"Щось тут не складається, — подумала я, дивлячись на залишений чай у порцеляновій чашці. — Одні ховаються в темних, сирих печерах, розповідаючи про злу відьму, що нищить світ. Інші — живуть тут, у світлі й спокої, турбуються про мене і виглядають як звичайна родина. Шак і решта говорили про загрозу, про гниль, що поширюється Ліосом… але тут — турбота, краса й зовсім інша версія подій. Хто з них говорить правду?"
Мої думки закрутилися хаотичним клубком. Згадка про арку, яка так напружила Шео та Еріка, була ключем. Це місце, звідки я з'явилася, і воно явно приховувало більше, ніж просто портал. Я відчувала, як кожна нова деталь ще більше заплутує мене, замість того, щоб прояснити.
Я озирнулася навколо себе і помітила, що служниця, яка стояла в стороні раніше, так і залишилася там, мов жива статуя, готова в будь-який момент виконати наказ. Її присутність була непомітною, але постійною.
"Хм, цікаво. Треба спробувати поспілкуватись із нею. Можливо, вона розповість трошки більше, ніж це зробили Шак чи Лір, або принаймні дасть інший погляд на події," — з’явилась думка, і я вирішила діяти.
— Вітаю! Чи не могли б ми поспілкуватися? — звернулась я до дівчини, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога привітніше.
Тільки зараз я повністю розгледіла, яка гарна й цікава дівчина весь цей час була поруч. Її яскраво-руде волосся, мов полум'я, обрамляло обличчя, вкрите ластовинням, що створювало цікавий контраст з ніжним рум'янцем. Великі, зелені очі дивились уважно й глибоко, ніби зчитуючи найменші емоції та думки співрозмовника. Невисока, але спортивно складена, вона випромінювала впевненість і приховану силу.
— Вітаю, пані. Так, що саме вас цікавить? — дівчина легко посміхнулась і зробила крок назустріч.
— Давай, для початку, перейдемо на "ти". Мене звуть Олекса. І я б хотіла розпитати тебе про цей світ. Бо він доволі цікавий. Як тебе звуть?
— Пані Шео казала, що у вас можуть бути запитання, тому вона веліла мені допомогти вам. Мене зовуть Маха, і якщо бажаєте, ми можемо прогулятись.
— О, так! Це чудова ідея, я хоча б точно не загублюсь тут, — щиро зраділа я, відчуваючи, як спадає напруга. Це був мій шанс дізнатись більше без сторонніх вух, отримати іншу перспективу.
Ми пройшли знайомою доріжкою від тераси, де снідали, і спустились на заднє подвір'я маєтку. Мене зустріла простора, доглянута галявина, де у затінку величного, старого дерева стояв стіл для чаювання, оточений пишними кущами білосніжних троянд. Квіти виблискували від кожного промінчика сонця, що пробивався крізь густі гілки, а навколо майоріли різнокольорові метелики, додаючи цій картині казковості. У центрі галявини розташовувався величний фонтан, з якого струменіла кришталево чиста вода, а поруч із ним росло чотири невеликих, але акуратних деревця. Стежки з гладенького каменю виступали провідниками на цій ідеальній галявині.
— Це наш внутрішній двір. Зазвичай тут усі відпочивають та відзначають свята. Ми проводимо багато часу на свіжому повітрі, — Маха почала знайомити мене з місцевістю. Ми пішли однією зі стежин, обійшли маєток, і мені відкрилась місцевість, яку я вчора вже бачила.
— О, а ця місцевість мені знайома, — сказала я, кивнувши на вже знайому панораму.
— Так, це парадна частина маєтку. Зліва ти можеш бачити стайні та пасовисько, там зазвичай проводить свій час Ерік, це його відповідальність. Як ти знаєш, там ліс, — Маха вказала рукою туди, звідки ми вчора з Еріком прийшли, — і тобі дуже повезло, що ти в пошуках людей не зустрілась з монстрами там.
— А там є монстри? — я подивилась на дівчину, а в голові пролунало: "Цікаво, там дійсно є монстри, чи вона когось іншого вважає монстрами? Можливо, тих самих богів-повстанців? Чи, може, це просто частина залякування, щоб я не лізла куди не треба?"
— Так, у часи Розколу тут панував хаос та розруха. На острові з’явилось багато різної пошесті, і монстри в тому числі. Але завдяки пані Шео вдалось навести порядок та збалансувати ситуацію.
— Розколу? Це ти про що? — моє здивування було щирим. Я відчула, як це слово стискає Маху, наче невидимий обруч.
— Про це тобі краще розповість пані Шео, бо я всіх подробиць не пам’ятаю. Я пам'ятаю тільки, те що були запеклі, криваві битви там, за горами, у ті дні загинуло багато богів та містичних створінь, і, напевно, через таку велику кількість пролитої магічної крові на острові з’явились дивні створіння. — Ми не поспішаючи пішли до маєтку, крок за кроком, дозволяючи моїм думкам переварювати почуте. — Але моя пам’ять була травмована, тому краще запитайте володарку, вона розповість більше. А тепер я гадаю, вам у маєтку вже моя допомога не потрібна буде. Якщо виникне потреба, то ви можете звернутися до будь-кого.
— О, ну добре, — я була здивована таким раптовим відходом, але не засмучена.
"Хм, а можливо, у тих проблемах, у яких звинувачують Шео Шак та інші боги, вона не винна? Можливо, через образу та втрати вони цього не розуміють? Потрібно поговорити з Шео, але сьогодні її не буде, тому напевно краще поспілкуватись і з іншими. Цікаво, що розповість Ерік?"
— Не турбуйтесь, на вечерю я вас покличу, а поки відпочивайте. — Маха попрощалась зі мною та, швидко розвернувшись, зникла в лабіринтах коридорів.
"Час Розколу, це вона напевно мала на увазі той конфлікт, через який половина богів втратили свої сили. Або ж зовсім інший конфлікт. Потрібно розпитати ще когось про це," — розмірковувала я, відчуваючи, як пазл повільно починає складатися, але все ще з величезними пробілами. Можливо, є більше однієї версії історії.
Роздумуючи про слова, які сказала Маха, я вийшла з маєтку та пішла до стайні, де мав бути Ерік. Увійшовши всередину, я одразу побачила величного чорного коня, який стояв у центрі, прив'язаний. Його довга, шовковиста чорна грива виблискувала у тьмяному світлі, а чорні очі були спрямовані прямо на мене, сповнені якоїсь дикої, неприборканої енергії. Зачарована красою коня, я повільно підійшла до нього та простягнула руку з наміром погладити. Він нервово вдарив копитом об землю, і здалося, наче десь далеко загриміла гроза, але потім, несподівано, схилив голову та лагідно доторкнувся носом моєї долоні.
— Олексо, що ти тут робиш?! Не підходь до нього, він не приборканий… — голосно вигукнув Ерік, вибігаючи до мене і з подивом зупиняючись, побачивши, як я гладжу коня. — Це неможливо! Він нікого не слухає, зазвичай!
