Василь крокував. Спочатку без мети, йшов тільки заради того, щоб йти, щоб не зупинятися – бо щойно тільки вповільнювався, як наздоганяли думки та почуття, яким він не мав сили протистояти. Якби не інстинкт самозбереження, що штовхав вперед, ці думки та почуття зробили б з ним те ж саме, що почвари – з Куцим.
Поволі запрацював інший захисний механізм, який нашепотів йому, що час повертатися додому, що там на нього чекають рідні та друзі, що там він комусь потрібен. Це, звісно, була тлуста брехня, але в такі хвилини брехня краще ніж нічого.
Після всього, що трапилося за останню добу, питати в заклопотаних киян як пройти до найближчої станції метро було вже не страшно. До того ж виявилось, що перехожі, попри зовнішню ворожість, люб'язно надають часом аж надто детальні вказівки.
Двічі уточнивши дорогу, Василь відшукав двері під великою літерою М. На платформі, відчувши смак до спілкування з незнайомими людьми, він звернувся до якогось пана з проханням пояснити, як доїхати центрального автовокзалу. Пан, як і його попередники на поверхні, люб'язно пояснював доки не перервався через появу потягу; тоді киянин, піднявши капелюха, вибачився-попрощався і вправно забіг у вагон за мить до того, як закрилися двері.
Залишившись на майже порожній платформі, Василь вперше звернув увагу на стійку з кольоровою схемою. І за декілька хвилин розібрався в який бік їхати та коли виходити.
Спочатку його збило на манівці те, що згідно схемі переходити на іншу гілку не було жодної потреби. Хлопець вирішив, що це він щось наплутав, але ні... Якого ж біса тоді Куций три чи чотири рази змушував їх блукати нескінченними переходами, щоб пересісти на інший потяг? Не дивно, що у борців з почварами склалося враження, що Борідка хотів заплутати сліди. Бідака-геософ мав такі проблеми з пошуком вірного шляху, що напевно у рідному місці не завжди знаходив свою домівку. В метро все було надзвичайно просто, варто тільки трохи відсторонитися від суспільного-несвідомого, яке примушувало киян та гостей міста кудись панічно бігти та штовхатись і робило їх сліпими та глухими до оточення.
На автовокзалі Василь ледве не сів одразу ж на Київ-Львів, що вже пускав гази на платформі, але в останню мить ностальгія та патріотизм змусили його, замість транзитного, взяти квиток на автобус, який прямував безпосередньо до рідного міста.
Це означало, що доведеться чекати, але почуття які викликав у нього вид старенької дизельної чортопхайки, що обслуговувала маршрут, повністю виправдали зайву годину проведену на вокзалі.
Більше з цікавості ніж від голоду мандрівник скуштував місцевої шавурми, сподіваючись, що не помре від неї перш ніж дістанеться дому.
Потім, без думок в голові, Василь милувався краєвидом, який повільно трусився повз нього – якби він їхав комфортним та швидким Київ-Львовом, то не отримав би й половини задоволення. До того ж, чортопхайка їхала не навпростець, а заїжджала до прилеглих до траси містечок – що означало більше краєвидів та набагато приємніших попутників. Можливо пасажири Київ-Львова теж були непоганими людьми, але старанно приховували це за маскою зверхності та байдужості мешканців великих міст.
Мандрівник не звертав особливої уваги на те, про що спілкувався з попутниками, але з ним надовго лишалося відчуття теплоти та доброзичливості – так, наче балакав з рідними чи старими знайомими.
На в'їзді до містечка Василько не встиг прочитати назви, і та назавжди лишилася таємницею. Будівля автостанції нічим не зраджувала географічне розташування, а ходити та розпитувати не було коли – зупинка тривала рівно стільки часу, скільки водію знадобилося на те, щоб висмоктати весь дим з його дешевої цигарки.
Після того, як рушили далі, вони встигли здолати лише декілька кварталів, що відділяли автостанцію від краю поселення. Неподалік Василь вже бачив опуклі багатокутники охайних полів та нечесані, кучеряві гаї. І тоді чорна магія, яка тримала чортопхайку на ходу, раптово вирвалася з-під контролю.
Під капотом застукотіло, двигун кілька разів гиркнув і задихнувся. Спочатку ніхто навіть вухом не сіпнув – подібне сьогодні вже траплялось, але водій, побурмотівши таємні закляття ламаною латиною, нав'язував-таки свою волю примхливому транспортному засобові. Зараз це не спрацювало. Пасажири перелякано блідли та ховали очі коли чули імена страшних демонів, яких закликав на допомогу фірман, – та все марно.
Керманич розгнівано скочив та кинувся під капот, у нутрощі колісниці, але Василь передчував, що так просто далі вони вже не поїдуть. Пасажири, певно, як і хлопець здогадуючись про втручання вищих сил, припинили хвилюватися та повилазили з чортопхайки. Оптимісти стояли навкруги та палили цигарки-смердючки, розраховуючи на те, що візник задобрить демонів у найкоротший час; песимісти поставали на узбіччі та безуспішно намагалися зловити попутку; реалісти, не поспішаючи, потягнулись до найближчого магазину за пивом. Василь, чия цікавість до магії за останні дні, як не дивно, зросла, став поруч з водієм, сподіваючись і собі чогось навчитися.
Побачивши, що він не цурається окультного, фірман довірив хлопцеві тримати ліхтарика. Нещодавній адепт Геософії із захопленням стежив за рухами чоловіка – той відчайдушно, по самі плечі встромляв руки у механічні тельбухи, ніжно пестив скручені у нервові вузли дроти, штирхав відкруткою якісь синапси та перевіряв рівень лімфатичної рідини.
Хвилин за десять агресивної діагностики, водій вирвав з-під капоту щось чорне та густо вкрите мастилом і з гордістю пхнув це у носа Василеві.
– Бачиш? Ні, ну ти це бачиш?! – хлопець не мав жодного уявлення що він мав уздріти, але натомість звернув увагу на очі водія. Той вочевидь був цілковито божевільний, хоч рукава за спину бантиком в'яжи. Можливо це було розповсюдженим явищем серед представників цієї професії чи навіть необхідною умовою для керування пекельним транспортним засобом. Так чи інакше, Василько раптово зрозумів чому решта пасажирів тримається на відстані.
Хлопець нерішуче хитнув головою, пригадавши, що таким людям не можна суперечити. Водій обома руками підняв чорний згусток над головою і з ненавистю жбурнув його щосили в асфальт. Потім вихопив із валізки молоток та заходився бити ним по зловісному артефакту, лаючись при цьому церковно-слов'янською. Василь здогадався, що фірман намагається вигнати злого духа з механізму. Доки біснуватий керманич був зосереджений на екзорцизмі хлопець поклав ліхтарик і потайки відійшов подалі.
Песимісти тим часом встигли перейти на наступний щабель безнадії – вони вже не намагалися зупиняти автівки, а тільки супроводжували їх тужливими поглядами, сидячи край хідника. Лави оптимістів потоншали – багато хто, певно через те, що закінчилися цигарки, переходив до інших фракцій. Реалісти, наче працелюбні мурахи, утворили живий ланцюг, який з'єднував місце вимушеної зупинки з магазином – хтось йшов по чергову пляшку, хтось повертався з чипсами, хтось – з цигарками для останніх оптимістів.
Василь, який завдячуючи нещодавнім небезпекам та страхіттям відчував загострений потяг не тільки до чаклунства, але й до краси, вирішив, як і реалісти, прогулятися, щоправда в протилежний бік – до мальовничих ланів.
Намилувавшись місцевими краєвидами та пообідавши печивом, яке він завбачливо придбав ще на вокзалі у Києві, Василь повернувся до місця поламки. Жодного оптиміста не лишилося, більшість реалістів, витративши всі кошти, позалазили назад до чортопхайки і позасинали там безтурботним сном людей які зробили все від них залежне. Песимісти вже навіть не дивилися на дорогу.
Фірман, сидячи просто на асфальті поруч із причинною запчастиною, розмовляв з кимось невидимим. Судячи з езотеричності лексики та шанобливості тону, він консультувався з шаманом вищої ніж в нього категорії.
Аби не бути відлюдьком, та не маючи грошей, щоб приєднатися до веселого гуртка реалістів, Василь почав наслідувати песимістів – сів край хідника поруч з представниками цієї філософської течії та поклав голову на руки. Зігрітий ласкавим пообіднім сонцем, він так і задрімав.
Розбудило тривожне відчуття. Підвівши голову, Василь побачив, що водій із зусиллями намагається щось запхати під капот. Як пояснила йому жіночка-песимістка, яка сиділа поруч, – хтось здогадався, що проклятий механізм слід віднести до церкви та освятити. Ніхто не сумнівався, що після того як водій встановить освячену запчастину на місце чортопхайка поїде краще ніж нова, але песимісти прогнозували, що це станеться не раніше нового року за юліанським календарем.
Що примусило Василя остаточно прокинутись і розпочати хвилюватися – це присутність поруч із візником двох чоловіків у формі.
На перший погляд чоловіки виглядали як звичайні міліціонери, але, нашорошивши вуха, Василь почув, що ті звертаються до водія чемно, з повагою навіть, без суржику, лайки чи погроз – одним словом так, наче вони не чесні представники патрульно-постової служби, а якісь вошиві інтелігенти. Тільки цього було достатньо, щоб здогадатися, що ці двоє лише вдають із себе правоохоронців. Та від чого волосся на голові хлопця стало дибки – це дивний акцент вдаваних міліціонерів. Він згадав телефонну розмову із кимось, хто взяв слухавку вбитого Срібного Агапія і назвався слідчим. Той псевдо-оперативно-неврівноважений теж розмовляв подібним чином! Тоді Василь вирішив, що це вада мовлення. Не могло ж бути, що в цих двох така сама? Він був знайомий з теорією ймовірностей та математичною статистикою тільки на рівні покерного столу, але інтуїтивно відчував, що вірогідність подібного збігу була нижчою за нуль. Отже – або всі троє навчалися у якомусь надпрестижному навчальному закладі за кордоном (що пояснювало б акцент), після чого вирішили стати на захист законності та правопорядку у сільській місцевості (що здавалося дещо сумнівним), або...
Василь міг би ще довго розмірковувати над примхами долі та неймовірними збігами обставин, якби не реакція його тіла. Хлопець від дитинства був спокійним та культурним і виріс у надзвичайно законослухняного громадянина. Навіть до листонош він відчував боязку повагу, і йому б ніколи не спало на думку тікати чи ховатися від державних службовців. А зараз здавалось, що на кожну клітинку його тіла діяла сила, яка підштовхувала зірватися та бігти щодуху. Це на додачу до сиріт по шкірі та прискореного серцебиття.
Двоє перевдягнутих у форму, розмовляючи з водієм, час-від-часу кидали погляди на пасажирів. Василю пощастило, що його прихистили дружні лави песимістів, але як довго він зможе так переховуватися? Раптом хлопця осяяла думка. Згадався сніданок у ресторанчику на Подолі і як Куций, вивертаючи піджака, розповідав про те, що людські звички – це слід за яким потойбічні істоти вистежують жертв.
Думка була простою – він вивертає свою куртку, встає і йде повз “міліціонерів”. Якщо вони виявляться справжніми, відданими своїй справі захисниками прав та свобод, вони неминуче його затримають за такий прояв вільнодумства. Оскільки в нього ще й не було при собі документів, Василь не сумнівався, що доведеться провести якийсь час за ґратами. Але якщо ці двоє тільки вдають, що дбають про моральні устої в місті... утікач сподівався, що Сірий Брат нічого не переплутав про поведінку почвар.
Доки, ховаючись за спинами песимістів, Василь стягував з себе куртку та вивертав її серце калаталося десь у горлянці. Але коли він, з тремтінням у колінах, наважився нарешті підвестися, то ледве не розсміявся від полегшення. Стоячи у повний зріст, він побачив, що останні реалісти які все ще трималися на ногах, тут само, поруч із поламаною чортопхайкою, не ховаючись, допивали рештки живодайної рідини з пластикових стаканчиків.
Василеві доводилось чути багато критики на адресу правоохоронців різних щаблів, але в одному він був переконаний – жоден істинний патрульний ніколи не дозволить своїм співвітчизникам руйнувати здоров'я алкоголем у громадських місцях. Більше того – у законодавстві зумисне було відсутнє визначення громадського місця, саме щоб надати можливість міліціонерам охороняти здоров'я українців практично всюди, окрім по-справжньому важкодоступних схронів.
Тепер зрозуміло з ким він має справу. Хлопець настільки відчув впевненість у своїх висновках, що навіть зімпровізував трохи. Зробивши декілька кроків до вдаваних міліцейських, він розвернувся задом наперед і в такий чудернацький спосіб продовжив свій рух – повз поламаний автобус та моторошних створінь у краденій формі. Ті лише ковзнули по ньому байдужими поглядами. Цілком можливо, що в тому пеклі з якого вони прибули, всі громадяни саме так і пересувалися – дупою-наперед та у лахах навиворіт.
Подолавши в такий спосіб з пів-кварталу, Василь наштовхнувся на бабцю з візком. Не слухаючи, як хлопець просить пробачення, старенька проголосила йому анафему, звинуватила у поклонінні Люциферові та Папі Римському. Коли хлопець ввічливо звернув увагу, що ці два пункти суперечать один одному, бабця лише змахнула ціпком, маючи на меті проломити йому черепа.
Аби уникнути подібних конфронтацій в подальшому, він розвернувся і пішов так, як зазвичай це роблять люди. Куртку він вивертати назад не став. Краще здивовані погляди тубільців, ніж увага з боку тих двох.
Коли десь далеко позаду почулися звуки заведеного двигуна, мандрівник не обернувся, лише знизав плечима – цей шлях додому був для нього закритий.
Діставшись автостанції, Василько зайшов до середини, дізнатися куди він зможе звідси поїхати. На його подив, приміщення було порожнє. За віконечками каси та довідки він теж нікого не побачив, як не заглядав. Стільці вкриті товстим шаром пилу. В двері з надписом “Черговий” хлопець стукати не наважився. Кожен його рух породжував глузливе відлуння, так, наче цю будівлю останні сто років відвідували тільки привиди. Трохи перелякавшись, Василь вибіг на двір.
З однієї-єдиної платформи саме відправлялась кривенька, на всі чотири колеса кульгава маршрутка. В паніці хлопець замахав руками і проліз боком у не до кінця закриті дверцята, не встигши прочитати куди транспорт їде. Аби не викликати підозри, Василь не став питати водія про пункт призначення, замість того, як міг невимушено, поцікавився скільки коштує проїзд. Заплативши, всівся в кінці салону, подалі від людей.
Особливістю цього засобу просторової транспортації була його неквапливість. Василеві доводилось стримувати бажання вискочити на ходу та трохи підштовхнути маршрутку плечем. Звичні до наднизьких швидкостей пасажири, мабуть щоб не вмерти від старості задовго до моменту прибуття, занурювались у стан глибокого анабіозу. Хлопець міг тільки позаздрити тому, як їхні організми пристосувались до приміського сполучення. Хоч зараз бери і відправляй їх у космічну місію на котрийсь з супутників Юпітеру чи навіть до Альфи Центавра.
Логічно було припустити, що здатність пасажирів до гібернації спричинялася симбіозом з якимось вірусом, що мігрував повітряно-крапельними шляхами. Васько, хвилин з п'ятнадцять подихавши з місцевими одним повітрям, і сам відчув, як вповільнюються пульс та дихання, важчають повіки. Відповідно до плану, він збирався зійти на найближчий зупинці і спробувати пересісти на транспорт який рухався у потрібному напрямку – ця маршрутка лише віддаляла хлопця від рідного міста. Однак через інфекційний анабіоз Василь зненацька прокинувся вже на кінцевій.
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
