Вже кілька років минуло,
З їхньої підліткової любові.
Вони не бачилися, з того часу,
Як він обіцяв дістати для неї зорі.
Та не був поруч у важливий момент,
Він думав собі, що вона й не згадає
Про нього ніколи в житті,
Та робив вигляд, що це його не турбує.
Та жаркого, липневого дня
Він побачив її, і відразу ж впізнав
Подумав, що не пам'ятає про нього,
Докурював сигарету, намагаючись не дивитися.
Викинувши окурок, що обпалив пальці від необачності,
Розвернувся, і збирався йти геть,
Та голос позаду його зупинив,
Вона його все ж пам'ятала.
Ось вони стоять, напроти одне одного,
І не знають, що сказати.
Чекають, хто не витримає мовчання першим.
Першою говорить вона:
"А ти змінився", ледь чутно лунає із її уст.
"Зморшки глибокі, і погляд, інший".
Він дивиться їй в очі, і відводить погляд униз,
"А ти не змінилася, все така ж".
Голос його звучить, тремтяче,
Ніби він боїться чогось.
Він боявся знову втратити
А, вона знову знайти.
Хвилини мовчання здавалися вічністю.
Він не знав, що сказати,
А вона не хотіла нічого казати.
Вони знали, що ця зустріч не мала відбутися.
Але вона відбулася, вони стоять тут
Один поруч з одним.
І не знають, що говорити.
