На наступний після дзвінка день у Василя припадав вихідний, тому домовились, що він підійде до Політехнічного, де Люда навчалася на фізико-алгебраїчному факультеті.
Знервовано притупцьовуючи на місці, посеред стрімкого потоку студентів, які по закінченні пар поспішали хто до гуртожитків, хто в місто, Василь почувався найсамотнішим неуком у всесвіті. Подумки він повторював собі, що вища освіта це лише державна інституція для промивання мізків винайдена Кобою Гуталіном*, але цієї миті не міг не заздрити власникам безтурботних облич, які не тільки не хвилювалися, що їхні мізки промиваються, а й насолоджувалися процесом у товаристві собі подібних.
Люда помітила хлопця першою і ще здалеку помахала рукою. Нетерпляче відвівши Василька трохи вбік, вона витягнула щось з сумки і з гордістю простягнула йому.
Складений аркуш формату а-штири. Хлопець чомусь завагався на мить, перш ніж розгорнути. Аркуш виявився чи то афішею, чи то запрошенням на відкриту лекцію такої собі Спілки Геософії, яка має відбутися такого-то числа в приміщенні центральної міської бібліотеки. Але головне це те, що текст оголошення був надрукований на тлі знайомих геометричних фігур.
Василю стало моторошно. Він вперше відчув, що за все це можна отримати по дупі. Одна справа, коли ти сидиш на кухні і гортаєш сторінки в пошуках помірковано-захоплюючих таємниць прадавніх цивілізацій чи обговорюєш з симпатичною дівчиною сновидіння. І дещо інша справа, коли люди засновують товариства (тобто секти), читають лекції (тобто зомбують людей) і (цілком можливо що) приносять криваві жертви невідомим богам.
– То що скажеш? – Людині очі світилися у запалі, вона вочевидь пишалася тим, що натрапила на слід.
– Емм, так, є певна подібність, але я не знаю... чи...
– Ой, облиш. Ти ж не чекав, що візерунок буде точнісінько такий самий, як у тебе? Краще скажи що будемо робити?
Василь відчув себе припертим до стінки – від нього очікується прийняття ризикованих рішень, можливо навіть відчайдушні вчинки, тоді як він прагнув залишатись у своєму спокійному та більш-менш контрольованому світі.
Аби виграти час, він ще раз перечитав вміст афіші.
– Стривай, яке сьогодні число?
– Так, – Люда мило зморщила носика, – лекція відбувалася минулих вихідних. Але ми могли б просто завітати до бібліотеки і дізнатися про цю Спілку Геософії. Думаю, що хоч щось там про них мають знати, оскільки надають їм приміщення.
Василь неохоче погодився. Якщо лекція відбулася на тому тижні, можна сподіватися, що сектанти вже зарекрутували необхідну кількість людей і тепер зайняті тим, що приносять їх в жертву по підвалах чи закинутих церквах. А якщо пощастить – Спілка Геософії повним складом, разом зі столами, стільцями, ритуальними ножами та іншими канцелярськими приналежностями, забралася з міста, не залишивши по собі навіть зворотної адреси для листування.
У бібліотеці виявилось, що вони обоє прочитали афішу недостатньо уважно. В центральній районній орендували приміщення Асоціація Свідків Ягве, Профспілка Адвокатів Диявола, Група Взаємопідтримки Суддів Хокею на Траві та інші, але не Геософське Товариство. Ще раз переглянувши аркуш з вже остогидлими Василю фігурами, вони помітили свою помилку – лекція мала місце не в районній, а в міській бібліотеці. Жоден з них до сьогодні не здогадувався про її існування. На думку хлопця, існування в одному місті одразу ж двох книгосховищ було нічим не обґрунтованим марнотратством.
І сама тільки адреса центральної міської викликала у Василя неприємні передчуття. Ця, вочевидь менш знана з двох тутешніх бібліотек, розташовувалась у місцевості з неблагозвучною назвою Короста (наголос на перше о), яка славилася варварськими звичаями тубільців, особливою войовничістю кримінальних угруповань та повною відсутністю того, що зветься інфраструктурою. Гостроти відчуттям додавало і те, що коли вони нарешті дісталися туди саме починало сутеніти.
Розглядаючи силуети багатоповерхівок, що наче бліді поганки де-не-де стирчали з мальовничих боліт, Василь пригадав розповіді вчительки географії про те, що тут під час будівництва екскаватори витягнули з доісторичної багнюки на світ божий рештки велетенської потвори. Тепер кістяк спочивав у далекій країні, чи то в музеї, чи то в мавзолеї, і громадяни тієї країни вклонялися коростівському чудовиську наче ідолу.
Через те, що болотяний ґрунт слугував хиткою опорою або через систематичні порушення всіх архітектурних, моральних та етичних норм, чимало будівель похилилися так, що могли б присоромити Пізанську вежу. На щастя, Короста мала якесь своє захисне забарвлення, завдяки якому лишалась цілковито невідомою туристам, поціновувачам архітектурних збочень та інспекторам з благоустрою.
Василько розмірковував над тим, як, не зрадивши свого боягузства, запропонувати Люді відкласти розслідування на світлу пору доби; однак побачивши на її обличчі неповторну суміш страху, відрази та захоплення, відчув марність подібної спроби. Дівчина вихована в інтелігентній та заможній родині, схоже, ніколи не бачила спального району на околиці міста і цієї миті почувалася Ларою Крофт, безстрашною розкрадачкою гробниць. Так само марно було б розтлумачувати їй значення поглядів, які кидали на них нечисленні мешканці тутешніх боліт, що з заходом сонця тільки починали виповзати зі своїх лігвищ.
Хлопець втягнув голову в плечі і приречено очолив експедицію, сподіваючись тільки, що не доведеться уточнювати дорогу в перехожих.
На шляху до мети Василь майже нічого не бачив – вдаючи з себе місцевого який все знає і нічому не дивується, він зосередився на рудиментарних клаптиках асфальту під ногами. Люда натомість з цікавістю крутила головою, наче на екскурсії до Лувру. Чи, враховуючи місцевий колорит, не до Лувру, а до музею воскових фігур – а саме до відділу який не радять відвідувати дітям, вагітним жінкам та людям з психікою. Добре, що дівчина робила це з пересторогою, з-за спини Василя, певно переоцінюючи його навички самозахисту, і не намагалася встановлювати контакти з місцевими формами життя.
Побачивши будівлю схожу на крематорій часів Великого Чорного Мору, вони здогадалися, що прийшли. На сходах гуртувалися темні створіння, серед котрих лише декілька пересувалось як людина прямоходяча – решта ж не гребувала спиратись і на передні кінцівки. Оминаючи їх, Василь спробував ще глибше втягнути голову в плечі і ледь не застогнав від розпачу коли Люда побажала істотам доброго вечора.
Хлопець приготувався бути роздертим тієї ж миті на дрібні шматки, але, на диво, один з темних покидьків тільки прогарчав якоюсь неіндоєвропейською мовою фразу, що могла бути як погрозою, так і ввічливим привітанням**.
Відкривши двері оббиті шпугами заліза, Василь ґречно пропустив дівчину вперед. Їхня поява потурбувала сон хтонічної бабки, яка з просоння першою справою схопилася за щось під столом. “Не інакше як дворучний меч, – подумалося Василеві, – чи машингвер”. Побачивши молодих людей пристойної зовнішності, бабця розслабилася і майже приязно спитала, якого біса вони сюди припхалися.
Люда знову сховалася в нього за спиною, завдяки чому Василь відчув незвичний приплив хоробрості.
– Добрий день, емм... добрий вечір, – здалеку почав він, через пережиті небезпеки забувши, якого біса вони сюди, власне, припхалися. – Чи не підкажете ви... тобто...
Люда вклала йому в руку зім'яту афішу, і Василь мовчки показав її бабці. Та гмикнула і втомлено махнула рукою кудись у могильну пітьму коридору.
– Другий поверх, праворуч.
І повернулася до сплячого режиму швидше, ніж персональний комп'ютер під керуванням операційної системи віндоз-масдай.
За єдиними незачиненими дверима на другому поверсі праворуч вони знайшли молодого пана з претензійною професорською борідкою, який погойдувався у дорогому шкіряному кріслі. Ноги молодий пан закинув на стіл, не менш солідний ніж фотель, завбачливо підклавши якусь книжку. На Люду з Василем він не звернув жодної уваги, навіть коли останній ввічливо кехекнув у кулак.
Погойдуватися псевдо-професора, схоже, змушував вміст іншої книги, яку той жадібно поглинав підсліпуватими очима. Обкладинку прикрашала вкрай легковажно вдягнута громадяночка прив'язана до стовпа, яка в поєднанні з назвою “Політичні обряди та економічні марновірства аборигенів пост-совкового простору” викликала у Василя когнітивний дисонанс. Він ще раз кехекнув – цього разу розгублено, – і з тим самим результатом.
– Доброго вечора, – спробувала Люда.
На жіночий голос пан зреагував як лабораторний пацюк на кавалок лабораторного сиру. Повівши по-щурячому носом у повітрі, він одним рухом сховав “Обряди та марновірства” та скинув ноги зі столу.
Поправляючи краватку, псевдо-професор відверто витріщався на Люду. Василеві він раптово дуже не сподобався.
– Чим можу допомогти? – пан підкреслено не дивився в бік Василя, даючи зрозуміти, що пропозиція розповсюджується виключно на дівчину.
Хлопець ревниво вклинився між ним і Людою.
– Тут знаходиться товариство Геософії?
Професорська борідка сповнилася ворожості.
– Спілка. Спілка Геософії, – так, наче вони знаходились у залі засідань районного апеляційного суду, і точне визначення форм господарювання мало першочерговий пріоритет.
– Спілка, – не став сперечатися Василь. – Скажіть, гм... будь ласка, – він докладав надзусилля, аби повернути розмову у русло ввічливості та взаємовигоди, – що означають ці символи?
Пан навіть не поглянув на простягнутий аркуш, відкинувши запропоновані хлопцем мир та співробітництво.
– Чому ви цікавитесь? – псевдо-професор знову звертався виключно до Люди, яка вийшла з-за спини товариша.
– Тому що ви грубо порушуєте закон про авторські права та інтелектуальну власність, а саме статтю двадцять другу***, – їдко відповів Василь у найкращому юридично-бюрократичному стилі.
– А-а... А ви звідки? – помітно перелякавшись і втративши значну частину своєї зверхності, пан вперше подивився на нього.
– Ох, це жарт, – зруйнувала з такими труднощами досягнуте порозуміння дівчина. – Ми просто цікавимось, для навчання. Ми – студенти... антропології.
Василь вперше в житті не образився, що його зарахували до касти недо-вайшіїв, оскільки наразі це означало знаходитись на одному щаблі суспільства з Людою, але передчував, що з цієї позиції важче буде вести перемовини з псевдо-професором.
– Справді? – пан з полегшенням видихнув і спробував відновити хоча б частину розгубленого пафосу, відкинувшись на спинку обтягнуту дорогою шкірою та пестячи дерев'яні підлокіття. – Хіба у нас десь викладають антропологію? – з претензійністю до нього поверталася й надмірна обізнаність.
Василеві спало на думку, що отримати бодай якусь інформацію вдасться тільки якщо витягнути покидька з крісла. Крісло, що властиво аж надто коштовним речам, вочевидь мало надприродній вплив на дупу яка в ньому розміщувалася.
– Немає значення, ми просто хотіли б дізнатися, що ці штуки означають, – подумки хлопець оцінював чи зможе підняти власника борідки за комірець. Виглядало, наче той належав до однієї – до 64 кг – вагової категорії з ним, але був типовим розпецьканим псевдо-інтелектуалом.
Вираз обличчя геософіста змінився на езотеричне “я бачив край землі і страхіття, що за ним ховаються”. Він схилився над столом і понизив голос, аби підкреслити, що довіряє їм важливу інформацію:
– Деякі речі краще не знати.
І ще більш конфіденційно:
– Повірте мені. Заради вашої ж безпеки.
Останні слова викликали у хлопця зневажливу посмішку, але твердження, що передувало ним неочікувано точно співпадало з життєвою позицією Василя, і він з полегшенням розвернувся до дівчини.
– Ходімо звідси? – було вже доволі пізно, і хлопець радів, що має привід проводжати Люду додому.
Але та ще не вдосталь наслухалася патетичних промов вдаваного професора.
– Стривайте, чому краще не знати? Ви ж самі роздавали запрошення на відкриту лекцію.
Пан Куца Борідка вже вичерпав запас ерудиції і вдався до жалюгідного прийому – підняв мовчки очі догори з блаженним виразом, начебто ширяючи думками десь у ефірі найвищих астральних сфер. Насправді ж він вже не вперше за сьогодні милувався абстрактними жовтими плямами на стелі, які з'явилися після останнього дощу – старенький дах бібліотеки давно потребував капітального ремонту.
Насупивши чорні брови, Люда вперто чекала на відповідь. Відчуваючи її погляд, пан нервово намагався згадати що-небудь переконливе та якомога-багатозначніше.
Неочікувано на порятунок йому прийшов Василь.
– Знаєш, Людо, цей вельмишанований пан правий. Я, здається, от просто зараз усвідомив дещо, – промовив він голосом апостола Павла під час дорожньо-транспортної пригоди на трасі Єрусалим-Дамаск.
Обоє присутні обернулися до хлопця: дівчина – з подивом, жертва фотелю – з вдячністю.
Василь схилився до співрозмовників і, старанно відтворюючи довірливий тон Борідки, пояснив:
– Члени цієї спілки щодня і справді наражаються на страшну небезпеку...
Очі обох слухачів округлилися, Борідка навіть затремтів і зблід. В мертвій тиші що передує жахливим одкровенням Василько вказав на незграбну позу псевдо-професора у кріслі:
– ... а саме – на геморой.
Невпевнений у своїй дотепності, він з полегшенням слухав як сміялася Люда. На обличчі геософіста запанував безмежний смуток – чи через нищівну поразку у словесному протистоянні, чи через те, що стороння людина так легко викрила одну з головних містерій Геософії.
Василь саме почав отримувати насолоду від спілкування, коли позаду почулися кроки. До кімнати зайшов ще один чоловік, сивочолий та схожий на справжнього академіка.
– Доброго вечора, пані, пане, – чоловік схилив сиву голову на знак вітання.
Псевдо-професор скочив поспіхом з-за столу, обійшов новоприбулого, дотримуючись якомога більшої відстані, пробурмотів навседобре і хутко зник у темряві коридору.
– Дякую, Сірий Брате, – кинув йому навздогін старший пан і неквапливо посів місце у кріслі.
“Сірий Брат? Цікаво як вони мене б називали, якби я став сектантом, – Василь спробував вигадати собі якесь епічне ім'я, але схаменувся. – З цього все починається, а потім ти на них квартиру перепишеш, разом з батьками, бабусею і тарганами”.
Василь зауважив, що старший пан виглядає в оточенні дорогих меблів цілком природно. Роздивившись його бороду, костюм-трійку та краватку, хлопець здогадався, що зовнішність псевдо-професора була не більше ніж мімікрією.
– Отже, що вас привело до нашого Товариства?
Василь коротко переповів їхню історію, шанобливо гмикаючи та емкаючи. Люда знову перемістилася йому за спину, підказуючи за потреби слова.
Коли хлопець намагався описати свої видіння, шкодуючи, що не приніс зошита, пан дістав з шухляди товсту теку, і з теки – декілька малюнків. Василько із заздрістю побачив, що всі були більш детальні ніж його, і, з технічної точки зору, виконані значно краще. Одна з робіт була навіть у кольорі. Хлопець не міг пригадати, чи барви у його видіннях були такі самі, але навіть якщо і ні – намальовано було майстерно.
Полишивши спроби описання, Василь запитав:
– То, виходить, що багато хто бачить ці, емм... гм...
– Ми називаємо їх Мані Фес Тааціями, – з насолодою розтягнув останнє слово академік, так, що Василь почув аж три і кожне з великої літери. – Так, авжеж. Ваші випадки не є поодинокими. Майже кожен п'ятий хоч раз бачив їх уві сні, але не всі можуть пригадати без кваліфікованої допомоги. А вдень їх зазвичай спостерігають діти та неосвічені люди – люди, так би мовити, не зіпсовані цивілізацією, ті хто страждають на психічні розлади...
Помітивши, що Василь починає ображатися, сивочолий поспішно додав:
– А також ті кому властива підвищена чутливість.
– Художники?
Пан не зрозумів доки не опустив погляд на малюнки все ще розкладені перед ним.
– Ах, ви про ось це? Ні-ні, це все дітки намалювали.
Василь зашарівся від приниження, прощаючись водночас як з амбіціями ясновидця, так і з амбіціями маляра-штукатура. Він опустив голову, соромлячись дивитися в бік Люди.
Вчений запропонував Василю принести два стільці з сусідньої зали, у випадку якщо вони мають бажання дізнатися більше.
До пізнього вечора “студенти антропології” слухали його розповіді про будову всесвіту, місце людини в ньому та значення “Мані Фес Таацій”. Наприкінці розмови, яка велася здебільшого у формі монологу, пан запропонував Люді та Василю відвідувати засідання спілки, що траплялися раз чи два на тиждень.
Люда без вагань погодилась, і Василеві не лишалось нічого іншого, як приєднатися до неї.
– От і чудово, чудово, – схвалив їхнє рішення сивочолий пан. – Через обставини які важко буде зрозуміти неофітам, наші засідання мають відбуватися саме тут... – Василь здогадався, що бібліотека була зведена на місці прадавнього язичницького капища або польського цвинтаря. Пан-академік в свою чергу пригадав скільки коштувало Спілці орендувати приміщення ближче до центру міста, в будівлі де не протікав дах.
– ... і як ви, мабуть, вже відчули, в землі цього передмісті своя, тяжка енергетика. Тож я, як голова спілки, зобов'язаний подбати про вашу безпеку і надаю вам необхідні засоби захисту.
Молоді люди завмерли від хвилювання, очікуючи побачити стародавній скіфський оберіг або чарівний трипільсько-ельфійський талісман, але натомість пан дістав газового балончика. Надміру театрально погрюкавши шухлядою, він попросив вибачити його, мовляв, це останній, і їм доведеться користуватися одним на двох.
– Також я хочу подарувати вам те, що вважається біблією нашого товариства.
Василь чомусь ані трохи не здивувався, коли пан простягнув їм ту саму книженцію на яку Куца Борода клав ноги.
Зауваження та пояснення від сторонніх, але дуже розумних людей:
*Коба Гуталін – тобто Йосип Джугашвілі (зауваження від укладача-перекладача-фасувальника)
**у більшості діалектів Корости погроза фізичної розправи відрізняється від привітання та побажання здоров’я лише незначними тональними модуляціями, які здатні відчувати тільки представники автохтонного населення. Саме цим пояснюється майже повна відсутність торговельних та культурних зв’язків між мікрорайоном та цивілізованим світом (зауваження від авторитарних філологів).
***стаття двадцять друга – себто catch-22 (юридичне пояснення люб'язно надане Профспілкою Адвокатів Диявола)
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
