Я почну із зізнання: ще донедавна моїм guilty pleasure було перечитування книги так званого письменника Едуарда Успєнского “Зима в Простоквашино”. Скоріш за все це через те, що в дитинстві це був перший по-справжньому різдвяний новорічний артефакт, який я міг пощупати, розгледіти, прочитати і повернутися до нього за рік. Коли ще не було повальної аксесуаризації різдвяних свят, це був мій острівець новорічного затишку. І так воно розтягнулось аж до дорослого віку - щоправда, з кожним новим новим роком я став помічати все більше і більше прихованих у дитячій книзі великодок для дорослих.
Але чи були це дійсно спеціально зашиті у дитячий твір великодки? Чи, можливо, результат недолугого стилю автора, на який, в свою чергу, вплинула епоха змін кінця ХХ сторіччя у східній Європі та пост-СРСР? Тема непроста, давайте розбиратися.
Почнемо з важливого: ми говоримо не про мультфільм, а про книгу, написану Едуардом Успєнскім у 1997 році — вже після розпаду СРСР. Це багато що пояснює.
Політична лексика — не прихована, а вбудована
Юний читач, без сумніву, звернув увагу на такі слова, як “капіталізм” та “розвинений соціалізм”. Вони подані як жарт про побутовий абсурд (валянки, дефіцит тощо), але сам факт їх появи в дитячій книжці вже легенько свідчить або про напружений політично-економічний контекст, або про певну поплаву автора.
Далі — більше: фраза «як політичний засланeць» використана як гумористичне порівняння. Репресивне явище тут перетворюється на побутову метафору, без пояснень (і без засудження). Це не агітація, але це нормалізація репресивної мови репресій.
Матроскін не каже: “СРСР — добре”; Він каже, по суті: “Живемо якось всрато, всі дурні, навіть взуття нема”. Якщо розбирати цей епізод з певним допуском ліберальних поглядів, то маємо сатиру на епоху, а не її виправдання. Але проблема в іншому: у тебе, мій юний читач, ще немає змоги відрізнити сатиру від норми.
“Новорічна норма” як прихована ідеологія
У книжці (і в усьому циклі) Новий рік виглядає так:
телевізор — центр всесвіту
«Голубой огонёк» — сакральний ритуал
дорослі “зобов’язані” святкувати “правильно”
Я не можу назвати це очевидною політикою або пропагандою, а от м’якою культурною стандартизацією можу: з прочитаного з’являється відчуття про те, як виглядає “правильне свято”, “правильна сім’я”, “правильна поведінка”.
Шкідливі звички? Не зовсім, але певна токсичність присутня
Де Новий рік, там і шкідливі звички. Впізнали? Згодні? Однак алкоголь і куріння в книзі не романтизуються напряму. Зате активно присутні агресивні жарти, пасивно-агресивні погрози, подані як смішні, ну і традиційне пострадянське приниження і хамство як атрибут реалістичного контекстуально вірного персонажу. Хай кінокритики виправлять мене, якщо я не маю рації, але це цілком вписується в типову радянську комедійну традицію: якщо грубо — значить смішно.
кхе-кхе-іронія-судьби-кхе-кхе
Ітогі подвєдьом
У книжці немає цілеспрямованої пропаганди Росії чи СРСР. Але є кілька інших радощів пострадянської (і особливо російської) реальності:
політична лексика без пояснень
нормалізація репресивних термінів
культурні шаблони, що просочуються між рядків
Тому моє для тебе, мій любий юний читач, резюме таке: “Зима в Простоквашино” — це не артефакт пропаганди, а архів епохи, притрушений особистою притрушеністю автора. Але це архів, який ти, мій дорогий юний друже, читаєш без коментарів і поза контекстом епохи.
Читати, коротше кажучи, можна. Але, по-перше, нафіга? А по-друге, якщо вже дуже кортить, то під наглядом повнолітніх (краще 30+) і обов’язково помити руки після прочитання.
Просто канселити щось зазвичай веселіше, правда?
