12 січня 1972 року Україною прокотилася хвиля арештів, що увійшла в історію під назвою «генеральний погром». За ґратами опинилися багато представників інтелігенції, які брали участь у дисидентському русі.
Хто такі дисиденти?
Дисидентами називали учасників ненасильницького руху опору, що діяв у СРСР від середини 1950-х до середини 1980-х років. Це слово об’єднувало і тих, хто прагнув «покращення» радянського режиму й тих, хто відкрито йому протистояв. Відрізнялися дисиденти й за поглядами. Для росіян, які почувалися в СРСР панівною нацією, не існувало національної дискримінації: їм хотілося лише демократизувати радянський лад. Інші ж народи потерпали не лише від беззаконня, а й від спроб асиміляції, нав’язування російської мови й культури. Не краще почувалися й представники релігійних конфесій, частина з яких мусила вести свою діяльність у підпіллі (як наприклад, греко-католики). Тому й мотиви у переслідуваних радянським режимом за інакодумство були різні.
Радянська влада почала розправлятися з інакодумством вже за часів Хрущова. Арешти, звільнення з роботи, заборона публікуватися — весь цей арсенал активно застосовувався вже тоді. Зі зміною влади у жовтні 1964 року репресії продовжилися. Влітку 1965 року в різних містах України було проведено масові арешти серед української інтелігенції. Заарештованих звинувачували у антирадянській агітації та пропаганді, але насправді причиною було те, що вони поширювали самвидав (твори, видані в обхід офіційної цензури), писали звернення з протестами проти русифікації, намагалися захищати й розвивати українську мову та культуру.
Арешти й судові процеси середини 1960-х викликали резонанс і в Україні, і на Заході серед української діаспори. Родичі й друзі заарештованих дисидентів не мовчали, а писали колективні та індивідуальні звернення на їхній захист. Деякі з цих творів потім поширювалися у самвидаві й потрапляли за кордон — наприклад, праця В’ячеслава Чорновола «Правосуддя чи рецидиви терору?». За цей твір Чорновіл заплатив своєю свободою, але після звільнення продовжив боротьбу і 1970 року почав видавати журнал «Український вісник», де друкувалися різноманітні самвидавні матеріали, а також повідомлення про переслідування інакодумців. А радянська влада тим часом готувала нову хвилю репресій.
Від шпигунського скандалу до масових арештів
Як привід для арештів кагебісти використали приїзд бельгійського студента Ярослава Добоша. Він зустрічався з деякими дисидентами й намагався вивезти самвидав, зокрема, «Словник рим української мови» Святослава Караванського. Однак не зміг, бо його затримали на кордоні. Пізніше з 24-річного хлопця вичавили покаянну заяву, з якою він виступив на прес-конференції, а тоді видворили з СРСР. Дисиденти ж, заарештовані «у зв’язку» з його справою, так і залишилися за ґратами.
У повідомленні на адресу керівника української компартії Петра Шелеста від 13 січня 1972 року голова республіканського КГБ Віталій Федорчук рапортував про результати обшуків у Києві та Львові. Як видно з документа, самвидаву в заарештованих дисидентів було хоч греблю гати. Ось лише деякі приклади. В Івана Світличного кагебісти знайшли машинопис спогадів політв’язня, колишнього західноукраїнського комуніста Данила Шумука, який провів у тюрмах і таборах (польських, німецьких, а потім радянських) понад 30 років і встиг повоювати в лавах УПА. У його сестри Надії — щоденник Василя Симоненка, текст Євгена Сверстюка «Собор у риштуванні» про кампанію з цькування Олеся Гончара за роман «Собор», а також картотеку, де фіксувалася закордонна допомога засудженим і тим, хто повернувся з ув’язнення. У Чорновола знайшли текст заяви про створення комітету на захист Ніни Строкатої, а також документи самвидаву, створені Стусом, Горинем (незрозуміло, Богданом чи Михайлом), Осадчим, Калинцем та іншими. У подружжя Калинців зберігався архів самого Чорновола за 1966–1971 роки. Ці арешти були лише початком. За наступні півтора року в Україні заарештували близько 100 людей, провели тисячі обшуків, десятки тисяч людей побували на допитах і були викинуті з роботи або навчання.
Тиск на допитах і перебування за ґратами витримували не всі. Кагебісти таки змогли витиснути покаянні заяви з літературознавців Івана Дзюби й Зіновії Франко (онучки Івана Франка). Але змусити всіх дисидентів припинити опір у них так і не вийшло. Цей опір тепер перемістився за ґрати. Тут інакодумці влаштовували акції протесту й голодування, вимагаючи надання їм статусу політв’язня, різними способами надсилали інформацію про умови перебування в таборах на Захід. А дату 12 січня з 1975 року стали відзначати як День українського політв’язня.
Більше про «генеральний погром» 1972 року та дисидентський рух загалом можна дізнатися у моїй книжці «Невидима битва. Як дисиденти боролися за незалежність України».
Паперову версію можна придбати тут
Електронну тут
