і мовчки та без сліз плакав. Як же ти, старий, не знайшов входу? Ти був такий близький до порятунку...
Василь хотів помолитися за душу геософа, але, беручи до уваги що від Куцого лишилося, хлопець сумнівався чи це буде доречно. Те що робили ці створіння було значно гіршим ніж просто вбивства. Чи могли вони разом із тілом пожирати душу людини? Багато чого в цьому житті краще не знати, краще не знати...
В цю мить йому раптово захотілося взяти до рук котрусь із книжечок баронеси Кржапські, просто щоб відчути її вагу, щоб мати хоч якийсь, нехай навіть тільки паперовий, щит, щоб мати хоч якийсь, нехай навіть тільки уявний, захист від хаосу та могильного холоду. Але єдиною літературою яку він помітив у приміщенні були самозакохані технічні довідники-інтроверти. На щастя, невдовзі з'явилась Люда.
Разом вони спустилися до зали де їх привітав високий чоловік з довжелезним каштановим волоссям. Василь одразу ж відчув спорідненість між Всеволодом – так звали чоловіка – та тим жебраком, який врятував їх на лівому березі. Перше що ти помічав в обох випадках – це погляд. Високий та стрункий Всеволод, через довге хвилясте волосся та бороду, виглядав наче Ісус; приземкуватий, смаглявий, з кривим шрамом на щоці безхатько нагадував хлопцеві римського легіонера. Єдиною спільною рисою обох чоловіків був погляд. Обидва мали чи то світло-сірі, чи то сталево-блакитні очі з божевільним виразом у них, який однаково перетворював і римлянина, і ісуса на берсеркерів, готових будь-якої миті кинутися в бій з порожніми руками та без обладунків.
В обох випадках Василь водночас захоплювався співбесідником і боявся його. Заглянувши у ту прозору глибину, важко було відвести очі, неможливо було не хитати на знак згоди головою, незалежно від слів, які ти чув. Коли хлопець побачив, що навіть глибше враження Всеволод справив на Люду, він відчув не ревнощі, а лише тупий, безнадійний смуток.
Вони – вочевидь не геософи, але інші назви не згадувались – стежили за трійкою втікачів ще з вокзалу. Тоді вони загубили Люду та Василя через те, що провідник, Сірий Брат, так вправно заплутав сліди під землею. Коли Василь пояснив, що Куций просто погано орієнтувався в столиці, Всеволод лише сумно посміхнувся і похитав головою. Побачивши біль в очах хлопця, він стиснув його плече:
– Така була його доля. Не кожен спроможний побачити вхід до цього будинку. Те, що ваш товариш декілька разів пройшов просто у нас під вікнами і так і не знайшов дверей, свідчить про втручання сил проти яких ми безсилі. І те, що він ненавмисне збив нас зі сліду під землею... Все в цьому житті не просто так. Сірий Брат зробив все, що міг і врятував вас двох. Він загинув у нерівному протистоянні, та боровся до кінця. Ні, не принижуй його жалем та сльозами, краще згадуй його с посмішкою та гордістю за його вчинки.
Так Василь і зробив.
– Мені тяжко вимагати від вас це, але ви маєте зробити вибір, тут і сьогодні.
Вони могли приєднатися до таємничих борців з потворами, але за умови, що раз і назавжди залишать своє попереднє життя, всіх рідних і друзів, рідне місто та, можливо, країну чи навіть цей світ і ніколи до них не повернуться.
Або вони могли повернутися додому і залишитися наодинці з тим, що там на них чекає.
– Не поспішайте з роздумами, ретельно все зважте. Але щойно буде прийняте рішення – те чи інше – вороття не буде.
У своєрідній залі очікування де вони зараз знаходилися, Василь побачив високого худорлявого чоловіка в окулярах, любителя радіоелектроніки, та ще декілька знайомих облич зі Спілки Геософії. Хоч і не багато, але адепти окрім них з Людою врятувалися. Втім, Василь сидів окремо і з болем спостерігав здалеку, як Люда захоплено обговорює якісь екзистенційні питання з Всеволодом. На обличчі дівчини був ніколи небачений ним досі вираз. Невже ти і справді на щось розраховував? Подивись на неї, Вася! Хто ти такий, щоб навіть мріяти... Щось гірке та гаряче підступило до горла. Але, пам'ятаючи що сталося з Куцим, Василь вже не міг по-справжньому жаліти себе як колись. Він втомлено опустив голову на руки.
Зненацька хлопець засумував за млявою торгівлею у крамниці, за напів-телепатичними діалогами з Катериною, за футболом з однокласниками. Він уявив, як розповідає друзям про свої пригоди у Києві, цмулячи розливне пиво у Баскському пабі поруч із старим парком.
Залишити все це? Але це єдине що в нього є. Почвари? Можливо, якщо він посидить тихцем вдома якийсь час, вони забудуть про нього та залишать у спокої. Зрештою, він ніколи не вірив у вчення Кржапські і нічого особливого не робив для захисту всесвіту чи бодай захисту самого себе – чому вони мають його переслідувати?
Василь з досвіду знав, що у критичній ситуації не зможе нікому нічого пояснити, тому спробував просто розізлитися, влаштувати сварку та втекти.
Він дочекався коли Люда відійде привітатися з рештками гуртка Геософії, підійшов до Всеволода та сказав, що вони – яке б пафосне назвисько їхня організація не носила б – не мають права ставити людей перед ТАКИМ вибором. Так, можливо він був би не проти приєднатися до них, особливо якщо є програма релокації та якісь преміальні, але... Батьки в усьому собі відмовляли, щоб виростити його, і тепер Василь має просто так покинути їх, навіть не сказавши дякую-прощавайте? Ніколи більше не бачитися з друзями? Залишити свої улюблені футбольні бутси братові? Не забрати з собою колекцію альбомів Ін-флеймс?!
– Хоча, якщо подумати, Рерут-ту-рімейн*** я згоден залишити. Але щодо вашої пропозиції загалом – ні, дякую, – зміг зневажливо розсміятися хлопець. Навіть якщо цей сміх звучав жалюгідно для нього самого.
Краєм ока він бачив, що присутні підвели голови і стривожено спостерігають за ним, серед них і Людмила. Краще нехай вони запам'ятають мене ось таким...
Та Всеволод не намагався з ним сперечатися, переконувати чи благати, навпаки – в його очах промайнуло розуміння. Такий самий біль, чи відлуння болю, як на обличчі Куцого, коли той зізнався, що був одружений. Те, що такі дві різні людини мали щось настільки спільне, вразило Василя, і він замовк посеред своєї гнівної промови.
– Що ж. Прощавайте, – непослідовно, він сам простягнув руку чоловікові якого намагався образити.
Всеволод повільно, наче намагаючись щось вкласти в цей простий рух, потиснув Василеву руку.
– Прощавай, – тихо, але твердо. І в одному цьому слові чулися і побажання успіху, і жаль через те, що більше не побачаться, і... заздрість?
Василь хутко, не дивлячись по боках, пішов до виходу. Тільки в дверях він наважився на мить повернути голову туди, де стояла дівчина і помахав рукою.
Люда наздогнала його вже на вулиці. Василь знав, що якщо вона скаже хоч слово – в нього не буде вибору окрім як залишитися, без жодних умов, без жодних сподівань. Але дівчина теж це знала, як знала і те, що це не життя для нього. Жалість – для приречених. Іноді ти маєш завдавати болю тим, кого по-справжньому поважаєш і кому бажаєш тільки добра, тим, хто все ще б'ється за своє місце під Сонцем.
Люда ніжно провела рукою по його масному, не митому волоссю, ледь-відчутно торкнулася губами щоки і відпустила. Василь як стояв із заплющеними очима, так розвернувся й пішов, доки не зіштовхнувся із кимось. Перехожий чомусь із ядучою ненавистю облаяв його та штовхнув, але хлопець, звісно, таких дрібниць помітити не міг.
*** події описані у романі відбуваються вочевидь ще до 2010 року – інакше список альбомів Ін-флеймс, які головний герой погодився покинути, був би довшим (зауваження від відомого білявого гітариста з Гьотеборгу)
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
