Василь від дитинства страждав на хворобливу невпевненість у собі. Але саме ця патологія і була ядром, яке тримало разом решту складових його особистості, в тому числі соціально-корисних. Без своєї невпевненості Василь був би просто ще одним безбарвним, одвічно заклопотаним, як чомусь кажуть “успішним” членом суспільства. Нудьгував би цим світом і непомітно, під позіхання так само нудьгуючих рідних та друзів, залишив би його.
Чималий, хоч і незумисний внесок до цієї невпевненості зробила Тоня.
Лише трохи старший на момент знайомства з нею, Василь не розумів, як можна всерйоз сприймати дев'ятнадцятирічних інструкторів не тільки йоги, але й будь-чого. Мабуть підстаркуваті дружини багатіїв у панічних пошуках бодай якоїсь сурогатної духовності плутали стан одвічної обкуреності дівчини з буддистським просвітленням.
Перший місяць чи два він теж перебував у захваті – від спрямованого кудись в інші виміри погляду, дредлоків назавжди просякнутих масним запахом коноплі та безмежного оптимізму. У характері дівчини поєднувалися дитяча безпосередність і доросла рішучість: коли Василько тільки розмірковував над тим, чи варто намагатися поцілувати її вже на першому побаченні, дівчина сама дала зрозуміти, що аж ніяк не береже свою незайманість для якогось прекрасного принця.
Дивну, як для людини яка майже не читає, суміш поваги та остраху викликала Тоніна бібліотека. Замість того, щоб як всі люди тримати – наче в'язнів у буцегарні – книжки на полицях шафи, юна йогиня складала їх нерівними стовпчиками просто на підлозі; на думку Василя, виглядало це як вежі казкового замку.
Основою цієї фортеці слугували зібрання творів Георгія Гурджієва та Карлоса Кастанеди. Хлопцю чомусь ставало тепло на душі від того, що є в цьому світі божевільні, які так багато пишуть, і ще тепліше – від того, що є люди які не просто читають, а захоплюються, жадібно ловлять, вчать на пам'ять кожне слово вар'ятів. Сам він не наважувався брати до рук подібні книжки – від них пашіло тропічною лихоманкою, чимось екзотичним, неприборканим та свавільним, що наче тайфун погрожувало вирвати тебе з корінням і кинути помирати за тисячі кілометрів від дому. Дещо псувала враження відсутність окремих томів – позичених, забутих, загублених, – і чиї місця, наче шпигуни ворожої армії, зухвало посіли популярні “писемники” та вітчизняні лжепророки, що зазвичай продаються під соусом езотерики.
Завдяки вже згаданій безпосередності Тоні, вже за тиждень після знайомства вони разом шукали квартиру – бажання якомога швидше втекти подалі з-під батьківського гніту надало неабиякого прискорення розвитку їхніх стосунків.
Незважаючи на цемент спільного антагонізму до старшого покоління, волелюбному союзові бракувало рівноваги. Зокрема, обоє були однаково безнадійно розбещені тими самими поневолювачами від яких намагалися втекти – батьками, дідусями та бабусями, тітками та дядьками (як вуйками, так і стрийками), хресними, святими Миколаями та старенькими сусідками які не мали власних дітей. Жоден з молодих людей не звик ані прибирати за собою, ані готувати їжу, ані бодай раз на тиждень закидати одяг до пральної машини без доброго копача під свою ліниву дупу. Втім, на початку спільного життя химерні конструкції з брудного посуду та гірські пасма невипраного одягу, оповиті серпанком романтики та солодким димом з бульбулятора, видавалися не менш мальовничими ніж хмарочоси Нью-Йорка та засніжені Анди.
Серйозною розбіжністю несподівано стали речовини.
В шкільні роки, у безвиході між Сциллою паління цигарок за рогом шкільної майстерні і Харибдою спорту, Василь слухняно віддавався на поталу останній. Як наслідок, нездоровий спосіб життя з певного моменту набув в його уяві загадковості та привабливості, а необізнаність у галузі отрут для душі та тіла породжувала відчуття неповноцінності. Зустріч з Тонею виглядала як чудова нагода заповнити пробіли шкільної освіти.
На превелике розчарування Васька, куріння улюбленої рослини реперів та растаманів викликало у нього не шаманські видіння, а тільки відчуття сонливості, та іноді призводило до нападів уривчастого реготу, який більше нагадував гикавку і жодним чином не був пов'язаний з радістю. Після декількох місяців наполегливих спроб отримати хоч якийсь трансцендентальний досвід хлопець вирішив, що наркотики не для нього. І з тієї хвилини стан перманентного наркозу його подруги почав викликати заздрість та роздратування.
Тоді ж, у відповідь на тантричний позитив Тоні, Василь почав занурюватися у депресію. Пара перетворилася на живе уособлення символу інь-янь.
Йогиня завше радо обговорювала новітні методи очищення чакр у домашніх умовах, безкоштовно роз'яснювала як без сторонньої допомоги і не зазнавши тяжких ушкоджень вийти з куккут-асани, без вагань віддавала останній шмат ковбаси вуличним собацюрам, за будь-яких обставин життєрадісно посміхалася (завдяки своєму приязному характерові) і часто та голосно сміялася (через медикаментозний спосіб життя). Саме остання з перелічених особливостей її поведінки завдала важкої травми і без того вразливому хлопцеві – Тоня іноді сміялася навіть коли це було вкрай недоречно, як то під час урочисто-бюрократичного ритуалу офіційного знайомства з батьками і, що набагато гірше, у хвилини їхньої найтіснішої близькості.
Попри всі труднощі вони віддано трималися один одного, доки важка праця на гуртовому складі в поєднанні з бутербродно-цигарковою дієтою не підірвали Василеве здоров'я. З діагнозом виразка шлунку він був відправлений на санаторне лікування до батьків. Тоня, яка з однаковою самопожертвою кидалася діставати облізлих кошенят з каналізаційних люків та огрядних цьоць – з трясовиння самсари, звісно його не покинула. Та Василь окрім виразки виплекав у собі ще й добрячий психоз – і в певний момент влаштував безглузду сварку, звинувачуючи Тоню у безвідповідальності, байдужості, нехтуванні санітарними та гігієнічними нормами та у повній втраті зв'язку з дійсністю.
Будь-який, навіть початкового рівня фройд міг би вказати хлопцеві, що він лише проектує власні недоліки на ні в чому не винну дівчину. На жаль, сигізмундів серед оточення Василя не було, і він втратив Тоню назавжди.
Втративши безцінний промінчик світла у своєму житті, Василь остаточно осів у батьківській хаті – себто в чотирикімнатній квартирі у мурашнику дев'ятиповерхівки. І з подивом усвідомив, що умови проживання там не такі і гнітючі як здавалося колись.
По-перше, через солідний вік рідна бабуся Василя вже не могла залишатися диктатором без співчуття та сумління і поступово форма правління в родині ставала більш демократичною. Хлопець навіть намагався перестрибнути один щабель соціального устрою та, утворюючи вільні асоціації то з батьками, то з колишнім диктатором, перейти до анархії, однак через непослідовність внутрішньої політики та брак наполегливості ці спроби зазнавали невдач.
По-друге, тектонічні зміни у родинній екосистемі викликав від'їзд молодшого брата на навчання до Києва чи якогось іншого, оспіваного у переказах, омріяного заробітчанами, перенаселеного корінними, отруєного смородом вихлопних газів та цілковито непридатного для життя мегаполісу – Василь ніколи особливо не прислуховувався коли мова заходила про Ігорюсика. Тепер, коли батьківська любов та турбота цілком і повністю зосередилися на ньому, Васько почувався однією з апокрифічних жаб – а саме тією, що втопилася у глечику з молоком; роль другої, яка борсалася доки не вибралася назовні невідомо заради чого, відводилася вочевидь братові.
Ігор, насправді, був непоганим хлопом, але мав хворобливий потяг до високих оцінок та інших форм схвалення від соціуму. В школі, незважаючи на перевагу у віці, Василеві постійно доводилось вислуховувати від вчителів про те, який в нього розумний брат. Васько слушно зауважував, що будь-хто може отримувати найвищі бали якщо буде сидіти над підручниками з ранку до вечора, та коли це педагоги прислуховувалися до голосу розуму? Ігоря, грубо порушуючи вікову ієрархію та всупереч здоровому глузду, продовжували ставити йому у взірець.
Тепер, коли Ігорюсик загублений у токсичній пустелі навчався у найвищому (“в якій, цікаво, системі координат він найвищий?” – сумнівався Василь) навчальному закладі на спеціальності “Фінансове Шахрайство та Потрійна Бухгалтерія”, старшому братові лише зрідка – зазвичай коли до батьків приходили гості – доводилось вислуховувати про обдарованість молодшого.
Черговою ланкою соціального ланцюга, на якому Василь мав би сидіти решту життя, наче сторожовий і нікому не потрібний собака, стала робота у крамниці.
Ганна Сергіївна – ще не напарниця Васька, який у той час насолоджувався безробітністю, – дізнавшись, що син її подружки має проблеми зі здоров'ям, але шукає роботи, взялася влаштувати його до себе. Для цього їй знадобилася нескінченна політична харизма – аби переконати директора, що Васько і є саме тим обіцяним ще на початку тисячоліття месією, який зможе покращити продажі крамниці і вивести весь бізнес на новий, небачений досі рівень рентабельності; також Сергіївні став у пригоді весь арсенал нейролінгвістичних прийомів Мілтона Еріксона – щоб переконати месію, що продавець-консультант то не є суто жіноча професія.
Попри гіпнотичні індукції та наведені приклади світової історії, у другій частині оборудки Ганна досягнула лише часткового успіху, але Васько і без того спокусився обіцянками, що працювати майже не доведеться.
Робота в крамниці і справді була значно легшою ніж на складі – настільки, що нещодавньому щасливому власнику виразки навіть довелося знову взятися за тютюнопаління, аби хоч чимось заповнити робочі години. Заробітна платня в обох місцях працевлаштування була, мовою диференціального обчислення, величиною нескінченно малою, тож порівнювати особливо не було що.
Останнім цвяхом у кришку... даруйте – наступним кроком у досягненні життєвого успіху Василя мала стати, користуючись термінологією Ганни Сергіївни, “хороша дівчина”. Людмила, чарівна студентка алгебраїчно-геометричного факультету, на думку тієї ж самої Ганни дуже навіть підходила на цю роль. Та що Сергіївна, навіть бабуся Василя, якби зустрілася з дівчиною (навіть у роки коли одноосібно узурпувала владу у родині!), навряд чи змогла б знайти привід для критики.
Та той факт, що і Василь і Люда бачили зловісні знаки не тільки став причиною їхнього знайомства, малоймовірного за інших обставин, але й водночас не давав їм спокійно посидіти у кав'ярні, прогулятися під сивочолими дубами у парку та поспілкуватися на теми які не здавалися б плодом збоченої уяви.
Натомість молоді люди були змушені відвідувати засідання певного гуртка сумнівної репутації та вивчати літературну спадщину баронеси Кржапські, яка слугувала наріжним каменем Геософії, і про яку серед бібліофілів та некромантів ширилися недобрі чутки.
Люда слухала лекції та вивчала “Книгу Землі” зі старанністю притаманною прекрасній половині людства. Тоді як Василь тільки у пів-вуха слухав про те, що наш світ лише один з багатьох і що істоти які мешкають по сусідству з нами значно розумніші, голодніші і тільки й чекають нагоди поласувати ніжним людським м'ясом. Срібний Агапій – так називався голова Спілки – терпляче пояснював, що видіння які з'являлися багатьом то своєрідні попередження про небезпеку, свідчення того, що десь руйнуються тонкі стіни, падають у нерівній боротьбі знесилені герої, які боронять наш маленький, м'який та теплий та затишний всесвіт від хаосу й невимовних страждань. Першочерговим завданням Товариства Геософії був збір цих “Мані Фес Таацій” та іншої спорідненої інформації.
Час-від-часу відбувалося те, що Васько охрестив “сеансами групової психотерапії” – кожен з присутніх на зібранні підводився та ділився своїми видіннями, снами, голосами у голові, розповідав про побачені в місті підозрілі настінні розписи та прочитані у газетах беззмістовні, на перший погляд, оголошення. Хирлявий чоловік в окулярах з товстезними лінзами розповідав, що по ночах на певних частотах ловить чиїсь таємні послання. Радіолюбитель запевняв побратимів-геософів, що б'ється над розшифровуванням день і ніч. Срібний Агапій звісно тільки заохочував подібні ініціативи.
А одна бабця з хитрющими очима стверджувала, що істоти, що мешкають у сусідній квартирі, намагаються отруїти її природнім газом, який спрямовують до приміщення через розетки. Кмітлива старенька заліпила всі отвори в стінах пластиліном і радила товариству зробити те ж саме. Втім, дієвість подібного захисту викликала сумніви – після декількох засідань бабця назавжди зникла, вочевидь ставши-таки жертвою підступної сусідської винахідливості.
Василь під час таких сеансів лише ховав сардонічну посмішку та з ненавистю косив оком на Сірого Брата (він же псевдо-професор), який взяв за звичку розміщуватися якомога ближче до Люди – з протилежного від Васька боку.
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
