— Велич! — Екскурсовод урочисто промовив це слово, смакуючи кожен звук, — Тут усе дихає нею! Я хочу, щоб ви пройнялися цією величчю, перш ніж ми ввійдемо до Музею Новітньої Історії Євразійського Юніону. Яке оригінальне архітектурне рішення, воно випромінює міць! Погляньте, скільки спокійної, мирної сили в обличчі Керманича! Як блискуче вдалося скульптору зобразити його батьківську любов до громадян Юніону, нескінченну турботу про них.
— Ич, як виспівує! Старається, премію хоче, дармоїд. Він же тисячі разів це казав, не набридло ще? — Тихенько гигикнув хтось із групи.
— Та цить ти, — зашикав на нього інший екскурсант.
Крім того, що працівник має бути здоровим, він має бути ще й веселим — хороший настрій підвищує продуктивність. Отже треба працівників розважати. Схвалених Радою розваг було небагато: кіно (ідейно правильне, звісно ж), концерти гуртів та виконавців, яким вдалося пройти ценз-контроль і відвідини музею. Сьогодні погнали саме туди. Всі потай були засмучені цим — краще б у кіно, воно цікавіше.
Токар M487D, або просто Ем Ді, другосортний, двадцяти семи років, без мутацій та патологій, визнаний придатним до розмноження, підняв голову й подивився на скульптуру Керманича. Нічого величного він не бачив: грубі риси, пихато стиснуті губи, порожній погляд. І це обличчя точно вже не випромінювало ніякої любові. Набагато більше Ем Ді зацікавила фреска на стіні поруч: вона зображала птахів у польоті, великих, із довгими шиями, дивовижного рожевого кольору. Цікаво, існують вони насправді, чи це плід уяви художника? Ем Ді здавалося, що він бачив цих птахів у якомусь науково-популярному фільмі, отже, десь такі й справді водяться. Тільки де? І яка їхня назва? Він не міг пригадати. От Сванте Йорґенсен — журналіст, який нещодавно брав інтерв’ю в працівників заводу, той точно знає. І назву птахів, і ще багато всього різного. Бо він поршосортний. А Ем Ді таке знати й не повинен. Ця інформація з розряду непотрібної, оскільки ніяк не стосується його професійної діяльності. За все своє життя, він не читав нічого, крім технічної літератури — будь-яка інша була для нього недоступна. Він не повинен ставити зайві питання, аби не звинуватили в неробстві. Неробство неприпустиме. Ем Ді знає не більше ніж треба, щоб добре виконувати свою роботу, але йому цього чомусь завжди було замало. Скільки він себе пам’ятав, прагнув докопатися до всього й до всіх — якість пробачна лише до досягнення певного віку. Відтоді, як громадянин дає Обітницю, допитливість стає злочинною.
Обітниця… Ем Ді всміхнувся, згадавши, що він утнув на репетиції Посвяти в Юні Громадяни, коли йому було дванадцять років. Хлопчаки по черзі виходили до дошки, виструнчувалися і промовляли завчену напам’ять довжелезну Обітницю. Було страшенно нудно й Ем Ді вигадав, як йому розважитися самому та розвеселити однокласників. Коли підійшла його черга, він сумлінно відторохтів без запинки весь текст, але після останніх слів: «Я зобов’язуюсь усе життя бути корисним Євразійському Юніону. І навіть від моєї смерті буде користь — з моїх кісток зроблять борошно і удобрять ним поля» не пішов за свою парту, а звернувся до вчителя:
— Можна дещо спитати?
— Запитуй, — учитель здавався здивованим і дещо сердитим. Які тут можуть бути питання?
— А що вирощують на полях, які удобрюють таким борошном?
На таке вчитель аж ніяк не очікував. Питання здалося йому нелогічним і вкрай недоречним, він не знав, як на таке реагувати.
— Нащо тобі це?
— Просто цікаво.
— Ну, культури різні: пшеницю там, жито, овес.
— А точніше? Ви ж учитель, маєте знати.
Хлопчаки вже давилися зі сміху, а в учителя щелепа ледь не відвисла від такого нахабства. Він позеленів від злості.
— Тобі що до того?! Що треба, те й вирощують!
— Тоді нехай це буде гречка, — замріяно протягнув Ем Ді, — я люблю гречку, вона поживна, смачна.
Діти сміялися, а Ем Ді співочим голосом зображав пафосний тон, яким зазвичай проголошували Обітницю Юного Громадянина:
— Я б хотів, щоб, коли я помру, на полі, яке удобрять мною, посіяли гречку. Люди їстимуть її залюбки, в них покращуватиметься настрій, від того зростатиме продуктивність праці і це буде моїм маленьким внеском у добробут Батьківщини!
— Що ти верзеш?! — Оскаженів учитель. — Не блазнюй! Не з твоїм розумом думати про таке! Ти – майбутній токар, а не агроном.
І тут Ем Ді видав дещо зовсім крамольне:
— А чому я неодмінно маю стати токарем? Може, я хочу стати агрономом?
Тільки коли він подорослішав, зрозумів, що вчителеві тоді стало по-справжньому лячно — якби цей інцидент просочився за стіни школи і дійшов до кого треба, саме в нього б спитали: «Ти чого дітей вчиш? Як допустив, що в них узагалі виникають такі думки? Сумніви у виборі Юніону, незгода з Державним Розподілом» Вчитель дав Ем Ді такого ляпаса, що хлопчик ледь утримався на ногах.
— Кого цікавить, чого ти хочеш?! Рада краще знає, ким ти маєш, мусиш бути! Ти можеш бути корисним Євразійському Юніону тільки як токар. Існує держзамовлення на певну кількість токарів і тобі пощастило потрапити в це число. Тестування Департаменту Розподілу підтвердило, що ти найкраще підходиш саме для цієї професії і тебе з раннього дитинства навчали лише тому, що пов’язано з нею. Ти створений для того, щоб бути токарем, а ким ти сам хочеш бути нікого не цікавить! Як ти взагалі смієш чогось хотіти?!
Хихотіння змовкло. Ем Ді теж було вже не до сміху. За цю витівку його після уроків добряче відшмагали, а потім ще й влаштували позачерговий сеанс електрошоку. Ось тільки бажання пхати свого носа куди не треба це йому так і не відбило.
Ось і зараз Ем Ді боровся зі смертельно небезпечним бажанням спитати, в чому ж на думку екскурсовода полягає ця «велич»? У тому, що Євразійському Юніону стає сил протягом десятиліть вести війну, незрозуміло заради чого? Скільки років триває війна, Ем Ді та таким як він ніхто ніколи не казав — теж інформація з розряду непотрібної. Ти не солдат, нехай тебе це не обходить. Він знав тільки, що війна почалася задовго до його народження. Проти кого? Проти ворогів. Винні, звісно ж, вони. Чи, може, велич у тому, що поганої їжі поки що вистачає майже на всіх? Чи, може, в тому, що Євразійський Юніон вирішує все за своїх громадян і виховує їх нездатними ухвалювати будь-які самостійні рішення? Знає все краще за всіх, бо більше ніхто ні біса не знає? Але Ем Ді не спитає нічого — тепер він так легко, як у дитинстві, не відбудеться.
Музей Новітньої Історії відчинив свої величезні двостулкові двері і групи робітників потягнулися всередину, сповнюватися величчю, хто ще не сповнився. Ем Ді йшов разом із усіма, але думав, як завжди, про своє — про великих рожевих птахів. Фламінго! Він якимось дивом згадав їхню назву і це чомусь сповнило серце радістю, від якої важко було стримати усмішку. А треба. Усмішка без приводу — це підозріло.
Квітень, 2020р. Переклад з російської листопад 2024р.
