коротка історія того, як людство придумувало розповіді
Кожна історія має хоча б одного персонажа. Навіть звичайний опис природи має видимого чи невидимого оповідача, що і розказує нам про неї. Люди однією із найперших речей придумали саме розповідь. Вона могла бути правдивою чи вигаданою, довгою чи короткою, мати багато чи мало персонажів-героїв. Головним, що залишалося за ними всіма – це цікавість. Вони повинні бути цікавими. Навіть повчальна мораль та суть відходять на другий план, поступаючись тій силі, що затягує людей у непередбачуваний стрімкий вир історії. Згодом люди почали записувати деякі із них на папір. Тоді з’явились такі поняття «цікавих» книг, які захоплювали не одне покоління. Зараз, у цифрову добу історії зберігаються у інтернеті й доступ до нових та нових розповідей став куди легшим, ніж він був раніше. Тепер історії змінюються: вони висміюють своїх попередників, заперечують існування наступників, дарують різний спектр емоцій, що тільки існують в людині. Є люди, що кажуть, що «золота доба» розповідей уже собі взяла та минула, бо сюжети, персонажі, образи, літературні прийоми чи стилістика опису розповіді вичерпались, що тепер пішли лиш одні повтори, що тепер немає нових потужних оповідей, що змушують людей глянути на своє життя чи якусь думку ще раз, але вже по-інакшому. Це йде аргументація того, що вся скарбниця людських ідей та стремлінь вичерпалась, а придумуючи щось нове, то воно виходить якимось не таким – несправжнім, нелюдським, бо хомо сапіенс таке не властиво, це не їхня мораль, не наша, тому вона не може бути рушієм. Хоча чогось існує приказка «Все хороше нове – це просто забуте старе». Тоді виходить, що людство просто буде повторювати цикл ідей під різними видами розповідей, оскільки із часом навіть найстаріша та найцікавіша історія обростає пізнішими думками та новітніми варіаціями, що перекривають первісний посил.
Інші кажуть, що епохи постмодернізму та постпостмодернізму принесли лиш блюзнірство, висміювання та купу іншого лайна на мистецтво розповідей, перетворивши утворення історій на звичайнісіньку забавку, на хобі, втративши із почуття прекрасної та старанної праці і постійне самовдосконалення, додавши туди егоцентризму та культу самого розповідача, а не його створіння. «Де є культ, там немає мистецтва», - писав і кричав свого часу Михайль Семенко, обурюючись тому, що його співвітчизники заражені шевченківським ідолопоклонством, а паралельно із тим випадково(чи не випадково) будував культ власний. Хоча культ письменника-поета-іншого літератора завжди був, але всі сучасники своїх часів вважають саме свій період існування докорінними перемінами в історії нашого виду.
Перші друковані книги були спрямовані на державотворчі теми чи ж релігійні. Допускати до друкування сторонніх осіб вважалось небезпечно, бо ще чого – піде вільнодумство. Але, зрештою, почали друкувати художні твори – але такі, що мали щось важливі для людства. Потім, із розвитком технологій, поняття той «загадкової» важливості відійшло на другий план, бо тепер можна було друкувати не тільки якихось там нобелівських чи букерівських лауреатів.
Поява масліту стала ще одним джерелом розваг людства та втамування його проблем, бо тепер не обов’язково було доносити до читача злободенну проблематику суспільства, історії людства та щось важливе за ширмою сюжету. Тепер варто було зробити просто цікаву історію. І це злило багатьох літераторів, котрі приносили своє ремесло у небачений абсолют, зовсім забуваючи, що донедавна сам процес писання та друкування вважався мало не ганебним. Одні хотіли піти на зміни іншого, інші приносили ці зміни самі, часто – намагаючись знайти те, чого не знаходили до них.
Бодлера критикували за його романтизацію «огидного» та «збоченого», Кінг зумів опублікувати свої твори лише із 40-го разу, стільки ж відмов отримав і Вільям Ґолдінґ. Альберт Камю оголосив, що пошуки у житті сенсу приречені на провал, після чого завернувся у довге пальто і поринув у напівбогемне життя, а Микола Зеров стверджував та обґрунтовував, що література(українська) має повернутись до греко-римських начал, а його інтелектуальний однодумець Микола Хвильовий із полум’ям та піною із рота намагався не пускати маслітовців із «Плугу» до нової української літератури, щоб не перетворити її на суцільне дешеве бульварне чтиво, забуваючи, що таке було і у всіх світових літературних скарбницях.
Зараз прийнято вважати, що стиль утворення розповіді тепер нагадує схрещення, де автор діє за готовим набором інгредієнтів, яким він змінює лиш зовнішній вигляд. І якщо у нього вийшло це чудовим, то чому ж варто це забороняти чи обзивати підробкою, списаним плагіатом? Літератори досі гризуться і будуть гризтись межи собою.
Але дещо залишається незмінним.
Розповіді.
Допоки існує людина та її оточення, доти буде існувати потреба придумувати все нові та нові історії, байдуже у вигляді чого це буде – книга, фільм, серіал, відеогра, чи ще щось, може у недалекому майбутньому мистецтво подавати людям розповіді вийде на новий рівень? І доки будуть існувати розповіді, доти серед них будуть і «цікаві» розповіді.
І доти будуть існувати тексти написані на подібні теми.
Це як природа – все між собою взаємопов’язане.
