З дитинства я боюся чоловіків. У дорослому віці, зараз, мені складно їм довіряти, складно залишатися на самоті, складно у спілкуванні. Досі. Як і тоді. Я не знала чому так, не знала, звідки взялася та недовіра. Поки не задумалася. Поки не згадала. Поки не дійшло. Чоловіки завжди були поруч у моєму дитинстві, скільки б мені не було, та скільки б не було їм. Будь то дорослий дядько, чи маленький хлопчик. Всі вони були не при собі.
Мій перший досвід із насиллям був у батьківській хаті. Гулянка, веселощі, алкоголь. Дехто на свіжому повітрі, а інші на імпровізованному танцмайданчику. Я любила танцювати. Це весело. Особливо повільний танець. Зараз це щось пристрасне, інтимне, особливе. А тоді - досвід і дитяча зацікавленість. Проте, хіба що негативний досвід. Це ж весело, коли 6-7-річна дівчинка танцює з іншими у маленькому приміщені. Коли більше нікого немає. Ані душі, крім дівчинки і дорослого п'яного дядька. "Дивись мені у вічі" - говорив він. "Дивись". А я дивилася, бо думала, що це якесь правило. Що я могла знати про дорослі танці? "Коли танцюєш з кимось, потрібно дивитися йому у вічі". Дядю, навіть тоді, коли ваші руки активно соваються по моєму тілу? А я бляха дивилася. Дивилася, бо боялася. Ніхто не помітив. Ніхто нічого не сказав. А я пішла до себе в кімнату і більше з гостями не танцювала. Ніколи.
О, так, танці. Я справді любила їх. Навіть на гурток ходила. Недовго, правда. Близько 2-3-ьох років, а потім пішла. Мамі сказала, що набридло. Не могла ж я їй сказати, що вчитель дуже любив мене. Завжди ставав зі мною у пару. Торкався більше, ніж інших, іноді там, де не слід. А мені було гидко. Я його ненавиділа, але мовчала. Я не знала, що можна було з кимось цим поділитися. Я не знала, що можна...
Мій перший поцілунок був у 11 років із дорослим чоловіком. П'яним дорослим. Він вирішив, що 11-річку можна "потіскати". Покликав до себе. Я думала, щось важливе. А він посадив мене до себе на руки і міцно обійняв. Гойдався зі сторони в сторону. Говорив заспокоїтись, не хвилюватися. А я брикалася. Кричала, щоб відпустив. Говорила, що не хочу. Він почав цілувати. Так ніжно, обережно, в щічку, в іншу, ще раз. Так, ніби просто бавився із дитиною. Допоки не почав цілувати у губи. Смачно так, ніби із дорослою. А я плакала. Сльози бігли по щоках. Я більше не брикалася, бо боліли зап'ястки, які він міцно стиснув. Більше не брикалася, бо не було сенсу. Вже не кричала, бо він не чув, бо ніхто не чув. Добре, що тоді вчасно прийшов дорослий, і я змогла на самотині проплакатись. Погано, що він прийшов занадто пізно.
О, а перший слід на мені, вибачте, сліди, залишив сусідський хлопчина. Ми з мамою пішли в гості до подруги. Вони чаювали, а я гралася з другом. Так, ми товаришували, вуличні друзяки прямо. Він сказав, що бачив, як дорослі "розважаються" і хотів показати мені. А мені було зо 6 рочків, звісно то було цікаво. Він старший, дуже старший, як на вік дітей між собою. Було не весело, коли він почав мене роздягати і цілувати де не слід. Чи плакала я? Так. Чи бачив він це? Так. Чи зреагував? Так, попросив бути тихіше. Добре, що мами чаювали недовго. Погано, що я була "винною", бо: "Що ти за дитина така?". Та хіба я винна, мамо...
Я була досить активною дитиною. Любила ганяти м'яча на подвір'ї, любила квача, хованки, вибивайла і "десяточки". Любила турніки, і любила компанії. Хто ж знав, що колись я бігтиму від хлопця, який роздягав мене прямо на шкільному дитячому майданчику, перед тим, роздягнувшись самому. Так, так, дітям іноді цікаво, що в шортиках іншої дитини. Але, він уже був підлітком, і я також. Це я також нікому не розповідала. Лише не залишалася більше сама з хлопцями. А так хотілось взимку піти з пацанами на горку, спускатись на санях. "Той що, що ти одна будеш дівчинка?". Ні.
Мій перший досвід стосунків із хлопцем був теж вражаючим. Виявляється, я була метою, ціллю двох друзяк, які вирішили перевірити, кому перша я "віддамся". Мені було всього 13, вони були старші. Так, я подобалася їм, але, лише як трофей. Першому гравцю, моєму "хлопцю" я врізала, про другого рознесла плітки, ніби він домагається дівчат. Його цуралися всі. І мене теж. Бо я ж у колі тодішніх знайомих стала "шлюхою", яка була з обома. Близько п'яти років я з хлопцями більше стосунків не заводила.
До повноліття було ще багато пригод. Наприклад, пам'ятаю лице дядька, який пропонував мені отсосать йому. Мені було 11. Пам'ятаю ще одного, який намагався фліртувати зі мною 14-річною та ледь не втягнув у машину. Було ще двоє машинолюбителів, та я втекла. Ще були пригоди в транспорті. Всі рази домагань немає сенсу згадувати, це буде довго. Але один "винахідник" мені врізався в пам'ять. Я ледь вирвала руку зажату між його ширінкою і поручнем. Коли ж намагалася від нього втекти, то допоміг лиш інший чоловік, який не пропустив того до мене. Дякую йому. Ще пам'ятаю магазинного придурка, який при камерах вмудрився вхопитися мені за груди і пропонувати десь "побавитися". Дякую, продавчине, що вигнала його. Пам'ятаю дядька, який споював мене із подругою аби потім "погратися". Але тоді я вже не була маленькою дівчинкою і дала відпір, коли прийшов час.
А що зі стосунками у дорослому віці? Адже, "не всі такі", хтось та й мав бути адекватним. Так, мав би. Отож, повноцінні стосунки із хлопцем закінчилися повним саморуйнуванням. Здавалося, ніби я віддавала всю себе, але залишилася лиш "стервою". Я була з ним до кінця, поки була потрібною, коли він мені вже ні. Я розлюбила тоді, коли він на моїх очах говорив друзям, що не спілкуватиметься більше з "цією людиною". Я зрозуміла це тоді, коли ридала у ніч на мій день народження, одразу після того. Протягом 3 місяців я була з ним ще. Довбаний синдром рятівника.
Інші стосунки теж не складалися. Був один, який ледь не зґвалтував мене у моєму ж домі. Більше я хлопів в гості не воджу. Дехто з них мене переслідував. І досі часом обертаюся, коли йду одна.
Отож, яка довіра у мене має бути до чоловіків? Я не хочу гребти всіх під одну греблю, але вибачте, наявність у них члена вже мене насторожує. Адже, я бляха не знаю, хто буде наступним. Я бляха не знаю, які в них думки. Вони занадто часто не збігаються із зовнішністю. Як я можу обрати, кому ж довіритися? Вже легше нікому. Вже легше просто ненавидіти всіх.
Думаєте в інших жінок не має подібних історій?
