** якщо ви вже тут, одразу перепрошую за помилки, бо навіть після перегляду тексту в соте вони тут будуть, дякую)
Незабудка - Не забувай мене!
Ще місяць тому я поверталася додому після навчання в універі, в моє рідне місто маленьке та писанкове. Та напевно ви про нього чули.
Вдома мені було найкраще, там на мене чекала сестра та мама, батька немає. Відправився в 'дальнє плавання,ще три роки тому, але як каже мама ми позбулися дармоїда, що є чистою правдою.
Цього літа ми мали шикарний план, я, сестра та мама мали їхати в подорож по Україні, так саме по ненці. Бо чесно кажучи милішого за рідний край нічого немає.
Та наш любий кіт Мацур зумів нажертися чогось, тому тепер за ним потрібний постійний догляд та лікування, Карі завалили на роботі якимись там документами.. Тому лишилася я сама, як гола посеред поля.
На сімейній раді ми вирішили - я буду їхати сама, спробую поїхати кудись крім навчання...
Тому вже на наступний день, я, мій рюкзак в який помістилося все потрібне для короткої подорожі вже сиділи в бусі перевізника який їхав туди куди мені треба..
Крім мене там були ще три чоловіка, чесно виглядали вони не дуже.. Як наріки якісь.. Щось ця обстановочка мене напружувала не на жарт, але думаю що поки тихо їдемо краще не піргатися.
Я гортала стрічку соціальних мереж та відірвала очі від телефону тоді коли ми зупинилися на заправці, я накинула на плече рюкзак бо щось побоювалася лишати його з тими дивними типами та пішла в туалет, водій ще пішов трохи підзаправитися тому я спокійно пішла собі..
Та коли я вийшла то не знайшла ні водія, ні того довбаного білого буса.
Я стала розгублена та навіть перелякана.. І що тепер? Паніка почала наростати.. Перше що зробила це подзвонила мамі.. Та не встигла сказати що все добре як мій телефон блимнув і вирубвся.. Чортова техніка.
З цього всього горя купила гірку каву без молока, одним ковтком випила, люто зкомкала паперового стаканчика та почала думати що мені робити.
Єдиний логічний вихід це іти з відти звідки прийшла.. Я витягла навушники та ввімкнула перший плейлист.. Французька музика заграла в моїх вухах..
Життя починало набувати нових фарб, не так все й погано. Але дивне почуття іти назустріч невідомості. І чи кожен готовий робити крок у невідомість заради нового міста?..
Я ішла по узбіччі траси, тепер період коли цвітуть різні польові квіти.. Особливо такі як дика морква, папороть ромашка.. та незабудка її квіточки нагадували серденька.
Я в якийсь момент почала плести віночок з незабуток та дикої моркви та ще якихось квіточок.. В середині було почуття що це початок чогось великого... Можливо і вічного.
Та навіть віночок особливий, коли доробила його та приклала до грудей він чудесно пасував до мого блакитного сарафану, навіть краще за будь-яку прикрасу.
Ішовши я думала про своє та роздивлялася пейзажі навколо, за дерев деколи визирали будинки, в одну з митей зрозуміла що.. Ці всі будинки це книги- в них жили закохані, пари або самотні люди, а вуличка це поличка, місто книжкова шафа... Скільки ще історій ховає та чарівна шафа?
Далі роздивляючись все навколо особливо хмари.. Це місце як в іншому світі, все таке рідне а водночас таке чуже. Побачила через метрів сто, автобус, жовто-гарячий транспорт стояв на зупинці . Побігла до нього. А він як поважний джентльмен в роках чекав на мене, поки я заскочу до середини.
Коли ж я опинилася в середині то побачила всього трьох людей, шофера який набурмосений як грозова хмаринка, жінку в жалобі яка сумними виплаканими очима дивилася кудись, куди лишень її око могло дотягнутися.. Скоріше в свою душу вона дивилася.. А от остатнім був дідусик, трохи з сивиною але його очі.. Кришталево блакитні та посмішка щира та з зморшками.
-Добрий день..- Тихо привіталася я до всіх та простягнула десятку шоферу.
-Я їжджу без оплати.. Пані сідайте.
-Зрозуміло, дякую.. – я здивувалася але все ж пройшла до салону.
Тихо сіла навпроти чоловіка в літах. Автобус рухнув з місця, ми з сонячної вулички заїхали в темний та трохи лячний провулок.
Жінка в жалобі повільно встала та підійшла до виходу з автобусу. Ми під'їздили до маленького дерев'яного будиночку з великим садом навколо. До фірточки треба напевно зо три метри спускатися в долину.
Цей будиночок як схований від людського ока.
-Дякую – Тихо сказала жінка та вийшла коло будиночка, автобус не їхав нікуди, як впевнюючись чи не захоче вона повернутися назад.
Коли вона до ішла до фірточки та торкнулася металу то в мить впала на коліна та заплакала.. Її сльози градом падали на траву та на чорну спідницю що розкинулася довколо неї як чорнильна пляма.
Тиша.. Тільки ридання жінки. Я вдивлялася в сад, як побачила дві постаті в святкових одежах.. Пожила пара, вони наполовину прозорі, як спогад або така бажана мрія.. Вони кружляли в танці поміж дерев посміхаючись одне одному..
Це напевно батьки цієї жінки. По моїй шкірі пробіглися мурашки від побаченого... Чому я бачу це? Чому..
Чоловік з блакитними очима навпроти зазирнув до моїх блакитних очей та посміхнувся.
Автобус рушив далі, знову будинки, щасливі сім'ї.. Посеред них була стара розвалена церква.. Я побачила ще одну згадку цього місця, як старий ксьондз освячував людям кошики з яблуками, медом, вином та виноградом.. Багато людей з відси вже немає серед нас, живих.. Вони напів-прозорі, ті що живуть спогадами.
Автобус знову повернув на сонячну вуличку як раптом до мене звернувся той дідусик:
-Юна пані, куди ви їдете?
- Сама не знаю, головне щоб кудись - хмикнула я на диво спокійно.
-А якщо по правді? - Він посміхнувся
-Якщо по правді, то я загубилася- Я так легко це сказала- А ви куди?
-Десь приблизно як ви.. А що будете робити коли вийдете з автобусу?
-Не знаю.. а куди їде взагалі автобус? До вокзалу?
-Їде але тобі туди не треба.. Я думав ви знаєте.- він дивився на мене широко відкритими блакитними як море очима.
-Як не треба? А як я додому маю доїхати?- Я розгубилася сама не знаю чому і не зважала на останню фразу чоловіка.
-Доїдеш.. Не переймайся цим, ти іди до води, коли тобі потрібно буде вийти я тобі скажу. А де саме це має бути тобі серце підкаже, як воно тебе сюди привело - той туди приведе.. Хочеш скажу що тебе там чекає? – Він посміхнувся .
Не знаю що мною керувало, чи безвихідь, чи те що він здавався до болі знайомим та рідним
-Хочу..- Мене зацікавила його пропозиція..
-Давай праву руку тоді..- Я дала йому свою праву руку та уважно слухаю його..- Тебе чекає.. Кохання.. Цей чоловік спостерігав за тобою, доволі від давно.. Хтось тобі рідний знає його як людину.. А він людина власна, при владі.. Король по іншому не скажеш, великий як ведмідь, такий чорнявий з карими.. ні медовими очима. Він дуже розчарований в людях а ти як промінчик сонця.. Привела його в почуття реальності.. Він закоханий по вуха і буде робити все для тебе...
-Та що ви таке кажете? Не знаю я таких *королів*- пирхнувши буркнула я- Тай нащо я йому така? І взагалі я що в жіночому романі щоб вірити щоб такому крутелику сподобалася.. я?
-Бо ти оригінальна та єдина така на світі, напевно ти цим його і підкорила, і взагалі дівча звідки кому знати що скаже серце, воно ж не говорить за сценарієм, а живе, стукає та деколи виконує те що написане ще перед нашим народженням. - він обернувся навколо - тобі час виходити..
-Ой-й, дякую що нагади... І до-побачення
Я встала зі свого місця, автобус зупинився коло якихось лавочок. Вийшовши зі свого рятівного транспорту зрозуміла що стою перед величним та старим парком. Оглянулася навколо, людей мало. Літня спека ще не спала навіть невзираючи на те що вже по обіді.
І знаєте я почала слухати своє серце, ішла по тротуарах та доріжках які витоптали відчайдушні туристи. Ішла та думала чи хвора я на голову чи ні.. Невідомо де я зараз, та що мене чекає я послухала того дідуганчика та іду в невідомість знову.
Через деякий час перед мною справді з'явилася кругла алея, посередині красувався водограй. Пишний та тришаровий, не верхівці була скульптура закоханих з зав'язаними очима під час танцю..
-Кохання закриває очі всім і на все, робить людей дурними та наївними..
Тихо сказала я сама до себе та подивилася навколо, ні однієї живої душі лишень я та птахи які весело співали та цвірінькали між собою.
На жаль лавочок не було, подивилася на ободок нижнього шару водограю.. Гарячий від сонця але міцний.
Сіла, вмістила свою дупцю зручно та витягла книжку з рюкзаку та почала чекати..
Як дурочка принца..
Може справді я дурна? Може це все дурний жарт всесвіту над юною душею?
На моє щастя запасів провіанту з рюкзаку мені стало, тому голодна я не сиділа.
По трохи починало темніти, сонце готувалося спати. навколо фонтану почали запалюватися ліхтарики яких я раніше не помічала. Дивно але все нагадувало романтичний фільм в якому я головна героїня але.. Я не в фільмі, тому починала хвилюватися бо якого дідька я вирішила що мене справді хтось там врятує? Не мала я слухати того старого з автобусу.. Дуренство, дівчинко! Ти ж не дитина щоб вірити в цю дурню!
Поміж свої роздуми я почула чоловічий голос який вигукував моє ім'я. Це дивно бо тут мене ніхто не знав а от голос був дивно знайомим.
-Дана! Даночка!
Весело вигукував чоловік що швидким кроком прямував до мене.. Його постать дуже велика та сильна, сіра футболка та джинси. А лице сховало сонце яке саме лягало спати, його неслухняні промінчики засліпили мої очі.
Постать все ближче і ближче а я заклякла, щось там в середині мене завмерло в очікуванні.. Чого?
Чоловік під біг до мене та одразу схопив мене на руки міцно обіймаючи. Я відчула як його серце шалено стукає, як його терпкий аромат кави з тютюном оповив мене так само як і теплі великі руки. Він намагався заспокоїти дихання та через мить вже спокійно дихав.
-Боже!.. Всі перелякалися що з тобою щось сталося! Я так довго тебе шукав! Чорт я тебе від ранку шукав, в кожному місті був..А ти як сховалася від всіх! Боже Даночко.. - Говорив він та тепер оглядав чи зі мною все добре.
-Перепрошую.. Ви хто?..- тихо та навіть перелякано спиталася я коли ледве прийшла до себе.
-Твоя мама мене знає.. І ти доречі теж, просто забула- сказав він буденно та просто- Давай вже в автомобілі поговоримо, нам ще п'ять з половиною годин їхати додому.
Сказав він дивлячись на мене своїми медовими очима, на його лице спадало темно русе пасмо довгого хвилястого волосся яке вибилося з хвостика на потилиці
-Ні! Я не знаю вас і не буду сідати з вами в однин автомобіль, і взагалі хто ви такий і звідки знаєте мене?
Я випрямилася як струна в його руках та грізно дивилася на нього. Та щось йому було фіолетово на мій грізний вигляд.
-Тихо, тихо я говорю тобі твоя мама мене знає..- він явно зрозумів що я його не пам'ятаю - Хочеш я наберу її і ти сама з нею поговориш і переконаєшся, окей? Тільки не кіпішуй так сильно.- На його щоках заграли ямочки від посмішки .
-Добре, дзвоніть.
Він опустив мене на землю нарешті, та витяг телефон з кишені джинсів та швидко почав набирати номер. Я помітила на його правиці татуювання, дві змії що сплітаються в знак безкінечності, поміж них були трави та гілочки дерев, ще одне було на шиї і здається це лише ті які бачу я.
Через мить він підніс телефон до вуха.
-Знову добрий день. Так, так я знайшов нашу 'принцесу'. Жива, здорова, але думає що я маніяк.- Він знову посміхнувся та подивився на мене.
-Я такого не казала.- Буркнула я та відчула як в мене червоніють щоки
-Ось,тримай – Простягнув мені слухавку.
-Алло, мам?
-Дитино, де ти була? Чому не брала слухавки?
- В мене телефон здох, зарядка не витримала..- я як маленька дитина дивилася на бруківку під ногами та крутила кінчиком босоніжок по маленьких бетонних плиточках- А от де я, я б теж хотіла знати.. Мам а хто цей чоловік?
-Це.. Я думаю він сам представиться, але він хороший. Вже дома поговоримо, давайте там не затягуйте з дорогою додому, папа доню- Мама явно посміхалася на тій стороні.. Чорт я вже нічого не розумію. Ці двоє встигла зговоритися поки мене не було.
-Папа мам..
Мама відімкнула слухавку я простягла чоловікові телефон він посміхнувся та сказав:
-Ну що? Переконалася?
-Так.. А ви?..- Я не встигла договорити як він випалив
-Артем.
-Ага... А звіки..
-Про все поговоримо вже в машині принцеса, давай сюди свій рюкзак і пішли вже нарешті.. Даруся мандрівниця..- Тихо буркнув він беручи мій рюкзак в одну руку і міцно тримаючи мою долоню в іншій руці.
Я тихо та чемно іду за ним, сперечатися сенсу не було. Цей ведмідь просто мене б на плече закинув тай пішов б далі.
Через пару хвилин ми вийшли з парку. В натовпі людей я впізнала знайому постать. Це був той дідуганчик з автобусу, він сидів на лавочці під каштаном та їв морозиво. Та як тільки помітив мене та Артема то одразу посміхнувся та помахав рукою показуючи на Артема.
Я посміхнулася та губами прошепотіла *дякую*. Дідуганчик в свою чергу весело посміхнувся
Щось коло мене пікнуло та Артем заговорив:
-Заскакуй, принцеса тільки не впади- Посміхнувся він та відчинив двері чорного позашляховика явно жартуючи на рахунок різниці в віці яка помітна і різниці в рості.
-Дякую.. З чого ви взяли що я маю падати?
-Бо ти маленька.
-Я не маленька, мені вже давно вісімнадцять. - це звучало як розумний аргумент, але не коло нього явно.
Артем зачинив двері з мого боку та сів за кермо.
-Але не довше ніж мені вісімнадцять, бо свої я вже майже забув, так що - маленька.
Мовчанка протривала пару хвилин її порушила я.
-Може тепер скажете звідки так багато знаєте про мене?
-Ну по-перше перейдемо на *ти*, я не такий старий.. І ще скажу тобі одне Коломия місто маленьке.
-Це не відповідь.
-Уф-ф щось ти дуже буркотлива- Знову посміхнувся він.
-Яка є. Так звідки?
-Боже, та побачив тебе на одній з виставок.. А потім ще в деяких місцях, і вирішив трохи дізнатися про тебе... І взагалі я син знайомого твоєї мами, я тебе бачив пару раз на фото, потім твоя мама сама все розповіла мені при першому питанні як ти.. Ну а якщо де хто трохи згадає події минулого місяця.. Гм? - він кинув на мене погляд - Я спробував тобі написати сам в інстаграмі, просте 'привіт' призвело до того що ти мене послала. - Він посміхнувся та видихнув. А я почервоніла як помідор бо справді послала його.
-Бо я подумала що ти якійсь ще один придуркуватий араб! Ти взагалі не знаєш як це коли просте 'привіт' призводить до того що тебе питаються чи ти заміжня і чи не треба тобі 'мужика на росхват'.
Артем за сміявся голосно та спитався через сміх.
-Справді? А що я такий схожий на шейхів з теплих країв?
-Не схожий але аватарка в вас одна на всіх, сфоткатися на фоні свого автомобіля прикриваючи номер, з задумливим виглядом та цигаркою. А потім додати чорно-білий фільтир.- фиркнула я.
-Ну добре, добре.. можна продовжити чи в тебе є ще претензії на рахунок закордонних кавалерів?
-Ні. немає, а якщо і є то не для твоїх вух.
-Яка ти.. - Він недоговорив але посміхнувся - така як і була.. Ну я зрозумів що щоб з тобою поговорити треба діяти більш старими способами. Спершу іти до мами, бо вона і мене любить, і з тобою б договорилася хоч б на пів години розмови.. Тому я приїхавши з-за кордону приперся в рідну Коломию, і от сьогодні приїхав до твоєї мами щоб спитати дозволу 'знайомитися' з тобою, тай не тільки за цього бо все ж між нами не два роки різниці. А ти влаштували нам п'яти годинну поїздку, тому все обговоримо, так що не знаю чи сварити тебе чи дякувати принцеса..
Я трохи криво дивлюся на нього та він лишень посміхається.. Через деякий час Артемові вдалося розговорити мене, тому всю дорогу ми говорили. Поміж це ми ще встигли поїсти, бо що він голодний був що я.. А як він сказав *Дитину голодну лишати не можна* (за що він наступну половину дороги був названий 'антикваріатом') в мене склалося враження якщо б я добровільно не їла він би мене насильно нагодував.. Але чесно коло нього так добре, ми легко знайшли спільну мову та в деякі момент мені здавалося що ми знайомі набагато більше а ніж є..
Я навіть змирилася з тим що я *принцеса* тому тут висновок і так зрозумілий..
Ця історія надовго, на все моє життя і все почалося з того що я загубилася невідомо де...
Головну героїню звали Данієлою.
