Посіяні небеса мовчали,
Із долею зливались — не твоєю.
Допоки серце в тиші не впізнали —
Не зникли, не згоріли під карою.
Дощі несуть у серце смуток,
Думки промовлені — як крик.
Все лине в світанкову сутінь,
Ціною річок, що розливсь в потік.
Вода торкає тихо шкіру,
Долоні пробують — смак втрат.
Пізнають тільки істину єдину:
Доля й людина — сплетіння зрад.
В лазарет ступаю я,
сповідь про втрату, самотність і примирення з болем. Ліричний герой звертається до друга чи, можливо, до частини самого себе — до того, хто залишився поруч у спільному “човні” життя
Текст про глибокі емоції, втрати та спогади. Він передає відчуття смутку і самотності, коли тіло і душа переживають труднощі. Відстань між людьми створює напругу, але спільні спогади допомагають зберегти зв'язок, навіть у важкі часи.
Він хреститься тричі, спльовує за плече і стукає по столу.
Він хреститься тричі, спльовує за плече і стукає по столу.
