Я сидів на барі, та розмірковував про життя. Саме через це мене прозвали Філософом – я завжди дуже багато розмірковував про життя. В чому його сенс? Яка наша місія на землі? Та чи є вона взагалі? Був вже пізній вечір, і окрім мене та бармена у цьому закладі нікого не було. Я попросив бармена налити ще один келих пива. Розмова не клеїлась, та й взагалі я був радий мовчанню, саме мовчання привчає нас думати. Вірно думати.
Потрібно прочитати не одну книгу, щоб набратись розуму. Можливо, зробити читання книг сенсом життя. Бо, що таке є життя? Мабуть, це робота, сон та гарний відпочинок. Проте я ніде не працюю. Однак, і не відпочиваю. Сплю, читаю книги та живу на соціальну дотацію від держави. В мене хвороба, котру не можна вилікувати – можливо лише придушити симптоми.
Проте я не занепадаю духом, приймаю це як виклик і послання небес, щоб навчитися смиренню. Ця чеснота веде нас до Бога. Тим не менш я люблю випити та палю цигарки – отже, я такий же грішний, як і усі інші. Всі святі вже давно на небесах.
Все почалося із розриву з коханою – відносини зайшли у глухий кут. Потрібно було вже починати сімейне життя, або ж розставатися. Я вибрав друге. Проте цей розрив боляче вдарив по моїй хисткій психіці. Мене запроторили до психлікарні, і там я вибрав філософію своїм покликанням. Добре, що там були книги. Це хоч якось послаблювало болючу дію препаратів, котрими мене шпигували з ранку до ночі.
Тепер я вільний. Живу з дядьком Семом, бо не хочу завдавати зайвого клопоту батькам. Вони заможні та занадто аристократичні, і всю свою батьківську любов направили на мою старшу сестру. Дядько Сем розділив зі мною мою трагедію, та дозволив жити у нього на невизначений термін.
Така моя коротка історія, котру би я охоче розповів би бармену, однак мій язик за зубами тримала пересторога лікаря, щоб я не дуже розповсюджувався про неї оточуючим. Люди не дуже добре починають до тебе відноситись, коли дізнаються з твоєї розмови, що ти псих.
Я допив пиво, розрахувався та залишив чайові. Хоч би як не було скрутно у житті, але ніколи не потрібно дрібнитись на чайові. Це наша дяка, яка повертається до нас сторицею. Це ще одна чеснота, котру я хотів би мати. Перед тим як вийти із закладу я спитав у бармена, поглянувши на полиці, на яких стояли книги:
- Можна взяти одну почитати?
- Беріть, але обов’язково поверніть.
- Добре.
Я підійшов до полиць з книгами, та почав переглядати назви та авторів. Я взяв Ніцше «Так казав Заратустра». Ще раз подякував барменові, та пішов геть.
Вийшовши з пабу, мене зустрів мороз та перші сніжинки цього року. Вітер не дув, і я подумав, як це гарно, що немає вітру, бо було б холодніше. Пиво не горілка, воно п’янить, але не зігріває. Тож з книгою у руках та думками в голові я поплентався до дому дядька Сема.
По дорозі в голові крутилися думки «я не хочу бути таким, як усі». Не хочу працювати, щоб заробляти гроші, котрі потім витрачу на їжу та сплату комунальних послуг. Не хочу зустрічатись з дівчиною, щоб продовжувати рід. Не хочу віддавати свій голос на виборах, щоб нас знову обманули обіцянки обраного кандидата. Я не знаю, яке воно щасливе та безтурботне життя. Взагалі, що ми знаємо про життя? Життя – це завжди мука, біль та страждання. Я Філософ, проте не знаю навіщо жити.
Отак собі розмірковуючи, я майже дістався до місця дядькового дому. Проте, коли я поглянув праворуч, я побачив дівчину зі сльозами на очах. Вона сиділа на бетонній опорі білборду. З лівого зап’ястка сочилася кров, а в правій я побачив лезо. Я тільки знервовано ковтнув. Тим не менш, щось обов’язково треба було робити. Я набрав номер швидкої, та переказав усю ситуацію, в котру я потрапив.
Залишатись осторонь було неможливим. Яка трагедія довела цю гарну дівчину до такого кроку? На вигляд їй було не більше двадцяти двох років. Я підійшов до неї поближче, її голова була нахилена до землі. На землю з її очей капали сльози.
- Що трапилось? – я хотів додати до цієї фрази слово красуне, проте подумав, що це не буде доречним.
У відповідь тільки мовчання та тихе схлипування.
- Добре, можеш не відповідати. Я побуду з тобою, допоки не приїдуть медики, щоб ти не наробила ще більших дурниць.
Сніг посилився, і стало дедалі холодніше. Я дивився на дівчину, і відраховував хвилини до приїзду карети швидкої допомоги. Зрозумілим було одне: вона не захоче говорити. Минуло десь сім-вісім хвилин, якщо вірити моєму внутрішньому годиннику, і приїхала медична допомога. Вони забрали дівчину, і подякували мені, за те, що я не лишився осторонь і набрав номер швидкої. Я ж тільки міг здогадуватися, що призвело до такого вчинку молодої дівчини.
Прийшовши додому, я розповів про свою драматичну пригоду дорогою до хати дядькові. Він сказав, що це добре, що я так вчинив. Більшість в наш час, мабуть, прийшли повз, або просто позловтішалися.
- Однак, ти не тільки можеш філософствувати, ти ще можеш робити гарні вчинки, - сказав дядько.
- Гадаю, на моєму місці так би вчинила кожна порядна людина. Не можна бути байдужим до чужого горя.
- Не знаю, чи кожен, але ти вірно вчинив. До речі, що це за книга в тебе в руках?
- Ніцше. «Так казав Заратустра». Я взяв в пабі, де пив пиво…
- А, філософ…
