1) Коли і що Вас надихнуло почати фотографувати?
Фотографувати я почала у 2020 році, коли весь світ потерпав від коронавірусу. Мабуть, як у всіх, перші спроби були на телефоні. Звичайно, виставляла світлини у соцмережі і отримувала схвальні відгуки. Тоді ж вирішила придбати фотоапарат. Довго вагалася, чи не розчаруюся. На усі кошти, що мала, купила б/у Canon. Самотужки почала опановувати ази фотомистецтва, що роблю і досі. Дякуючи сучасним технологіям, зараз це робити досить легко. Фотографувала всіх і все – природу, друзів, знайомих і незнайомих. Одного разу моїми світлинами через сомережі зацікавився відомий кінооператор, фотохудожник, голова Івано-Франківського осередку Спілки кінематографістів України Юліан Яковина, нині вже покійний. Саме від нього я найбільше перейняла особливості композиції кадру. Маестро казав: «Поки не знаєш всіх правил, доти твої фотографії унікальні. А потім стають як у всіх». А ще наголошував, що чим більше фотографуєш, тим менше бачиш того, що бачив на самому початку». І тепер я його розумію. Адже є багато цікавих сюжетів, попри які я проходжу мимо, а колись би обов’язково зберегла у світлинах. Моя мета була – стати професіоналом у вузькій сфері. Тому «руку набивала» на міських заходах, куди бігала з фотоапаратом. Звідти і почалася моя репортажна фотографія. І вже з 2021 року мої фотографії стали відображенням життя в нашій Калуській громаді та знайшли своє місце на офіційному вебсайті місцевого органу самоврядування. Щодня – інформація про кілька подій у громаді доповнюють мої світлини. Також час від часу мої фото з’являються і в місцевих медіа.
2) Які якості повинен мати репортажний фотограф, аби стати професіоналом?
Професіонал у репортажній фотографії - це, вважаю, той, чиї роботи є затребуваними суспільством. Любити та жити тим, що робиш. Хоча це стосується усього. А в репортажного фотографа - вміти бачити важливі моменти і вчасно натиснути на кнопочку, щоб їх зберегти.
3) Про час. Зазвичай фотографи кажуть, що їх втомлює постпродакшн (обробка, друк, розміщення, дебати про якість робіт, взагалі рецепція глядачами) А у Вас який етап творчості найбільш чутливий та емоційний?
Найбільш чуттєвий та емоційний – це процес фотографування. Той самий, про який Анрі Картьє-Брессон, французький фотограф та основоположник вуличної фоографії, говорив "Фотографувати – це коли голова, око та серце знаходяться на одній лінії". Тобто треба відчувати те, що ти фотографуєш. Обробку не люблю. Головне – живі емоції та правдивість
4) Говорити правду чи бути в тренді? Дуже часто перед репортажними фотографами постає таке запитання. Чи зустрічали Ви людей, які починали з модної фотографії, потім переходили в репортажну, потім - у глянцеві фотографії з описом пригод та подорожей?
Стежачи за трендами у фотографії, актуальним завжди залишається власний стиль, за яким можна завжди вгадати автора робіт. Важливо – знайти свою нішу у фотомистецтві, творити те, що в тебе найкраще вдається. На сьогодні я знайома з людьми, які фотографію сприймають тільки як комерцію, тому працюють у фотографії, щоб мати доходи.
5) Конфлікти. Як Ви в складні для країни часи пояснюєте людям, що хотіли б висвітлити їх? Чи були ситуації, коли доводилось виборювати свій світогляд?
Такі ситуації дійсно були. З початку війни, коли я на вулицях була з фотоапаратом,на мене навіть поліцію викликали. І досить часто доводиться людям, яких хочу сфотографувати, пояснювати, що це необхідно суспільству – показати, продемонструвати правду про ситуацію, ті чи інші події
6) Чи є у світовій фотографії майстри, яких хотілося б наслідувати?
Найперший, чий досвід я осягнула – це Анрі Картьє-Брессон. Вулична фотографія – це щось особливе. Ти крадькома ловиш моменти, які інші не бачать, і не побачили б, якби не фотографія.
7) Джерела натхнення поза світом візуального мистецтва. Улюблене філософське вчення? Наукова теорія? Нонфікшн-книга?
Окрім фотографії, найбільше часу я приділяю основній роботі – очолюю медійний центр органу місцевого самоврядування. А це статті, дописи, відео сюжети… Та за покликом серця – я музикант та вчитель, яка 26 років віддавалася школі. Тому музика й надалі залишається моїм натхненником. Коли беру до рук гітару – тоді отримую новий стимул та бачення чогось нового та незвичайного через об’єктив фотоапарата.
“Коли любов стала пам’яттю”
Щодо проекту «Коли любов стала пам’яттю». Це світлини - які відображають внутрішній стан людей, які втратили на війні найрідніших. Проєкт тривав з жовтня 2024 року. Участь у ньому взяли 49 родин Героїв. Кожна зйомка – це було знайомлення не тільки з людьми, а з історіями їх життя. На зйомку люди приносили речі, які відігравали важливу роль у мирному житті наших полеглих Захисників, або ті, які були з ними на момент загибелі. Кожна з цих речей дихала війною, і викликала емоційне хвилювання, як і саме спілкування з людьми. Та цей проект потрібний, насамперед, громадськості. Щоб люди прониклися та відчули те горе, яке спіткало родини військовослужбовців. На світлинах – телефон з осколками, який ніколи не задзвенить, простріляні гільзи, нагороди наших Героїв, інші особисті речі наших полеглих оборонців. Взагалі моя назва виставки – «Жити, щоб пам’ятати». Родинам дуже потрібна наша підтримка. Адже сльози їх досі не висихають з облич… А я так не хотіла, щоб від фотографій вони плакали…Загалом кожна робота складається з двох частин – світлина з минулого – з сімейного архіву – де сім я щаслива, та сьогодення – стан родини сьогодні, коли вони втратили на війні найрідніших. Над побудовою і композицією працював дизайнер. Моя робота – саме світлина сьогодення, де справжні емоції та відчуття.
© Запитання - Маrtinella
© Оповідь - фотографка, педагогиня, філософиня, організаторка творчих подій - Наталія Ковальська
