Літературний етюд присвячений одному з найвідоміших та найважливіших маніфестів концептуального музичного мистецтва ХХ ст., який дав змогу переосмислити сприйняття слухачами музики та саме розуміння звуку. Це була метафорична смерть слухача як пасивного реципієнта музичного твору та його трансформація в донора звуку.
Третій дзвоник.
Прошу зайняти місця в залі, згідно з придбаними квитками.
Концертна зала. Філармонія. Блиск люстр пригас, партер занурився в напівтінь. Вся увага публіки прикута до сцени. На ній – чорний рояль Steinway & Sons, 2,74 м завдовжки. Голос конферансьє (місцезнаходження самого мовця невідоме) вітає гостей вечора, представляє перформера. Сьогодні в програмі Джон Кейдж, 4’33’’. Оплески. У світлі софітів з'являється піаніст. Він у дрес-коді white tie: фрак – чорний, метелик – білий, накрохмалена сорочка з гострим стоячим комірцем – біла, лаковані штиблети – чорні. Виконавець підходить до інструмента, перед яким лінійкою виміряне розташування банкетки. Спершись лівою рукою на край рояля (жест: наче друг кладе руку на плече друга), маестро обдаровує слухачів легким уклоном, адже святиня в цьому храмі музики – не вони! Не чекаючи, поки вщухнуть аплодисменти, він сідає на банкетку, розправляючи фалди фрака. Маестро за роялем! Останні конвульсії оплесків. Зал готовий! Усі і кожний – з широко відкритими вухами. Помах руки, вона летить униз, аби вдарити по клавішах перший акорд, та завмирає на півшляху. Це нагадує стоп-кадр, ніби на пульті натисли кнопку “пауза”. Маестро завмер, скам’янів, немовби угледів горгону Медузу за лаштунками. Та чи завмерла зала? Перша хвилина. Гул вентиляційних шахт. Погляд вгору: у велетенських люстрах чується зудіння декількох ламп. Друга хвилина. Поодинокі скрипи крісел розливаються залою. Хтось переставляє ногу на ногу і потрапляє на скрипучу ділянку паркету. Кашель: чоловічий справа, короткий жіночий зліва, знову справа. Перхання в першому ряду, потім десь у середині зали. У когось зі слухачок з колін зрадливо гепає на підлогу дамська сумочка. Звуки інтенсифікуються з кожною наступною хвилиною. Четверта хвилина. Шепіт у залі – здається, це і є кульмінація твору. Четверта хвилина тридцять третя секунда. Маестро різко опускає клап. БАХ! Звуковий імпульс розрізає повітря в залі. Тіла слухачів пружинисто здригаються в унісон. Маестро підводиться з-за рояля. Поодинокі, несміливі оплески доносяться з партеру. Блиск люстр повертається, осяюючи залу. Разом зі світлом приходить й колективне прозріння: кожен з присутніх в залі став мимовільним видобувачем звуку, шахтарем у музичній шахті, акомпаніатором твору. Тепер і вони заслуговують на подяку. Уклін (легкий!) від маестро. Ще один, та останній. Цей вже за те, що вони стали ще й акустичною масою цієї музичної обителі. Маестро покидає сцену. Звук його кроків розчиняється в гулі та перешіптуванні в залі…
