Початкове враження — це буде перший в історії фільм, де у маньячуги нормальні батьки, і режисер збирається звинуватити ПрИрОодУ. Але пронесло — стало очевидно наскільки оповідачка ненадійна. Карочє, “монстрів” з дітей роблять не завжди й не стільки жахливі батьки, як банальна сукупність дрібних подій, роки ігнорування жовтих прапорців, що з роками стають червоними прапорищами. А ще — дріб’язкова недбалість, неуважність, нечуйність, незнання про існування післяпологової депресії й кидання матері на одинці з нею. Отже, так, щоб прокачати потенціял убивці достатньо народитися у середньостатистичній сім’ї. Дещо некомфортне усвідомлення, еге ж?
Повернімося до Еви. По-перше, свою жорстокість вона пояснює ППД (принаймні її першоджерела). По-друге, ми бачимо виключно добірку поганих моментів їхнього минулого. І саме на найгірші вона реагує жорстокістю. Наприклад, ламає руку малому, коли той навмисно сере в памперс, щоб змусити її опікуватися ним та схилити до бодай якогось контакту. А пацан просто не вміє (не навчили) ладнати зі своєю емоційно відстороненою, холодною матір’ю, яка реагує чесно лише на його найгірші прояви, тоді як увесь інший час вона напружена й далека, бо намагається не виказати зайвий раз очевидну річ — вона не любить свою дитину. "The most honest thing you ever did to me" каже він про те, як вона зі злості ламає йому руку. Пізніше, коли вони грають у міні-гольф, і Ева жорстко критикує товстих людей, хлопець заувважує, що ось в кого він такий harsh. З появою другої дитини йому все важче привернути увагу матері — тепер щоб викликати її на щиру взаємодію потрібно постаратися. Та й узагалі — чим старший він, тим вище ставки. Тож зрештою Кевін відчуває, що має викликати найбільшу огиду й неприйняття матері. Він убиває всіх тих дітей і єдину дитину, котру любить Ева, і батька Франкліна, який ніколи не бачив саме його, а лише своє уявлення про нього, який насправді ніколи ним не займався — він відсутній у всі важливі моменти, він лише дарує іграшки і проводить час за ними: вони з Евою ніби давно розлучена пара й він приїздить раз на місяць, щоб подарувати малому “снікерс” і лишитися героєм. Свою елеґантну версію скулшутинга Кевін реалізує за допомогою лука — батькового подарунка, символу єдиного щирого акту зацікавлення ним матір’ю (сцена, де вона читає казку про "Робіна Гуда", коли син занедужав).
Кевін справді страждає через її ставлення.
Eva : You don't look happy.
Kevin : Have I ever?
або
"Just because you're used to something doesn't mean you like it".
чи
“Why would I not know the contex. I am the context”
Кімната малого — повний пиздець, просто якби психопат був приміщенням. Як після цього й далі можна було вдавати, що нічого не відбувається? Зрештою він і покарав їх за роки ігнорування дуже червоних прапорців і їхнє цілковите нехтування його ментальними спочатку дрібними негараздами. Тими, що могли б і не вилитися у трагедію, якби своєчасне втручання і допомога. Кінцівка — вважай гепі енд. Мав би бути. Вона нарешті щира з ним не через злість чи огиду. А от він не знає більше навіщо скоїв це — тепер, коли вона щира й не заперечує своєї провини — він вперше поводиться як дитина — розгублена і довірена матері. Його філософія “There is no point. That’s the point” більше не працює. Проте це ще й покарання — вона нарешті відмивається від крові (це червоне світло, фарба на будинку, сон, томатний соус у супермаркеті впродовж фільму — 🤌🤌) і усвідомлює свою провину перед дитиною. Але він — не відмивається. І вона приходить, щоб позбавити його відчуття впевненості та знання. Показати, що вона може бути чесною без конфронтацій, але запізно. Time’s up — остання репліка (конвоїру належить, між іншим) фільму.
We Need to Talk About Kevin. О, Франклін і Ева дійсно мали. Але ця фраза так і не прозвучить у фільмі.
п. с. І так, ідея про те, що він став психом, бо мати випила келих під час вагітності — облиште, це вже було у “Сімпсонах”.
