Бувають автори, які свідомо обирають свій шлях, цілеспрямовано працюють над ним, а потім пожинають плоди визнання. А є ті, чия найбільша робота, що визначила цілий жанр і вплинула на уявлення поколінь, народилася, як вони самі зізнаються, не з творчого пориву, а з гострої потреби розплатитися з боргами. Саме таким був Маріо П’юзо і його легендарний роман, який сформував образ американської мафії на пів століття вперед.
Від Hell’s Kitchen до чоловічих журналів
Перш ніж стати автором, чиї слова луною розійшлися по всьому світу, Маріо П’юзо пройшов довгий шлях. Він народився в 1920-му в нью-йоркському районі Hell’s Kitchen, у родині вихідців з італійської провінції Авелліно. Це був світ бідних італійських та ірландських іммігрантів, з тісними квартирами, боргами та жінками, що тримали родини докупи, – світ, який потім став соціальним фундаментом не лише його автобіографічного, натхненного історією матері роману, а й, звісно, його найвідомішої історії.
Освіту П’юзо здобув у нью-йоркському міському коледжі, а під час Другої світової служив у Повітряних силах армії США. Через слабкий зір до бойових завдань його не допустили, тож він працював офіцером зі зв’язків із громадськістю в Німеччині. Літературний дебют був скромним: перше оповідання надрукували в журналі 1950 року, а в 1955-му вийшов його перший роман про повоєнну Німеччину. Критики зустріли його прихильно, але грошей він не приніс.
Щоб прогодувати родину, П’юзо пішов працювати в компанію, що випускала чоловічі журнали. Там він став помічником редактора, а також сам писав для цих видань, створюючи пригодницькі матеріали про Другу світову, сенсаційні статті на кшталт «Шість мільйонів акул-убивць, що тероризують наші береги», і навіть роман, розгорнутий з оповідання. Усі ці твори виходили під псевдонімом Маріо Клері. Досвід роботи в редакціях, слухання історій, читання газетних хронік – усе це пізніше стало джерелом для його майбутнього «мафіозного» сюжету.
Ціна компромісу, або Як народився Хрещений батько
Справжній злам стався наприкінці 1960-х. Його попередній роман, натхненний історією матері, що вийшов 1965 року, критики назвали «малою класикою». Сам П’юзо до кінця життя вважав його своєю найкращою і найлітературнішою книжкою, але продався він мізерним накладом. Після цієї невдачі автор вирішив, за його власними словами, відмовитися від «мистецтва» й написати комерційну книжку. На той момент у нього була сім’я на утриманні та чималі борги перед родичами, банками та букмекерами.
Приблизно три роки він працював над майбутнім романом, підтримуючи побут журнальними статтями та пригодницькими оповіданнями. Видавництво виплатило йому аванс у п’ять тисяч доларів. А кіностудія, за свідченнями продюсера, у 1968 році запропонувала П’юзо 12 500 доларів за шістдесят сторінок рукопису, який мав робочу назву «Mafia». Це сталося після того, як письменник зізнався, що терміново потребує близько десяти тисяч, аби розплатитися з картковими боргами.
Роман вийшов у березні 1969 року. Він утримувався в списку бестселерів The New York Times 67 тижнів і за два роки розійшовся накладом понад дев’ять мільйонів примірників. Студія придбала кіноправа ще до виходу книжки, спираючись лише на незавершений рукопис. Сам П’юзо ніколи не заперечував комерційного мотиву й навіть казав в інтерв’ю, що хотів би написати цей текст краще. Нині це зізнання читається майже як іронія, зважаючи на те, що саме ця книжка визначила образ американської мафії в масовій уяві на пів століття вперед. Справжній парадокс у тому, що роман був для нього не вершиною, а вимушеним компромісом. П’юзо збудував мафіозний сюжет не на особистому досвіді, бо зв’язків із кримінальним світом у нього не було, а на історіях, почутих під час роботи в редакціях, на газетних хроніках і на вмінні перенести на гангстерів знайому з дитинства логіку італійської іммігрантської родини, де лояльність до своїх стоїть вище за закон держави, яка тебе не прийняла.
Після виходу роману П’юзо розділив з режисером «Оскар» за найкращий адаптований сценарій до фільму, а потім здобув другий за сценарій продовження. Він також випустив дві нонфікшн книжки й помер у 1999 році у своєму домі на Лонг-Айленді.
Два романи, один кодекс: про що мовчать фільми
Сьогодні українською ми можемо прочитати два важливі романи Маріо П’юзо. Перший, звісно, – це знаменитий «Хрещений батько». Дія охоплює десять років, з 1945 по 1955. Вона відкривається весіллям Конні Корлеоне та Карло Річчі, де дон Віто, за традицією, приймає прохачів, яким не відмовляє в обмін на лояльність. Ця сцена одразу задає логіку всього тексту: влада тут тримається не на страху, а на системі особистих боргів і послуг. Точка неповернення настає, коли дон відмовляється фінансувати наркоторгівлю, і на нього влаштовують замах. Молодший син Майкл, ветеран війни, який до того демонстративно тримався осторонь родинного бізнесу, вбиває своїх ворогів, тікає на Сицилію, а за час його відсутності гине старший брат. Саме тоді стає очевидно, що наступником буде той, хто цієї ролі найменше прагнув.
Для читача, що знає лише фільм, текст П’юзо несподівано багатший. У романі значно більше передісторій другорядних постатей – від становлення молодого Віто в Нью-Йорку початку XX століття до історії співака Джонні Фонтейна, прототипом якого вважають відомого артиста. У ньому менше «романтики», аніж на екрані. Рецензія на оригінал зазначала, що роман — це «фантазія про насильницьку особисту владу без наслідків». Ця неоднозначна оцінка добре описує подвійність книжки: вона водночас береже родинну етику, яку проповідує дон, і не приховує її моральної ціни.
Другий роман, «Сицилієць», вийшов набагато пізніше, 1984 року. Дія розгортається 1950 року, наприкінці дворічного вигнання Майкла Корлеоне на Сицилії. Дон Віто доручає синові вивезти до Америки місцевого бандита Турі Ґільяно – «сицилійського Робін Гуда», який воює і з державою, і з місцевою мафією. Майкл зустрічається з могутнім доном Кроче Мало, а також з найближчим соратником Ґільяно Аспану Пішотою та його хрещеним батьком. Більшу частину тексту займають ретроспекції, що розкривають шлях Ґільяно – від його розбійницького початку до розрахованого союзу та остаточної зради. Майкл, не маючи про це жодного уявлення, фактично сам і прискорив її, повідомивши Пішоті, що «Заповіт» Ґільяно в безпеці в Америці.
Ґільяно – реальна історична постать, убитий у липні 1950 року. Прототипом дона Кроче вважають післявоєнного боса Сицилійської мафії. П’юзо свідомо змінює написання прізвища героя й романтизує його, перетворюючи на трагічного ідеаліста. Це роман про те, як із місцевої історії виростає той самий кодекс, що вже діє в Нью-Йорку. Коли Майкл дізнається, що батько уклав із доном Кроче угоду про замовчування важливого документа, читач бачить, що на Сицилії влада лише вдає, ніби перемагає легенду. Не випадково в екранізації фільму, Майкл Корлеоне та ще один герой були вилучені через проблеми з правами на персонажів – і без них фільм втратив той міст, на якому тримається сам текст.
Ці два романи – це дві половини одного авторського механізму. «Хрещений батько» показує, як сицилійські закони виживання проростають у вигляді американського сімейного бізнесу, а «Сицилієць» повертає читача до першоджерела цього кодексу й показує, чому він сильніший за будь-яку державу, яка обіцяє справедливість, але не вміє її дати. Обидві книжки написані з позиції людини, що добре знає ціну боргу – буквальну й моральну. І саме тому П’юзо, колишній автор журнальних історій про війну під псевдонімом Маріо Клері, зумів зробити з мафіозних хронік не просто розважальний жанр, а розмову про лояльність, кровну залежність і про те, скільки насправді коштує бути «своїм».
