Переживши чергову серію поневірянь у метро та столичними вулицями, геософи знайшли потрібну галерею. Перед входом і секретар, і Василь чомусь засоромились своєї необізнаності у галузі мистецтв, тому до середини, на розвідку, пішла тільки Люда. І напрочуд швидко повернулась.
У відповідь на здивовані погляди друзів вона пояснила не без іронії:
– Пан митець буде ближче до вечора.
Вони сиділи на художньо оздобленій (в нео-совковому стилі “вкрали гроші з міського бюджету – треба на щось списати”) лавочці, яка була симптоматично холодною та незручною. Через напружену тишу чи через якісь особисті причини Куций почав відсторонено розповідати.
– Я був, напевно, першим, хто побачив ті афіші. Принаймні першим, хто ними зацікавився, – в цих словах почулася певна гордість. – Але Агапій не бажав зі мною навіть розмовляти спочатку. Каже, двері Геософії відкриті не для всіх... Я одразу ж здогадався, що він шукає молодих, гарненьких кобіт, але ж, думаю, як він сам без помічників впорається. Ну і відчув, що це мій шанс. Вчепився в нього, кажу, я готовий на все, тільки поділіться зі мною мудрістю... Він як гляне – навіть не пам'ятаю як опинився надворі. А там – злива. І мене дружина саме вигнала, нема куди й піти. От я сів поруч із входом, так щоб на голову не лилося, та й заснув.
– Чекай, то ти одружений?
– Був, – рівно промовив Куций, розглядаючи стіну найгидкішого рожевого кольору, на якій невпевненою дитячою рукою було виведено слово з трьох літер. З урахунком того, що стіна належала художній галереї, це, поза сумнівом, була концептуальна мистецька інсталяція, розрахована на найвибагливіших представників культурної еліти.
Ні Люда, ні Василь розпитувати про дружину не наважились, тому Куций продовжував.
– Прокинувся від того, що Агапій мене трусить за плече. Питає, ти й справді так прагнеш дізнатися таємниці прадавніх століть, що готовий ночувати тут? А я з просоння ніяк не можу второпати де саме – тут. Та, кажу, чом би й ні. Ну, він мене обіймає, наче Майкл Джексон – давно втраченого і несподівано знайденого сина. Веде назад до кабінету – Спілка тоді в центрі знаходилась, – Куций позіхнув, певно згадавши, яким затишним було приміщення товариства до переїзду на периферію.
– З'ясувалося, що це я успішно пройшов ритуальне випробовування. Після того Агапій почав мене вчити. Чесно кажучи, я і не слухав теоретичну частину – якось ще в університеті привчили, що головне перед сесією викладачу пакунок занести або старості гроші здати. Ну, він там щось розповідав, хієрогліфи показував різні, таблички глиняні. Потім, каже, ти маєш змінити свої звички та зовнішній вигляд – і дає гроші. Я пішов і купив такий костюм, як у нього – дорого, але головне, що здалеку видно, що я не пересічний сектант. Він побачив та як почне... каже, ти... Але нічого, поволі заспокоївся. Навіть посміявся, мовляв, він сам винен.
– Почали ми шукати людей. Агапій повчав, що я маю відчувати серцем хто готовий нести в своїх грудях вогонь Геософії – тож я і намагався вербувати дівчат, особливо брюнеток, з такими, – Куций показав руками з якими і чим саме, – дужечко вони мені до вподоби. Деякі навіть приходили на лекції, – Куций знову тяжко позіхнув, з цілком зрозумілих причин.
– Але Агапій тільки сердився на те. Гадаю, йому, певно, не чорняві, а білявочки подобаються. Якщо так, то слово начальника – закон. А потім дивлюся, що він сам все якихось бабок сивочолих приводить. А-гаа... Спочатку потрібно фінансові підвалини товариства закласти. Стареньких на екскурсії до астралу він відправляє, мабуть, щоб ті квартири переписували на Спілку. Саме тоді Агапій мене взяв з собою до Києва. Тут я зрозумів, що нам ще й з верховним менеджментом доведеться ділитися. Ну, думаю, не скоро бачити мені моїх улюблених брюнеточок. Але що зробиш, в пірамідах, фінансових чи релігійних, головне – це терпіння та субординація.
– І тут – таке, – підсумував Куций, хитаючи головою, наче не в змозі повірити, що вже, здавалося, близьке щастя зненацька обернулося протистоянням з потойбічними страхіттями.
Сонечко розвернулося, і сидіти на лаві, навіть на такій кричущо-вульгарній, стало набагато приємніше. Крізь дрімоту Василь чув, як Люда розповідала щось про навчання та поїздки до Європи, про ван Рейна та ван Гога. До останнього, почувши особливі нотки у голосі дівчини, Василь навіть у пів-сні трохи заревнував. Потім Куций із дівчиною розштовхали його і примусили розповідати про себе. Спросоння хлопець, замість того щоб розгубитися, скочив з лавки і, розмахуючи руками та з піною з рота, почав розповідати про улюблені альбоми нікому окрім нього не відомих груп та інші вкрай особисті речі подібного роду.
Всі троє прощалися з минулим і, оскільки майбутнього в них не було, отримували палку насолоду від теперішнього – від цієї розмови та дружнього кепкування; від крихітних часточок слюди у асфальті під ногами, які, бешкетуючи, жбурляли крихітні промінчики Сонця їм у вічі; від дурнуватих облізлих голубів; від напужених людей, що прямували до галереї і нічим не відрізнялися від тих самих птахів; від білесеньких хмаринок у небі, до яких ще не діставали мацаки брудного диму.
Пан митець – Микола Андрійович Сліповух – якось крадькома, з чорного ходу, з'явився вже надвечір. Всі троє мандрівників саме вирішили зайти до галереї погрітися та помітили чоловіка середніх років з рожевими щічками та черевом, що не дозволяло власникові застебнути піджака. З того як він погордо і водночас з відразою споглядав полотна, вони здогадалися, що це і є автор власною особою.
Крокуючи галереєю, Василь зрозумів іронію Люди. На стінах висіло щось хімічно-їдке – здебільшого кислотно-жовте та зрідка лужно-зелене, – що примушувало обережно втягувати повітря носом, очікуючи ось-ось вловити запаху іприту.
А коли хлопець розгледів ті картини, які покійний Агапій відніс би до категорії “Мані Фес Таацій”, то відчув, як відроджуються забуті амбіції – і чесне слово, він малював не гірше!
Перед пан-митцем вони боязко призупинилися – ніхто з них не мав досвіду спілкування з творчими особинами і не знав як правильно поводитися. Та творча особина сама зраділа нагоді попатякати про свій талант, як це заведено серед людей, що сумніваються в його наявності.
– Ви, напевно, студенти? Художники! – сам собі відповів Микола Сліповух. – Я одразу ж впізнав цей зголоднілий до прекрасного погляд. Пам'ятаю себе під час навчання у художній школі...
Трійця приголомшено намагалася встояти на ногах під селевим потоком автобіографічних цікавинок та мистецького фольклору від Миколи Андрійовича. Наразі єдиний голод який вони відчували мав суто гастрономічне походження.
– Ви кияни? Ні? Можливо земляки? Я сам родом з Поросятина, – риторичні питання на мить з'являлися на бурхливій поверхні монологу і зникали перш ніж хтось з аудиторії встигав почухати носа. – Загальновідомий факт, що назва міста походить від розташування по берегах річки Рось. Розумієте? По, Росі. По-Росі-атин! – аби всі могли сповна насолодитися розгадкою походження топоніму, Сліповух навіть прикрив шлюзи на декілька наносекунд.
П'ятнадцять хвилин одностороннього спілкування почали викликати у Василя депресію. За пів години потік свідомості пана митця так само не подавав жодних ознак на вщухання, і хлопець почав шкодувати, що не поїхав додому, аби бути зжертим живцем страшними прибульцями з паралельних світів.
Микола Андрійович намагався звертатися до всіх трьох в рівній мірі, без дискримінації. Але очі його спочатку з підозрою частіше поверталися до вивернутого піджака Куцого, а потім майже зупинилися на красуні-Людмилі. Мабуть через це дівчина, завжди більш терпляча ніж решта товариства, не витримала і незвично для себе перервала співрозмовника.
– Вибачтеалемибхотілидізнатисяпродекотрівашіроботи, – Людина скоромовка так вразила Миколу Андрійовича, що він втер спітніле чоло несвіжим носовичком та з переляком подивився куди вказувала дівчина.
– О, – промайнуло якесь дивне почуття на обличчі митця чи це тільки здалося Василю? – Так, це серія робіт написаних внаслідок трива-а-алих медитацій, – художник обережно вповільнив ходу, наче відчуваючи під ногами тонку весняну кригу. – Я, знаєте, захоплювався хатка-йогою в молодості, дзень-буддизмами усілякими. Східні практики надзвичайно розширюють свідомість, – він провів руками поперек неосяжного животу, щоб вони побачили наскільки саме. – Дуже всім раджу. Але обережно. Було одного разу, сів я у куккут-асану* і... – знову почав набирати обертів пан Микола.
Люда дала опоненту, як кажуть боксери, вимахатися і завдала нокаутуючого удару – дістала з сумочки добряче зім'яту афішу вже неіснуючої Спілки Геософії і продемонструвала заслуженому оратору Поросянщини.
Цього разу Микола Андрійович притулив носовичком рота.
– Дивовижно, просто дивовижно. Жодним чином не пов'язані між собою люди у віддалених куточках країни мають одні й ті самі видіння, – поглинаючи багату на білки та жири вечерю, Микуля – як він просив його тепер називати – розмовляв майже у прийнятному для звичайних людей темпі.
З того, як занепокоєно бігали митецькі оченята, Василь здогадувався, що апетит художнику псує думка про сумнозвісний Закон про авторські права та обов'язки та псевдо-інтелектуальну власність. Приватна власність – це крадіжка, вчив П'єр-Жозеф Прудон; інтелектуальна власність – це інтелектуальна крадіжка, не міг не здогадуватись, як творча та освічена людина, пан Сліповух.
Микуля запросив їх розділити з ним вечерю у готелі в передмісті де художник зупинився – в історичному центрі Києва він міг хіба пригостити молодих людей кавою, та й тією без цукру. Скориставшись запрошенням та заспокоївши митця, що не збираються подавати на нього позов до суду, вони довідались, що пан Сліповух востаннє стикався з “Мані Фес Тааціями” аж шість років тому, коли ще мешкав у славетному містечку на берегах Росі. На запитання, чи знайомий він з Геософією, Микуля почав жваво декламувати арабською щось з Некрономікону, перейшов на Повість Врем'яних Літ давньослов'янською, збився і закінчив нерозбірливим бурмотінням про картоплі на дідівських городах, вочевидь не маючи про Спілку жодних уявлень.
Щоб вивести розслідування з тупику або хоча б затягнути час і поласувати за рахунок митця десертом, Куций почав ставити запитання навмання – якого року було засновано Поросятин, чи є в пана Микулі дітки і скільки їм рочків і чи добре вони вчаться, чи не траплялись якісь катаклізми у місті за часів коли художник писав свої безсмертні полотна.
– Катаклізми у Поросятині? Ні, не чув, у нас там і поліклінік після останньої рехформи не лишилось. Якщо вам потрібно щось таке – слід їхати до обласного центру, – певно якось не так зрозумів останнє запитання пан Сліповух.
Це збило Куцого з думки і він ніяк не міг вигадати, що б такого ще спитати. Василь, почувши, як десь в далеку, на кухні ресторану спокусливо дзвенить порцеляна і перелякавшись, що не куштуватиме фірмових тістечок місцевого шеф-кухаря, почав верзти дурниці.
– Емм... А можливо мали місце пожежі? Чи, гм... прориви водогону?
Митець знизав плечима і взявся замовляти солодке. Мандрівники розслабились. В очікуванні вуглеводів, Микуля згадав.
– А, було, уявляєте – риба почала дохнути у Росі. Скільки її там не було – вся догори черевом попливла. Поросятинський батюшка почав пророкувати кінець світу, гнів Господень, відключення електроенергії – ну, ви знаєте, як воно в церкві заведено... Але потім з'ясувалось, що це спільне німецько-українське підприємство скидало відходи до річки. В Німеччині, кажуть, за таке треба штрафи до бюджету платити, закрити навіть можуть – тевтонські невігласи! А у нас – нічого, демократія, вільна екологічна зона, з міським головою тільки спочатку домовитись слід. Наш голова – простий чоловік, з народу, все розуміє, багато не здере... І людям добре – стільки риби голими руками можна було взяти, о-го-го...
– І ви їли ті риби, – не могла повірити такій вдачі Люда.
– А чого ж, і мені дісталося трішечки, – художник, по-котячому мружачись, погладив богатирське черево.
Пані офіціантка, аби похизуватись навичками еквілібристики, принесла два заварнички, чотири чашечки та незлічену кількість тістечок на одній, циклопічних розмірів таці. Вечеря мирно переходила до завершальної стадії, коли Василь зненацька бовкнув:
– А вбивства? Можливо, коли ви писали ці картини, траплялися якісь загадкові вбивства?
Куций порскнув на скатертину, певно згадавши Срібного Агапія на підлозі бібліотеки, і з докором за зіпсоване чаювання подивився на хлопця. Втім, пан Сліповух лише продовжував завзято калатати ложечкою, намагаючись розчинити у своїй чашці максимально можливу для такого обсягу рідини масу цукру.
– Загадкові? – за інерцією посміхаючись уточнив митець. – Ні, загадкових не пригадую. Але, – змарніло його рожеве обличчя, – були звичайнісінькі, серійні, з елементами канібалізму та... вибачте, не за столом. Але ви напевно чули – про цього маніяка в усіх газетах писали, по телевізору передачі показували. Не хочу називати ім'я проти ночі. І ледь не половина жертв – саме у Поросятині. Навіть вулицю хотіли його ім'ям назвати.
– Дивний збіг, – по хвилі роздумів додав Микуля. – Якби ви не спитали, навіть не звернув би уваги, що невдовзі після того, як його зловили, я припинив писати ці... як ви їх називаєте?
Неприємні спогади настільки зіпсували настрій художнику, що прощався з утікачами вже геть інший Сліповух – мовчазний, лише беззвучно ворушилися губи, з понурим поглядом, що оминав їхні обличчя. На побажання спокійної ночі він лише перехрестився та непевно повів плечима – хтозна якою вона буде.
Полишивши готель, молоді люди змушено пішли кудись навмання – надворі було надто прохолодно, щоб стояти на місці. Грошей на ніч у готелі вже не було. Куций, ветеран паломництв до адміністративного центру країни, стверджував, що тут прийнято ночувати в цілодобових інтернет-клюбах або кінотеатрах. Василь згадав, що десь тут у Києві, якщо він не плутає з Харковом чи Краковом, в нього є молодший брат, і запропонував завітати до нього. Щоправда щоб віднайти його, доведеться увімкнути телефон. Порадившись, вони вирішили ризикнути.
Пропущених викликів було більше ніж вогнів у вікнах київських небошкрябів. Василь здолав бажання віддзвонити на кожен і похизуватися тим, що він у столиці та, незважаючи на це, ще живий.
У відповідь на набраний номер Ігорюсика, сповнений механічного ентузіазму жіночий голос попросив зачекати будь ласка – абонент прислуховується. У слухавці запанувала мертва тиша – ні гудків, ні хоча б статичних перешкод, – так, наче з того боку і справді хтось нашорошив вуха. Здивовано Василь спробував покласти слухавку, але телефон, як це називається, завис. Кнопка, що відповідала за вимкнення пристрою, теж не дала очікуваного від неї результату. Коли хлопець, знявши задню кришку, намагався виколупати нігтями батарею його вже калатало від потойбічного холоду. Нарешті екран сатанинського пристрою згас, і Василь відчув просто шалене полегшення.
Куций саркастично кхмикнув – свій телефон він кинув до смітника ще вранці, десь на далекому сонячному Подолі, разом із камізелькою.
Не лишалося нічого іншого як рухатись далі. Опинившись десь посеред нескінченної одноманітності спальних кам'яних мішків, вони втратили відчуття часу та простору. Тут, через обмежену кількість газонів та дитячих майданчиків, тубільці мали традицію залишати транспорті засоби просто посеред вузьких хідників, і подорожні у темряві постійно наштовхувались на них.
Втомившись від божевільної кака-сим-фонії десятка сигналізацій та страшних прокльонів з балконів, вони спробували скористатись ай-теле-фоном Люди, щоб хоча б визначити де вони знаходяться. Закінчилося це ще гірше, ніж намагання Василя зателефонувати братові. Через тоталітарність конструкції пристрою, Люда навіть не могла витягнути батарею, і довелося втопити його у каналізації – добре що відкритих люків навкруги було більше ніж достатньо.
Нарешті вони побачили неонову вивіску, яка декларувала доступ до павутиння двадцять чотири години на добу. Дев'яносто відсотків контингенту у приміщені складали, незважаючи на пізню ніч, дітлахи молодшого шкільного віку; рештою були товстенькі ображені бородані. Неважко було побачити, що вираз облич дядьків спричинявся тим, що вони часто і дуже швидко вмирали у стрілянинах-від-першої-особи, неспроможні захиститися від агресії школяриків.
Люда оплатила три місця на декілька годин. Вона і Куций поринули в інтернетрі, Василь посунув мишу тільки для того, щоб покласти на стіл голову і заснути тяжким сном без Мані Фес Таацій.
* кому лінь самостійно шукати що таке куккут-асана https://en.wikipedia.org/wiki/Kukkutasana
також можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
