Оригінально публікація на WordPress від 26.12.2022.
Нещодавно “Сафран” видав маньхву “Путівка в Потойбіччя” тайванської художниці Йовдзи. Будучи прихильником видавництва і поціновувачем східних коміксів, я, звісно ж, небарно придбав і прочитав “Путівку”.
Перший том складається з трьох майже самостійних історій. Перша й остання, відповідаючи назві, пов’язані з гостьовим візитом смертних на той світ. Між ними розташувалась пригода протилежної канви про привида на землі.
Перша історія “Путівки в Потойбіччя” лишає дивне враження. Перипетія з привидами малюків не змогла оминути присмаку шельмування жінки за аборт. На додаток другий головний герой кидає першого під автомобіль, що попри всі сюжетні “але” має не найкращий вигляд.
Однак взагалі комікс написано і намальовано цікаво й приємно. Малюнок, до речі, більш “японський”, ніж у “Берегині”. Автор не просто так за ходом дії постійно згадує японську мангу — видно вплив на стиль. Також на перших сторінках виразно відчувається “старосвітське” ручне виконання, про яке зазначено на маргінесі суперобкладинки (ні, це не мінус — лишень особливість).
Друга історія морально однозначна: класика, так би мовити, про студентку й нечесного викладача. Обидві нові героїні миттєво закохують у себе. Найкраща історія тому, до якої не хочеться прискіпуватись, та є одна вада.
Справа в тім, що автора трохи заносить у фіналах: як хлопцеві з першої пригоди пояснити своє воскресіння після ДТП, а дівчині з другої — вибух у кабінеті викладача? Рішення, звісно, поза кадром, що трохи негарно й ліниво.
Третя історія збентежила мене так само, як і перша. Автор, змішавши альтруїзм і тиск колективу, спробувала піддати критиці останній, але в підсумку вдарила однаково по обох. Тим паче, що реакція класу й старости не виглядає аж напрочуд неадекватною, адже на позір багатий школяр не захотів пояснювати однокласникам сімейні обставини.
Читаючи маньхву, вчергове відчув світоглядну різницю між японцями, європейцями і китайцями. Деякі зачеплені теми видались навіть злегка застарілими для західного суспільства: потреба бути ординарним (“нормальним”), кар’єризм, активізм піонерського штибу тощо. Та від мого “морального подиву” твір не стає поганим. Маньхва — чудове віконце до чужої культури і чужого суспільства.
Мені дуже сподобались персонажі й стиль художниці, тож чекатиму на нові томи.
P.S.: Примітки щодо японських творів із шьокаючою транскрипцією — біль.
