ЧАСТИНА ДРУГА — ПРОТИСТОЯННЯ
ГЛАВА V
– Зізнайся, покидьку, ти просто забув! – вони тричі подолали квартал від краю до краю, і тепер, коли Куца Борода розвернувся, щоб зробити це ще раз, Василь зірвався.
Автобус прибув до центрального автовокзалу Києва у пітьмі. Утікачі вирішили перечекати там само, доки не запрацює метро.
Зал очікування здавався чистішим і значно краще освітленим порівняно з провінційною автостанцією – можна сказати стерильним, та не як операційна, а радше як морг, з солодкуватим смородом, який пробивався звідкись із камер схову. Жодних потвор, принаймні на виду, не було – тільки звичайнісінькі київські безпритульні та п'яниці.
Двічі в них перевіряли документи. Обидва рази Люді з Куцим, які мали з собою студентський квиток і паспорт, не без труднощів вдалося переконати правоохоронців, що вони з дитинства знають Василя, який вийшов з дому без посвідчення особи, і що той аж ніяк не є кровожерливим терористом у міжнародному розшуку, і тому тримати його у цюпі заради викупу буде збитково. Передчуваючи, що третього разу може не поталанити, вони завчасно рушили до підземки.
Під входом до метро довелося стояти ще з годину на ногах. Потім – ледве не дві години проїздили з пересадками під землею. Ні Василь, ні Люда навіть не намагалися зорієнтуватися в столичному метрополітені, а Куций, за яким вони слухняно слідували, ніяк не міг визначити в який бік рухатись і на яку гілку переходити.
Наче кроти сліпо мружачись на несподівано яскраве сонце у несподівано чистому небі без хмар, вони виринули на поверхню десь на Подолі – принаймні так стверджував Куций; Василь не мав жодного уявлення чи це правда, і після безсонної ночі йому було однаково київський Поділ це чи лондонське Сохо.
Покружлявши ще з годину несподівано тихими вуличками, Куций начебто впізнав щось, мляво захвилювався і махнув рукою – майже прийшли. Василь огледівся – горбата та сліпа церква через вулицю, підстаркуваті, але ще бадьорі двоповерхові будиночки, нижче поясу понівечені рекламою та євроремонтами. Непогано як на Київ, але й нічого надзвичайного.
Дійшовши перехрестя, Куций здивовано пробурмотів щось, розвернувся і покрокував назад. Те ж саме повторилося вдруге – і будинки втратили свою доброзичливість та почали з підозрою проводжати їх поглядами; втретє – навіть сліпа церква, здавалося, схилила на бік баню, щоб краще чути хто тут нишпорить і чи бува не збирається вкрасти в неї ті декілька мідяків подаяння. Коли Куций розвернувся вчетверте Василь повстав.
– Зізнайся, нікчема, ти просто не пам'ятаєш де той будинок знаходиться!
Куций лише понуро дивився у відповідь, надто втомлений, аби сперечатися, виправдовуватися чи зізнаватися.
– Ти впевнений, що це тут? – спробувала запобігти сварці Люда.
Куций, із очима загнаного зайця, хитнув головою і шморгнув носом.
– Впевнений?! Господи, та ми ж навіть не знаємо, чи вбили Агапія насправді! – із запізненням усвідомив хлопець. – Цей покидьок міг нам збрехати!
Куций невесело всміхнувся.
– Якби ж то... Та й навіщо, цікаво?
– Щоб затягнути нас... сюди, – невпевнено закінчив звинувачення Василь і чи то з підозрою, чи то з надією почав оглядатися, очікуючи, що будь-якої миті звідусіль на них полізуть потойбічні створіння.
Повз проходили тільки мешканці далеких міст та сіл, настільки очманілі від загазованого повітря, що вже не мали здоров'я фотографувати туристичні принади, та нечисленні, але вкрай заклопотані місцеві, які підкреслено, з погордою не дивилися навкруги, аби ніхто не переплутав їх ні в якому разі з туристами.
– Ми не знаємо, чи вбили Агапія насправді, – повернувся на крок назад хлопець.
– Але навіщо Сергію брехати нам? – Василь здригнувся, почувши мирське ім'я Куцого, навіть стало трохи соромно.
– Якщо Агапій живий – зателефонуй йому, – знайшовся Куций. – Давай! – злість раптово додала йому сил, так що він вже майже кричав.
– Так-так, наче в Агапія був телефон. Сучасні засоби зв'язку суперечать духу істинного геософа, він сам мені казав.
Куций і Люда синхронно відвели очі.
– Хіба ж не так? – Василь згадав, як у старших класах його частенько “забували” запросити на дні народження.
– Можеш набрати з мого телефону, – опустивши голову, тихо відповіла дівчина і простягнула ай-теле-фон.
Аби не затягувати сцену та не розмірковувати над тим, для чого Люді номер Агапія, Василь натиснув виклик. Попри недовіру до Куцого, він аж ніяк не очікував, що вже після першого гудка хтось одповість.
Від голосу з того боку в хлопця округлилися очі та розкрився рот, наче в карася, який кмітливо з'їв перловку, але якого зачепили гаком за сраку.
– Старший оперативно-неврівноважений слідчий Гуцубяко, – правоохоронець магічним чином контролював на відстані багатьох кілометрів швидкість серцебиття та тиск у сечовому міхурі Василя. – З ким я розмовляю.
Незважаючи на відсутність інтонації, яка мала б позначати запитання, хлопець приготувався продиктувати свої паспортні дані, з серією, номером та особливими відмітками включно. Але в останню мить отямився і поклав слухавку.
Так само, з розкритим на манер карася ротом, він дивився на Куцого і Люду.
– Що...? – не встигли сформулювати вони запитання, як теле-ай-фон забренів в руці хлопця.
Той, ледве здолавши природній рефлекс жбурнути його до каналізації, тремтячою рукою простягнув пристрій власниці і прошепотів:
– Це міліція.
Люда відсахнулася на крок і підняла руки у жесті, який означав “ні, дякую, ти хотів телефонувати – ти і спілкуйся”.
Василь, занадто переляканий, щоб думати, прийняв виклик, мовчки послухав, прочистив горло, назвався, потім знову послухав і похитав головою, наче пан оперативно-неврівноважений міг це бачити, потім з чимось погоджувався слабким голосом, а потім почав благати:
– Вибачте, але я не можу... я зараз... я зараз не в місті... ні... в Києві... ні, я не знаю... тобто... якщо... ввечері, мабуть... – він розгублено обвів друзів очима. – Добре... так, авжеж... – і геть пригнічено: – Так, я усвідомлюю відповідальність...
Поклавши слухавку, він всівся на бордюр, схопив руками голову та застогнав.
– Що сталося? З ким ти говорив?
– Міліція. Слідчий. Агапія справді вбили, – від розпачу Василь сховав голову між колін. Він не міг повірити, що утнув таку дурницю. Слід було делегувати телефонну розмову комусь іншому.
– І що вони тобі...?
– Я маю бути сьогодні вдома, о дев'ятнадцятій нуль-нуль, вони хочуть поставити декілька запитань... – Василько ледь не плакав. Він нічого не порушував! Господи, у що він вплутався...
– Заспокойся, – Люда сіла на бордюр поруч із ним. – По-перше, ти нічого не порушував. По-друге... – дівчина замислилася. – Хіба вони не викликають свідків до відділку чи кудись там?
Куций потер зап'ястки.
– Так, мали б сказати з'явитися за такою-то адресою, – він скривився від якихось болючих спогадів. – Повір мені, не будуть вони, кхм, приймати свідчення у тебе вдома – сусіди за стінкою можуть почути, інструментів необхідних немає...
Тепер тяжко замислився Куций.
– Вася... – Василь ненавидів, коли його так називали, але цього разу, побачивши вираз обличчя псевдо-інтелектуала, він змовчав.
– Вася... – Куций раптово опустився на коліна перед ним, аби зазирнути у вічі. – Вася... ти... впевнений... що це... була... міліція?! – з кожним словом він струшував хлопця з неочікуваною силою.
– Вася...
– Припини це! – втрутилась Люда. Коли Куций не почув, вона різко відштовхнула його від Василя, який безсило тріпотів у руках оскаженілого геософіста.
Куций впав на спину поперек тротуару, та через виснаження навіть не робив спроб підвестися. Це спричинило невеличке скупчення туристів; тоді як місцеві, вдаючи, що вони таке щодня бачать, невимушено-легко, наче гірські кози, стрибали через його бороду.
– Отже, що ми маємо, – намагався звести дебет з кредитом Куций. Після того, як відчайдушна огрядна тітонька передпенсійного віку спробувала зробити йому штучне дихання та непрямий масаж серця, він постійно перелякано озирався, але рухався та говорив значно жвавіше.
– ...Надприродно чемного слідчого, який надзвичайно люб'язно пропонує в післяробочі години завітати додому до вкрай дурнуватого свідка, який нічого не міг бачити і нічого не міг чути, – він головою вказав на Василя, щоб той не засумнівався, що йдеться саме про нього.
– Не помітив часом ще якихось дивних особливостей? – вочевидь не сподіваючись почути щось від такого безпорадного адепта Геософії.
– Ну... в нього вада мовлення... забув як називається – в мого однокласника була така, з нього всі сміялися, і тому батьки після четвертого класу...
Куций закотив очі від спогадів хлопця про сповнені жорстокості шкільні роки і продовжив підбивати підсумки з мазохістським вдоволенням:
– З іншого боку, ми не можемо знайти Центр Координації, тому нам нема куди припнутися, і в нас майже закінчилися гроші.
– В нас не закінчилися гроші, – здивовано заперечила дівчина. – І я дещо знайшла.
Пристрасна незнайомка взялася реанімовувати Куцого саме коли Люда відходила купувати воду. Напівдорозі до магазинчику дівчина побачила рекламу, що містила символи за якими Василь вже встиг скучити – він перестав бачити “Мані Фес Таації” відтоді, як почав читати книжки замість журналів. Ця реклама запрошувала відвідати вже не лекції з Геософії, а виставку якогось особливо видатного художника.
Хіба могли вони пройти повз?
Перш ніж вирушити на пошуки картинної галереї, утікачі дозволили собі перепочити та поїсти. Завітали до невеличкого ресторанчика поблизу, повіривши Люді на слово, що грошей на картці ще достатньо.
Доки сніданок готувався, Куций здер з себе піджак та камізельку – камізельку він охайно склав і поклав поруч, а піджак надягнув знову, щоправда навиворіт. Випереджаючи Василя, який збирався дотепно прокоментувати новий стильний вигляд, Куций пояснив:
– Ці істоти... вони вистежують нас не тільки завдяки адресам та телефонам, вони мають нюх на наші звички – те як ми вдягаємось, як говоримо, як рухаємось, що їмо. Все, що ти повторюєш день у день – це своєрідний слід для них. Після того, як дехто люб'язно надав їм інформацію, що ми в Києві... – Куций похитав головою.
– Слухай, ти сам пропонував зателефонувати Агапію, хіба ж не так? – вже відновився від переляку Василь.
– Так, але не для того, щоб ти розповідав про наше місцезнаходження. До того ж, ти...
– Припиніть, це вже не має значення. Що сталося – те сталося, – і Куций, і Василь з готовністю послухалися Люди. Обидва вже витратили всі сили та сперечалися виключно для дотримання етикету.
– Давайте краще складемо план подальших дій.
Окрім як просто знайти художника, який переносив “Мані Фес Таації” на свої полотна або втекти до Аргентини, інших думок ні в кого не було. Аргентина, попри всю її привабливість, відпадала через віддаленість та брак коштів.
Після того, як вони впевнилися, що Василь спілкувався не з міліцією, хлопець навіть відчував полегшення – почвари-людожери це звісно погано, але могло бути і гірше. Так, додому він зараз повернутися не може, але, смакуючи цілком пристойним сніданком у затишку ресторанчика десь посеред незнайомого міста, важко було не відчути приплив оптимізму, а з ним – і потяг до пригод.
також можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com/
або на Аркуші:
Автор ілюстрації – Влодзь (https://www.deviantart.com/vlodz), світлина використовується з дозволу автора
