*Я планувала написати рецензію до одної неймовірної книги та на очі попався довгочит думка з якого мене зачепила. Отож я вирішила розвити її на свій лад з власними спостереженнями.
Як часто оглядуючись назад на минулі роки,навички,реакції вам хочеться їх забути? Або ж вони просто здаються вам відвертим соромом? Мене це переслідує незалежно від віку й теперішнього рівня. Я згадую себе пару років тому й з'являється не ностальгія а бажання заритися лицем в подушку й закричати. Зараз я пишу з впевненістю, через пару років я перечитаю свої старі роботи з бажання отримати часткову амнезію. Або в залежності від мого психічного стану ціленаправлено рухатимуть в цьому боці. Чи ні?
Чим більше я про це задумуюсь тим більше мені хочеться засміятися з подібної реакції. Реакції повної сорому за те що привело мене у нинішню точку. Більш достойну за минулу. Отож я вивела деяку методику самонавіювання. Ефект метелика.Сприймати колишні помилки та й діяння загалом з огляду на це неоцінне явище набагато легше. Якщо б я не писала тої дурні пару років тому я б не писала нинішньої дурні зараз і не писатиму в майбутньому. Та навіть якщо ті помилки поламали один з важливих мостів мені видається романтичним уявляти це як деревину з якої можна побудувати пліт. А плотом керувати на якій точці берега опинитись.
І якщо з серйозними розчаруваннями подібна романтизація наврядчи допоможе то від гарячкового видалення "крінжових" дитячих фото в інсті чи зіпсованого настрою від минулої роботи без сумнівів. Самокритика загалом класна річ та ловлячи себе на соромливих спогадах краще посмійтеся й загордіться. Ви тепер на пару сходинок вище.
В виборі зробити абсолютну тупість яка може до чогось привести чи сидінням з заумним виглядом на одному місці тягніться до першого. Потім це буде не більше ніж крінжовий спогад з погляду вашого успішного я.
