Поволі життєвий уклад Василя, який неабияк сколихнувся від появи Люди, знову набував форми періодичної функції.
Чотири робочі дні, за ними два неробочі. Раз на тиждень футбол з друзями, пиво по п'ятницях, одне-два засідання геософів і зрідка – напів-романтична, напів-змовницька зустріч з Людою, коли та мала трохи вільного від навчання часу. Невеличкі карстові порожнечі, які виникали тут і там, Василь старанно заповнював будівельним сміттям цивілізації – серіалами, бульварною пресою, беззмістовними розмовами та істеричною музикою у навушниках, що вже майже не викликала в нього почуттів.
Вічно так тривати не могло, але могло тримати довго – Василь, хоч і страждав через недовизначеність стосунків з Людою, та навіть такий зв'язок з нею цінував більше ніж “повноцінні” стосунки зі звичайними дівчатами.
Люда і справді була незвичайною.
Батьки зуміли прищепити дівчині розуміння, що зовнішність не головне, і вона, попри тягар непересічної вроди, зі школи намагалася не просто отримувати оцінки, а й справді навчатись. І напевно головне чого навчилася – це думати самостійно. Як наслідок, в певний момент Люда дійшла висновку, що батьківське “головне мати голову на плечах” у суті своїй нічим не відрізняється від загальноприйнятих у суспільстві “хто багатий – той правий” та “цицьки та жопа понад усе”.
Від того часу молоді люди, які могли з пам'яті цитувати німецькою її улюбленого Ніцше, стали нагадувати Людмилі підлітків, які хизуються вмінням палити вкрадені в батька цигарки*. З чоловіків, які намагалися робити компліменти її зовнішності, вона завжди тільки сміялася.
Тож на момент зустрічі з Василем Люда перебувала у стані розгубленості. Як і раніше вона докладала всіх зусиль до навчання, але мимоволі, краєчком ока, вона почала щось видивлятися навкруги. Розгубленість викликало те, що вона не знала що саме шукати і чи є насправді щось, що можна сподіватися знайти.
Подумки вона не могла не посміюватися – не з дивакуватого хлопця, бо була занадто чуйна, щоб глузувати з чужих недоліків та необізнаності, – а зі своєї зацікавленості у ньому. Теж саме стосувалося чудернацького зібрання геософів. Всі вони здавалися неймовірно абсурдними – так, наче знали, що життя лише вистава і тому вирішили своєю поведінкою жорстоко знущатися з тих, хто наївно сприймає цю виставу всерйоз.
Отже – так могло б тривати довго. Але, як це завжди трапляється, щойно ти вирішиш жити до ста років і для цього дотримуватись правил дорожнього руху та перетинати проїжджу частину виключно на зелене світло, як одразу ж п'яний водій зіб'є тебе посеред тротуару.
Одного дня, коли на після роботи у Василя не було жодних планів, а погода та настрій надто гидкі, щоб йти кудись окрім дому, бабуся зустріла його несподіваним “до тебе гість!”. Те, що вона скористалась іменником який позначає вкрай невизначену категорію людей замість чийогось конкретного імені власного, викликав у Василя лихі передчуття.
І справді – у вітальні на нього чекала неприємна зустріч. Васько стояв посеред кімнати у мокрих шкарпетках, кліпав очима і терпляче чекав коли примара зникне. Але та не тільки не зникала, а й нахабно продовжувала солодко хропіти на канапі.
Вперте небажання примари зникати, втома від нічого-неробства впродовж цілого дня та мокрі шкарпетки вивели хлопця із себе.
– Що ти тут робиш?! Га?! Що ти тут робиш, ... ?! – Василь проковтнув каліграфічний епітет, згадавши, що знаходиться вдома і не бажаючи надавати зайвий компромат бабусі, яка, поза всякими сумнівами, прислуховувалася з кухні.
Сірий Брат прокинувся щойно хлопець почав трусити його за плече, перелякано сів і дикими очима витріщився на Василя, вочевидь не впізнаючи того з просоння.
– Ох, це ти, – втираючи з чола піт та трохи отямившись, кволо промовив гість.
– Що. Ти. Тут. Забув?! – Василь вкладав у проміжки між словами все своє пекуче бажання викинути примару з балкону.
Псевдо-професор подивився на нього так, наче не розумів запитання. Потім згадав щось і сховав обличчя у долонях.
– Ох, – повторився він.
Василь із роздратуванням видихнув. І стурбовано помітив, що тіло Куцої Бороди здригається від ридань.
– Е-е, ти чого, – він нерішуче торкнувся плеча геософіста.
Наридавшись, Куца Борода втерся рукавом, сів рівніше і, дивлячись у простір перед собою, промовив безбарвним голосом:
– Вони вбили його.
Вони вбили його. Вони, вбили, його. Вони. Вбили. Його. Аби пов'язати слова псевдо-професора з об'єктами та явищами реального світу, Василеві знадобився час.
Спочатку він впорався з “його” – єдиним їхнім спільним знайомим, який міг позначатися цим словом, був голова Спілки Геософії, Срібний Агапій. Легко, що там далі?
Вбили. Хлопець ніколи не бачив, як когось вбивали, тільки у кіно. З перестороги він вирішив поки що не замислюватися над значенням дієслова.
Вони... в контексті Куцого Бороди у нього на канапі та вбитого Агапія, буденний займенник перетворювався на щось страшніше ніж просто страшне.
Василь повернувся до найбезпечнішого:
– Агапій? Ти говориш про Срібного Агапія?
Куца Борода тільки лаконічно хитнув головою. Довелося перейти до наступного запитання.
– Вбили? Що значить – вбили?
Сірий Брат, не дивлячись на нього, спробував пояснити:
– Вчора ввечері. Я прийшов до бібліотеки, і він... там, на підлозі...
Неспроможний підібрати слова, геософіст зазирнув у вічі Василю. Той побачив у погляді гостя такий переляк, що і сам побоявся щось уточнювати.
Зібравши за декілька хвилин мовчання сили, хлопець наважився:
– Хто?
Куца Борода лише захитав з боку-в-бік головою і знову сховав обличчя у долонях. Не знаючи, що робити далі, Василь всівся на канапу поруч із ним.
Важку тишу перервала бабуся, яка, відчувши ідеальну для цього хвилину, зайшла до вітальні аби запропонувати гостеві чаю.
Сидячи на кухні з чашкою у руці, Куца Борода напхав рота печивом і вже спокійніше розповідав.
– А уиклиау иіцію, – наче удав геософіст проковтнув непомірну порцію, запив її улюбленим напоєм принця Сіддгартхи та спробував ще раз: – Я викликав міліцію. Я їх викликав – і що вони зробили по приїзді? Поклали мене обличчям на асфальт, скрутили руки за спиною, наручники... – геософіст ображено відсунув чашку і потер зап'ястки, певно відчуваючи на них фантомний холод заліза.
– Всю ніч мене допитували. Телефон забрали. Відпустили тільки по обіді. Телефон віддали розряджений – черговий весь цей час грався на ньому в ігри... Ну, я і вирішив до тебе прийти.
– До мене? Чому саме до мене? І як ти знаєш де я живу? – Василь з підозрою, у новому світлі розглядав псевдо-професора.
Той знизав плечима, мовляв, що тут такого.
– Ти був записаним до журналу останнім. От я і запам'ятав.
– Журналу? Якого журналу?!
Куца Борода глянув на нього з провиною.
– Не зважай. Головне, що я знайшов твою квартиру. Не з першого разу – переплутав номер і довелося пів-під'їзду обстукати. Сусіди у тебе... На третьому поверсі собаку спустили, ротвейлера слинявого. Знаєш яке в нього кумедне прізвисько? Ги-ги-ги... Але це не має значення. Слухай, мені потрібна допомога.
Василь втомлено дивився на Куцу Бороду. Жаль, який він відчував до псевдо-інтелектуала, випаровувався з кожним почутим словом.
– Мені необхідно якнайшвидше залишити місто. Але я не можу навіть зайти до своєї квартири.
– Не можеш? Чому?
Куца Борода подивився на нього як на цілковитого бовдура.
– Вони вбили Агапія. І вони на цьому не зупиняться. Я – секретар Товариства. Я наступний.
Чим менше залишалося жалю, тим більше поверталося до Василя скептичне ставлення до спілки і всього з нею пов'язаного.
– Та й хто ж ці загадкові вони?
– Ти на лекціях був?! – з несподіваною злістю, і: – Кржапські читав?! Хоч слово зрозумів?! – навіть зірвався на крик Сірий Брат.
Василь почухав макітру, намагаючись пригадати. Істоти, стіни між світами, шпалери повідклеїлися... ні – штукатурка сиплеться.
– Хочеш сказати, що те все правда?
Куца Борода важко позіхнув.
– Я теж не вірив. В Агапія була якась надприродна сила... Та я думав, що він просто хоче заснувати секту. Оргії, ритуали там всілякі... ти зрозумів. Але вчора...
– Як ти знаєш, що... – Василь зам'явся, шукаючи незвичних слів, – що хтось не з нашого всесвіту вбив Агапія? Можливо він взяв кредит у банку, і, ну...
– Колектори? Ні, не думаю. Якби в Агапія був борг – йому б переламали ноги, гадаю. Або відрізали б щось там. Зрештою, ми живемо в географічному центрі Європи, а не десь там. А він... йому... в нього вигризли всі нутрощі. Уявляєш собі? Горлянку вирвали. Не думаю, що це люди з банку.
Василю стало зле.
– Вигризли нутрощі?
Обличчя Куцої Бороди скрутилося в дулю, так наче він збирався заплакати.
– Так. Уявляєш собі? І я – наступний, – геософ жалісно хлюпнув носом. – Я сам цього Агапія боявся, бо ж він чаклун ще той був, чорнокнижник. Як гляне на тебе інший раз... А тут його наче кроленя біленьке та пухнасте скажені собаки розпатрали.
Раптово у Василя щось обвалилося у середині.
– Стривай. Ти щось казав про журнал. Там адреси записані були? Всіх, хто відвідував зібрання?
Куца Борода винувато відвів очі.
– Так. І не тільки адреси...
Хлопець у німому розпачі дивився на геософіста.
– Хочеш сказати...
– Так. Тобі теж краще поїхати з міста, – аби підкреслити свою турботливість, Куца Борода поклав руку на плече Василеві.
– Ти ідіот! – Василь зі злістю скинув руку. – Ти мав би всіх попередити!
Геософіст розвів руками.
– Як? В мене розряджений телефон, пам'ятаєш? – і покрутив дорогезним претензійним приладом з мертвим екраном перед носом хлопця.
Василь рвучко підвівся, схопив зарядний пристрій, що лежав на холодильнику і жбурнув Куцому. Той подивився на зарядку так, наче це був степовий гадюка.
– Ні, дякую. Я краще без зв'язку.
Втім, Василь вже не думав про нього. Пальці тремтіли так, що лише з п'ятої спроби вдалося набрати потрібний номер.
Хлопець спромігся переконати Люду, що їм необхідно зустрітися просто зараз. Куца Борода напхав печива у кишені свого дорогого костюму-трійки, і вони пішли на тролейбус. Вже на зупинці, під дріб'язковим дощем, хлопець згадав, що хотів вдягнути сухі шкарпетки.
У порожній через негоду кав'ярні Куций вдруге, цього разу без почуттів у голосі, переповів що сталося за останню добу.
Василь сподівався, що Люда посміється з тієї маячні, вони вип'ють каву і відвезуть Куцого до психіатричної лікарні у тихому передмісті. Можливо, Василь і сам не відмовиться від укольчику чи пігулочки. Та що там – навіть новини подивиться чи серіальчик; все що завгодно тільки б позбутися можливості зв'язно мислити. Хлопець з надією огледівся в пошуках телевізора, та, через низьку кількість відвідувачів, всі гіпнотичні індуктори у закладі громадського харчування були вимкнені.
Не виправдавши Василевих сподівань, дівчина мовчки вислухала історію і помітно стривожилася, не знаючи що сказати. Довелося брати справу в свої руки.
– Давай ще раз, з початку. Що ти знаєш про Спілку?
Куций позіхнув:
– Те ж саме що і ви – почвари, всесвіти, Геософія на сторожі... А, ну і що наш осередок – це лише частина більшої організації. Агапій всю зібрану інформацію передавав далі, і десь там вживали відповідних заходів. Так принаймні він мені пояснював.
Це було вже щось.
– Кому він передавав інформацію? – і якийсь промінчик надії затріпотів у серці Василя. – Можливо вони зможуть нам допомогти?
Куций замислився.
– Хтозна... Я лише раз їздив зі Срібним Агапієм до Києва, вони там всі дуже зверхні. Такі ж як Агапій, – геософіст скривився. – До мене ніхто навіть слова за весь день не сказав, наче ми, провінціали, не люди. Але й справді – якщо десь нам може бути прихисток, то це там.
– Добре, – хлопець сповнився рішучості. – Їдемо завтра до Києва. Мені доведеться відпрошуватися з роботи...
– Забудь, – перебив Куций, – або їдемо зараз, або... за ніч багато чого може статися.
Хлопець поворушив пальцями у промоклих кросівках, уявив собі дорогу до столиці і вирішив обуритися:
– Зараз?! Вже вечір, останній автобус, здається, був о восьмій, – Василь знав напевне, бо батьки часто відправляли Ігорюсика до університету саме цим рейсом.
– Так, але є ще автобуси Львів-Київ, – тихо промовила Люда. – Вони всю ніч ходять.
– Ти хочеш сказати, що... але у тебе ж навчання...
Люда, роздивляючись осад на дні чашечки, похитала головою.
– Якщо Срібного Агапія вбили, і вони знають наші адреси, то останнє про що зараз варто хвилюватися це навчання і робота.
Автостанція завжди була до душі Василю. Вона асоціювалася в нього з поїздками на море у дитинстві і віднедавна – зі звільненням від надокучливої присутності молодшого брата. Більше того, хлопець інтуїтивно відчував, що автостанція була тим таємничим порталом, через який можна дістатися будь-якого міста оікумени чи навіть вирватися за межі її.
І коли Василь відчував потяг до поезії, то не заглядав до книжкових полиць – він йшов на автостанцію та читав назви пунктів призначення на платформах: Цюрюпочки, Гармидеряка, Малі Коров'яки, Могутні Байстрючки, Поросятин, Помірковані Курилівці, Коновалівка, Молоді Старожуки, Опупинці, Похмільник, Північна Жижка, Строката Поцька. На думку хлопця, сама тільки Строката Поцька була більшим внеском до скарбнички світової культури ніж вся творчість лорда Байрона.
Тільки додавали колориту чисельні жебраки з макулатурою та пляшками, цигани з бубнами та ведмедями і представники невизначених національностей, які торгали на зігнутих спинах, здавалося, всю свою земну маєтність.
Однак Василеві ще ніколи не доводилось бувати тут так пізно ввечері. Наразі, з метою заощадження електричної енергії, на станції була вимкнена більша частина освітлення. По закутках копирсались якісь моторошні створіння. Безхатченки, роми та чужоземці, схоже, не наважувалися залишатися тут на ніч. Нечисленні пасажири, які чекали на свій автобус, виглядали так, наче в них помер родич і вони їдуть на похорон. Або тікають від чогось...
Куций та Люда в один голос заборонили Василеві повертатися додому за грошима, тому квитки купувала дівчина. Як це заведено на автостанціях всього цивілізованого світу, у касі їм зловтішно повідомили, що вони на мить лише запізнилися на попередній рейс. Тож тепер вони мали сидіти до опівночі, чекаючи на наступний.
Люда з Василем водночас згадали про батьків і заходилися телефонувати та виправдовуватися, чому їх сьогодні вдома не буде. Дівчина впоралася з цим вдвічі швидше.
Потім, розмістившись у холодних пластикових сидіннях посеред невеличкого острівця світла в залі очікування, вони пригнічено мовчали. Куций невдовзі знову заснув і привалився до Василя, чим страшенно того дратував. На поштовхи виснажений допитами геософіст ніяк не реагував.
Змирившись з близькістю псевдо-інтелектуала – принаймні від того йшло хоч якесь тепло, – Василь звернув увагу на родину смаглявих, миршавеньких іноземців, яка розташувалась неподалік, в оточені велетенських торбів.
Дорослі зосереджено, наче від цього залежали їхні життя, дивилися у підлогу, крихітні дітлахи спали в них на руках. Лише одне дівча років п'яти-шести кидало на Василя полохливі погляди своїми маленькими кругленькими, наче в мишеняти, очима. Від чого тікали вони? Від злиднів, від жорстокості можновладців, від війни? Чи може від чогось страшнішого, від чого віяло підземною вогкістю та мороком, що залишало по собі тіла без крові та тельбухів? Василь не міг повірити, що колись ставився до таких вимушених кочовиків зі зневагою та ворожнечею. І чому? Тому що в нього був дах над головою та принизлива робота за мізерну платню? Тільки тому, що він наївно вірив, що йому належить щось на цій землі? Що хтось піклуватиметься про нього, захищатиме?
Василю кортіло підійти до них і спитати... ні, на який біс питати – чим такий безпорадний нікчема як він може комусь допомогти? Просто підійти і сказати їм щось добре, щоб хоч на мить людям в оточенні чужих звичаїв та ворожих облич стало хоч трохи тепліше на душі... Та він не знав потрібних слів – і чи знає їх хтось? До того ж, в нього на плечі важко сопів Куца Борода.
Гучномовець прохарчав щось відверто-нецензурне з чого вони зробили висновок, що прибув їхній автобус.
Скільки Василь не вдивлявся у тьмяно підсвітлене черево транспортного засобу – двох сусідніх вільних місць не було. Куций байдуже впав у перше-ліпше сидіння і миттю захропів. Василь зібрав до купи всю нахабність і звернувся до якоїсь паняночки з проханням помінятися місцями. Та, здавалося, вже розкрила рота, аби послати хлопця по сіль до Гадяча, але, розгледівши в його телячих очах німе благання, змилувалася.
Повітря в салоні було пекучо-задушливим, ноги облизував, наче велетенський слимак, крижаний протяг. Василь кожною клітинкою тіла ловив близькість Люди, яка теж незабаром заснула. Просякнуті дощем кросівки, втома та переляк, здавалося, перейшли у власність до когось іншого. Все що він відчував всю дорогу до столиці це як ніжно лоскотало Людине волосся його щоку та шию.
Зауваження від сторонньої ображеної людини:
* яка аналогія! Скільки людей довкола нас кидаються розумними фразами, не знаючи в кого вони позичені, з якого контексту вирвані. Все що ці ерудити роблять – це тільки вдають із себе дорослих. “Погляньте на мене, я палю!” – хизуються вони, зеленіють, щосекунди спльовуючи та намагаючись втримати кашель та нудоту. Повернись пан Фрідріх на мить на цю грішну землю, йому довелося б витягнути паска та зайнятися вихованням цих байстрюків, які навіть не уявляють чим вони бавляться (зауваження від молодого чоловіка з Людиних знайомих, який, попри всі зусилля, так і не навчився цитувати Ніцше з пам'яті)
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
