Це місце ми обрали випадково. Проходили повз старе іржаве залізяччя на фоні такого ж старого та іржавого ангару. Наше побачення із Камалією могло б швидко завершитися, але дощ, який потроху накрапував, припинився майже не розпочавшись.
Поряд із нами бігали діти: хлопчик і дівчинка ганялися один за одним і реготали. Камалія спостерігала за ними і посміхалася. Мені ці діти заважали, але дивлячись на реакцію моєї дівчини, я зрозумів, що краще уявити, ніби цих дітей нема, або якщо навіть є, то вони є лише, як природнє незалежне явище, як вітер чи сонце.
- Ти віриш у Бога? - моя інтонація була трохи невпевненою, але я її довершив тим, що на останньому слові трошки понизив голос.
Увага Камалії була прикута до дітей, що безперечно дратувало мене. Вона спостерігала за ними так, ніби ніколи в житті не бачила, як бавляться діти. Зазвичай, я звик до того, що дорослих це аж ніяк не забавляє, а навпаки дратує, проте на цей раз Камалія мене неприємно здивувала.
- Що-що? - перепитала вона і засміялася, коли хлопець кумедно впав на землю, прикидаючись, ніби він зазнав поранення від дотику дівчинки.
- Ти у Бога віриш? - цього разу моя інтонація була доволі впевненою і виваженою.
Погляд Камалії мене здивував. Її брови зсунулись, на лобі з'явилася хвиляста зморшка, очі ніби блиснули нерозумінням.
- Про шо ти питаєш? Якого Бога?
- Як якого, Ісуса Христа.
- Давай не будемо про це говорити, - Камалія знов повернулася обличчям до дітей.
Хлопчик вже піднявся і тепер сам намагався торкнутися дівчинки, при цьому голосно викрикуючи: "На-на-на-на!". Дівчинка була спритна і хлопчику довелося постаратися аби передати їй роль квача.
- Чому? - спитав я, намагаючись привернути до себе увагу. - Ти атеїстка?
- Так, я атеїстка.
Камалія була роздратована. Вочевидь, вона зовсім не хотіла про це говорити, однак, я не здавався.
- Твої батьки ходять до церкви, я бачив.
- Тільки на свята.
- Але ж ходять.
Камалія повернулася до мене майже всім тулубом.
- Ти не розумієш, що я тобі кажу? Тоді я краще піду.
Погроза від Камалії прозвучала вперше. Мені навіть стало її трошки шкода.
Її тіло не ворухнулося, але здавалося, що будь-яка моя реакція, яку вона розцінить як загрозу, моментально змотивує її піднятися і піти.
- Бог вчить нас бути терплячими, - сказав я, і вже за мить почув різкий звук від взуття Камалії, яке прошкрябало щебень. Я чув як її кроки віддаляються, але не бачив цього. Мені було образливо і неприємно розуміти, що моя обраниця доволі зверхньо ставиться до серйозних питань. Мій погляд був спрямований вниз, на щебень, і трошки в бік дітей.
Врешті-решт, я подивився їй в спину. І пересвідчившись у тому, що вона не повернеться, перевів погляд на дітей.
Через хвилину силует Камалії счез за деревами.
У ці хвилини, я думав про те, як у неділю в церкві буду все це розповідати отцю Матвію. Я вже майже чув його голос в голові: "Сергію, хлопче, навіщо ж ти так агресивно допитував дівчину? Не треба так робити. До Бога приходять через власні принципи та упередження. Не треба нікому нічого нав'язувати". В уявному діалозі з отцем Матвієм, я намагався його переконати в тому, що це Камалія винна, через свою дурну самовпевненість, а не я, вірний слуга Божий. Але потім зрозумів, що це дурні думки.
Діти не помітили як пішла Камалія. Вони і на мене не звертали уваги. Та мені все ж хотілося розмови.
- Діти! - гукнув я до них, і підійшов ближче. - Зупиніться!
Хлопчик продовжив бігати, а дівчинка з недовірою в очах зупинилася.
- Діти, ви знаєте хто такий Ісус Христос?
Дівчинка опустила погляд, і ніби засмутилася, а хлопчик підбіг, ляснув мене по нозі і вигукнув: "Ти квач!".
Я запитав як його звуть, але він нічого не чув, він хотів щоб я наздогнав його. Він бігав навколо і щось говорив нерозбірливе. Дівчинка була дуже серьойзною, і здавалося, ображеною.
- Як тебе звуть? - запитав я в неї.
- Галина, - тихо відповіла вона.
- Галино, а як звуть твого друга?
- Максим.
Я покликав хлопця до нас. Він не одразу, але все ж перестав бігати і підійшов.
- Діти, - я нахилився до них, щоб вони мене краще бачили і чули, - найголовніше що є в житті кожної людини це Бог. Пам'ятайте це. Він все бачить, і все чує. І все знає. Кожну вашу дію, він важить на своїх вагах, кожну думку. Тому будьте чемними та слухняними. Хіба батьки дозволяють вам тут гратися?
Мені здалося, що дівчинці стало дуже-дуже страшно і соромно. Вона, мабуть, боялася що я все розповім її батькам.
- Галино, Максим. Я нічого не розповім вашим батькам. Обіцяю. А ви в свою чергу, пообіцяйте мені, що більше не будете тут гратися. Обіцяєте?
- Мені батьки все дозволяють, - заперечив хлопчик.
- Тут небезпечно. - Тепер я звертався здебільшого до Максима. - Дуже небезпечно. Тут купа іржавого заліза за яке можна зачепитися, поранитися та померти. Ви знаєте що таке смерть?
Вони закивали головами.
- Після смерті душа людини живе, але ви назавжди залишитися дітьми. Розумієте? Якщо помрете зараз, то у вас не буде власних дітей. Тим пача, ви дуже засмутите своїх батьків. Дуже.
Дівчинка розплакалася. Максим подивився на мене як на злодія.
- Їй страшно, - сказав хлопчик, і обійняв дівчинку за плечі.
- Всім страшно, - парирував я.
Діти пішли. Я ще трохи посидів біля цього ангару, розмірковуючи над всеосяжною безбожністю навколишнього світу. Ніхто не розумів мене. Ніхто не хотів зберегти свою вічну душу. Ніхто не думав про Бога, про Ісуса Христа, про Дух Святий. Здається, я з тих небагатьох, хто щось цінує та шанує. Отець Матвій не поділяє моєї духовної пристрасті, засуджує її навіть. Та мені все ж здається, що чим більше, ми, християне, дозволяємо відлучатися нашим рідним та знайомим від Бога, від вчення Його, тим більше в нашому житті безладу та негод.
