«Шехе в Місці Кісток» | Сюрреалістичне оповідання

Тиша стоїть у Місці Кісток. Лежать купою гомілкові, променеві, плечові. Застрягли в землі фаланги, сотні та сотні фаланг доки видно горизонт. Вириваються з ґрунту величезні ребра, навалюються одне на одне. Таз стирчить боком, затуляє собою місяць; у виїмках збираються гірки з хребців та щелеп. Кісткові горби перевалюються один через одного, і тишею подекуди проходить сухе рипіння.

Рип-рип.

Рип… рип.

Рррииииииииииип.

Тиша стоїть у Місці Кісток.

З легким опором фаланга виборсується із землі і здіймається вгору. За нею інші, а також уламки черепів, плечей, зап’ясток. Здіймаються ребра, і навіть таз дрижить, наполовину заритий у землю.

Рип…

Рип-рип.

Рррриииииииип.

—… і, ні, ні, тільки не знову!

Шехе біжить так швидко, що перечіпається за групку стегнових кісток. Вони скочується з пагорба обличчям у ламкі колінні чашечки, дряпає руки та спину до крові.

— Ні, ні, ні!…

Щось хрускотить під їхніми долонями, коли Шехе підскакує із землі. Стрибає, руки здіймає та хапає фаланги з повітря. Хапає ребра, і гомілки, і витягнутий череп. Ну куди воно все злітає, куди?!

Ребра випадають із рук та, постукуючи одне одне, несуться в небо. Шехе ковтає сльози та кричить, і крик пронизує Місце Кісток, пронизує багряне зверху — та що там, може, навіть на блідо-жовтому місяці його чутно.

І від крику все застигає. Дрижить у повітрі, у нерухомості, ніби дві сили вхопилися та тягнуть хто вниз, хто вгору. У Шехе з носа тече кров, та вони кричить, доки крик, як та сама кістка, не дряпає їм горлянку до пекучого сухого болю.

Тяга відпускає. Кістки зі стукотінням сиплються донизу. Шехе валиться на коліна та реве від полегшення, як ота мала дитина, притискаючи до грудей витягнутий череп. Вони торкається ребер, що лежать поблизу, гладить променеві та ліктьові, такі тоненькі, такі довгі — вони тут, усе добре, тут. Не покинули їх.

— Що к… коїться, Хорце?..

Витягнутий череп не відповідає.

— Ц-це вже вдруге таке. Я думали… думали… — схлип, — то якесь явище. Небесне: один раз трапилось — і все, — схлип. — І можна не пере… переживати, а воно вдруге…

— Щ-що воно таке?..

Тиша.

Шехе перевертається на спину та злизує кров із-під носа. Дихання ніяк не вгамовується, і сльози з потом змішуються. Череп мовчить, тому Шехе притискає його міцніше. Вони хотіли б знати, та для того треба полишити Місце Кісток, а Шехе гадки не має, як. Та й не хоче: це ж Місце Кісток. Їхнє улюблене, єдине в світі місце.

Вони його нікому не віддасть.

— Та воно скоро пройде, оці тяги. Я від… відчуваю це, Хорце.

—… Так, так, просто повір мені. Це остання тяга.

— Ну, може ще одна-дві будуть, то я їх спиню. І все. Оце явище — воно як… як оті комети. Просто мимо пролітає — завітало до нас, бач, щоби мене перелякати. А потім таке собі візьме й піде.

— Просто повір мені, Хорце. Так воно й буде.

Череп мовчить, як завжди, та Шехе немов того й очікує. Немов чує щось у тиші.

— Та й взагалі: ти ба, які я сильні? Лишень думкою ту тягу взяли й зупинили. Жодна кістка не загубилася, чуш — навіть оті, що ми їх не бачимо, бо вони за горизонтом. Не віриш? Ходім до Реберного лісу — доведу!

— Давно там не були, га? Усе мандрували коло Тазу — я вже навіть і забули, як там гарно, в Реберному лісі.

— А тяги скоро минуть, і все буде, як було. Ото просто повір мені. Одна-дві тяги ще, і все. Одна-дві тяги.

Шехе заплющує очі. Відбиток від місяця жовтком застигає на внутрішній стороні повік, та згодом зникає. Дихання нарешті повільне, і Шехе слуха його, як слуха рипіння кісток од вітру.

Рип-рип.

Рип.

Ррррриииииииииииип.


— Бачив колись Реберний Ліс, Хорце? Ото й бачу, що не бачив — а то не був би таким дивакуватим!

Ноги зариваються в кістки, ледве не скочуються дюнами — та Шехе вже звикли, вони ступає обережно. Третя тяга була годин п’ять тому, та Шехе її швидко спинили, навіть посміялися з її слабкості. «Нічого вона не забере, Хорце, так і буде!»

— Оооо, Реберний Ліс — то особливе місце. Я там прокинулись уперше. Очі розплющили — а там і небо, місяц жовтий, і гострі реберця його обрамляють. І жовте від місяця од них відбива, наче їх ото хтось розмалював.

— І спори там були, так. З-під землі, такі червоненькі, з білявими вусиками, крадуться кістками.

— І через оті спори та оті реберця під землею стільки норок — можна цілі тунелі будувати! Ми там у хованки грали. Я спори збирали та у волосся впліта, червоне на білому дуже гарно.

— А як по кістках постукаєш, то — вони ж пусті всередині — відлуння піде всім лісом. То ми стукали, тук-тук, тук-тук-тук, тук-тук. Тук-тук, тук-тук-тук, тук-тук.

Ррррррип — доноситься з під-ніг.

Хррусть — ламається засохлий череп.

— Ой.

— Ну, гарно там, так. Реберний Ліс — то моє улюблене місце. З усього Місця Кісток!

— Тих, тих — ми майже там!

З-за дюн вислизають верхівки ребер. Величезні, вони стирчать із землі хто де, притуляються, бува, одне до одного. Жовтуваті, старі. Знизу — вкриті червоним, наче гниють.

Шехе застигає на вершині дюни та дивиться.

Тиша стоїть. Ребра, нерухомі — стоять.

У Шехе на обличчі немає виразу, лише в очах, в очах щось.

А потім — нема, і вони всміхається.

— Ходім, Хорце, хуткіше! — припускає з пагорба вниз. І кістки риплять.

Зблизу на ребрах видніються тріщини та нерівності, забиті спорами. Біленькі вусики коливаються, наче пух, подекуди падають на землю. Землю вкриває бруд, спори та кісткові уламки. Тут важко знайти цілу кістку. Шехе не каже, чому.

— Все, все точно, як пам’ятаю! Диви, Хорце, ба оці спори? Вони тільки тут ростуть, більше ніде! Ми їх якось їсти спробували — ще та гидота, але гарні ж! А як на землю ляжеш, — Шехе лягає, — то… диви, червоне. А потім біле, і… І жовте, і ще жовте, од місяця, і чорне. Чорне…

Шехе на мить завмирає, дивиться в чорне.

— І…

І тиша.

Шехе підривається із землі й хапає витягнутий череп під пахву. Вони біжить поміж ребер, розкидає уламки, що ті стукають об червону поверхню кісток, забиваються в щілини.

— Ось… Ось це, диви! — каже Шехе, всміхається витягнутому черепу, і стукає по ребру.

Тук-тук. Тук-тук-тук.

Тук-тук.

Луна проходить кістками. Тук-тук… Ту… Т…

Тиша.

— Отак ми стукали.

У Шехе повільний голос. Рука застига біля кістки, обережно проводить кісточками пальців по шкарубкому ребру. Зачіпає вусики спор. Не рухається.

— Ходім… Ходім, покажу тобі, де я ховались, коли ми грали.

Хрусть, хрусть. Шехе ступає уламками. Ноги червоні від роздавлених спор.

Вони виходить на прогалину, завалену вибитими із черепів очницями та носами.

— А, на це не звертай уваги. Це ми візерунки на землі робили, щоби гарно було. Диви сюди.

На протилежному краю прогалини Шехе обходить ребро та забирається в ледве помітну нішу; тільки на них із черепом там і вистачає місця. Розвертається, сидить.

Чекає.

— Отут, — шепоче. — Я ховалися. І не знайти мене, Хорце. Жодного разу, я тобі чесно кажу.

Витягнутий череп мовчить.

Шехе сидить у ніші довго. Десь годину потому вони засинає, а потім просинається, і сидить далі. У них знову немає виразу на обличчі. Лише в очах щось.

Щось, їм самим незрозуміле.

Ребро повільно злітає із землі.

Тяга.

Шехе схлипує та хапається за нього долонею — але що ребру їхня мала долоня? «Ні, ні, ні!» — кричить вони, наче слова можуть спинити тягу. Заплющує очі, напружується — та кістка однаково здіймається вгору, і в Шехе щоками котяться сльози.

— Стій… Стій на місці, ну будь ласка!

Кістки тремтять. Хрусть, хрусть — ламаються прямо в повітрі під тиском двух сил. Від кожного звуку Шехе здригається, болем кривить обличчя. З носа кров тече, торкається куточка губ, сповзає на підборіддя, шию, ключиці.

— Стій! Ну стій, СТІЙ! — виривається із Шехе. Схлип, схлип. — В мене більше нічого нема!..

Тяга відпускає. Ребро падає, мало не задавивши Шехе. Вони ледве вибирається з нори, дістає з неї череп, а тоді на землі скручується та плаче, плаче. Розмазує сльози з кров’ю та спорами.

— Ц-це чет…

— Це…

— Х-х…

Та слова Шехе не приходять, і вони просто плаче. І плаче. І плаче.

Реберний ліс стоїть.


— А взагалі, моє улюблене місце — то Фалангові поля. Бував колись там, Хорце? О, я тобі стільки…

Шоста тяга вибиває кісткові дюни в Шехе з-під ніг, і вони падає на спину.

Коли тяга зупиняється, у Шехе все обличчя та плечі в крові, і пальці тремтять, від слабкості, і всі кістки, усі дюни, що в небо здійнялися, — сипляться прямо на них. Щось пробиває бік, і Шехе кричить від болю, і хапається за рану, але не може поворушити рукою. Придавило. Ноги теж. Обличчя завалило кістками, і через них ледве-ледве видно місяць.

Через годину Шехе перестає намагатись. Лежить на кістках, під кістками, і слухає, як вони риплять, як давлять їх та колють шкіру.

— Хорце…

— Нам не вибратись, Хорце.

Череп лежить десь поряд, та Шехе не може його нащупати. Шехе не знає, де він.

— Чуєш? Сподіваюся, чуєш.

— Мені б… хоч пальцем поворушити. А не можу.

— Думаєш, варто перепочити? Сили щоби вернулися. Може, й так.

Шехе лежить. На якусь годину засинає, а коли просинається — то від болю, та від слабкості, і від сліз.

— Ні, ніяк. Ніяк, Хорце. Хоча…

— Можна тяги дочекатись. Щоби вона кістки підняла, й…

— Ні.

— Ні, ні, не можу. А ну як вона їх забере? Забере, і я навіть опиратися не зможу!

— Не можна чекати тяги.

Та тяга однаково приходить. Пізніше, набагато, коли Шехе вже ні на що не знаходить слів. Коли вона здіймає кістки, Шехе опирається. Навіть ті, що їх засипали, навіть ту, що пробила їм бік — не відпускає.

І на них падають нові.

А потім приходить ще одна тяга.

І падають нові.

І після дев’ятої тяги Шехе не бачить неба.

— Я тут помру.

Так вони б сказали, якби могли поворушити ротом.

Десяту тягу вони зупиняє теж.


Лише випадково здіймається вітер, і рухаються дюни, перекочуються одна через одну, і через Шехе — і лише тому з них зсипається частина кісток, і вони вибираються на поверхню.

Дихають, спочатку. Потім дюна ворушиться, і вони зойкає — і збігає-скочується донизу. Кров’ю вкриті з ніг до голови, з подряпинами всім тілом, з величезною діркою в боці.

Шехе хапає із землі приплюснутий череп.

— А ось і ти, Хорце! Ну, я ж казали, що ми виберемося, а ти не вірив! Ходімо, ходім, нам до Фалангових полей ще тре…

І тоді вони здіймає очі — і бачить.

Немає Фалангових полів. І Реберного лісу. Навіть Таз кудись зарився. Тяга за тягою, піднімалося й падало, ламалося й засипало — і тепер ніщо вже ні на що не схоже.

Пальці Шехе стискають очниці приплюснутого черепа. Вони знаходить Вівтар — те, що ним було, — і збирає кістки із землі, і намагається поставити їх, як раніше, як Шехе пам’ятає.

Та Шехе не пам’ятає, і Вівтар має неправильний вигляд.

Шехе кидає гомілкову на землю й здіймає очі вгору. Вони шукає тягу, чи джерело тяги, чи щось. Вони шукає, намагається відчути — на місяці, за місяцем, перед, у кожному куточку пустки, — та не знаходить нічого. У небі порожньо, наче тяги ніколи не існувало.

Після цього Шехе перестає рахувати.


Вони забирає з Вівтаря ту саму гомілкову та носить із собою. «Колись, коли тяги завершаться — най це буде нескоро, най, — обов’язково зберу Місце Кісток так, як було. І оце», — вказує на гомілкову, — «оце мені нагадає, що, і як, і де».

Та гомілкова важка. Приплюснутий череп — також. І ще дві фаланги, що вони були раніше на полях, і уламок ребра, і хребці. Шехе важко йти, ще й через кров і через біль, і через слабкість. Вони ледве ногами ворушить. Буває, що падає; на щастя, їх нічим не засипає.

Тяга проходить. Іще одна. Іще. Шехе більше не кричить і не плаче, тільки позіхає втомлено — та тримає, тримає, тримає Місце Кісток. Бува, що непритомніє. Бува, що, прокинувшись, іде в протилежному напрямку, ніж той, куди раніше ступали. Тепер і не скажеш, заплуталися чи ні. Тепер Місце Кісток на себе зовсім не схоже, крім отих гомілок, хребців. Шехе каже це приплюснутому черепу, що Місце Кісток схоже, просто трохи розкидане.

Потім — перестає.

Тяги зникають. Шехе ходить Місцем Кісток, чекає наступної — та її все нема й нема. У них заживають подряпини, хоча від дірки в боці все ще лишається рана. Коли минає достатньо часу, Шехе приходить на місце, де раніше були Фалангові поля, встромляє в землю фалангу за фалангою. Але то, мабуть, не те місце. Чи не ті фаланги. Тому що Шехе не пам’ятає, як воно має бути.

Не пам’ятає, де був Реберний ліс. Не пам’ятає, якої форми був Вівтар. Не пам’ятає, яким боком стирчав Таз.

Усе тепер просто… Місце.

Вони сідає спиною до гігантської стопи. У них руки тремтять — та це не тільки зараз, це тепер завжди. Пальці ледве згинаються. Дихання сухе, рипить, як оті кістки. І очі тепер такі самі, як обличчя.

Нічого в них немає.

— Хорце.

Тиша.

— Чому не просиш відпустити тебе?

Рип-рип.

Ррррриииииип.

— Це ж так працює, мм? Коли щось… коли відпустити не можеш, і до тебе приходять, і кажуть — «відпусти мене». І ти відпускаєш, тому що просять. Чому ти не просиш?

— Так, так. Можеш не відповідати. Я знаю. Тобі просити нічого — ти не страждаєш. Ніхто не стражда. Нікого не тре відпускати, бо Місцю Кісток однаково.

— Тільки мені не однаково.

— Це ж найважливіше, так? Що мені не однаково. Що мені треба все… це.

— Треба ж? Чи щось інше було колись, а тепер, без… без… Я маю пам’ятати щось?

—… Когось?..

У тиші здіймається вітер. Шехе дивиться на свої руки, на ледве помітний тремор. Наче загіпнотизовані. Наче не може повірити, що це їхні долоні.

—… Може, й маю, — позіхає вони та стукає потилицею об ступню. — Може, було щось. Тепер немає.

— А я помру. Отак — я помру, з оцими кістками, з оцими тягами, і без… без… Не буде більше Реберного лісу, і Фалангових полів, і Тазу. Кісткових дюн.

— Але ж воно мені потрібно. Потрібно, Хорце! Нащо я тоді ношу із собою весь цей мотлох, нащо я кров’ю стікаю, нащо я під завалами лежали днями, нащо!

… ащо, ащо, ащо, о, о…

Луна стиха. І тільки Шехе дихає, долонею по щоці проводить, наче сльози витерти хоче — а вона суха. Шехе дивиться на неї, наче не вірить, що в них закінчилися сльози.

— Я не хочу помирати тут.

— Мені страшно.

— Не хочу помирати.

— Боюся відпустити.

— Помирати

— не хочу!

— відпускати

— боюся

— помирати!

— боюся

— боюся!

— не хочу.

Місце Кісток мовчить.

Як завжди мовчало.

Шехе сидить довго. Дюни десь на горизонті перекочуються раз, другий, вітер дмуха подекуди, а Шехе сидить, і диха, і дихає.

Із землі підіймається. Іде на північ, туди, де раніше був Таз — хоча вони цього не знає, бо не розбирає вже, де що було.

За собою вони полишає хребець.

Біля того місця, де раніше Таз був, вислизає з їх рук гомілкова.

І ребро падає згодом, втикається в землю.

Фаланги стукають об дюни, як гральні кістки.

Приходить наступна тяга.

Шехе здригається, панікує на мить, хапається за приплюснутий череп —

а тоді очі заплющує.

І обережно.

Повільно.

Розгинає пальці.

Череп падає вниз. І всі кістки лежать, як лежать.

Тільки Шехе підіймається. Виривається з них останній схлип, осідає пилом на кістках. Капає з них остання кров, застигає на білому, наче спори. Шехе підіймається над дюнами, і над руїнами лісу, і над тим місцем, де вітер уже не ходить. Меншає Місце Кісток, і Шехе дивиться на нього ще трохи, поки не пролітає повз жовтий місяць — а потім зникає і він.

Лишається лише темрява й відстані, і Шехе пливе ними, і поглядом шукає інші, нові місця.

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Ціан пише
Ціан пише@cyan_writes

Про письменство і фентезі

2.2KПрочитань
12Автори
62Читачі
Підтримати
На Друкарні з 19 квітня

Більше від автора

Вам також сподобається

  • «Шукачка», Олександра Буревій. Оповідання

    Сьогоднішній день має бути важким, але захоплюючим: в руках у Травневої — нова мапа до скарбу! Попереду пошуки, небезпека та неймовірна винагорода. Ну, якщо пощастить. Але з вдачею у неї завжди було добре, тож не варто зволікати, гайда до пригод!

    Теми цього довгочиту:

    Оповідання
  • Подих весни

    Велика тарілка вислизнула з рук і скельця розлетілися по усій кухні. Тільки взялася їх збирати, як у передпокої роздався надривний телефонний дзвінок. Перечеплюючись через поріг, мало не падаючи, кинулась відповідати.

    Теми цього довгочиту:

    Проза
  • Моє особисте пекло

    Я знаю, чим пахнутиме моє пекло.

    Публікація містить описи/фото насилля, еротики або іншого чутливого контенту.

    Теми цього довгочиту:

    Оповідання

Коментарі (3)

Мої враження у вільній формі:

1) Коли Шехе притягували кістки до себе, то це по суті була Тяга для когось іншого, тобто технічно Шехе якби знаходиться в світі піщаного годиннику, заповненого кістьми.

2) Це метафора тоски по дитинству, але також це про жорстоку байдужість (не може сприймати кістки як людей), яка є в тих, хто залишився сам і немає того, хто розповів би де чорне, а де біле. З-за цього здається, що Шехе зовсім малі.

3) Цикл, який створює травма - треба відпустити, але ти не можеш, бо в тобі нема того, що допоможе зробити зі спогадів не ціль, а уявну коробку с силою, яка тебе підтримувала би, а не виснажувала би.

4) Не важливо живі Шехи чи ні

5) Коли імперія/батьки/бог говорить тобі, що неважливо чому, але необхідно притянути як можна більше темряви та смерті, ти віриш і з великою відданістю це робиш.

6) З часом як би ти не оберігав те, що тобі найдорожче, ти змінюєшся, і воно перестає бути надважливим. А тоді треба задавати питання, а це може бути неможливо.

7) У автора є певна ніжність до Шехи, тому хочеться вірити, що їх навички хранителей ще будуть в нагоді в новому місці.

Це чудовий метафоричний яскравий твір. Сподобалось візуальне рішення. З рандомних асоціацій прийшов цвинтар слонів з першого Короля Лева. А також історії про мертвих як Труп Нареченої та Маленька мертва дівчинка Ленор.

Дякую, що ви є, автор

Вам також сподобається

  • «Шукачка», Олександра Буревій. Оповідання

    Сьогоднішній день має бути важким, але захоплюючим: в руках у Травневої — нова мапа до скарбу! Попереду пошуки, небезпека та неймовірна винагорода. Ну, якщо пощастить. Але з вдачею у неї завжди було добре, тож не варто зволікати, гайда до пригод!

    Теми цього довгочиту:

    Оповідання
  • Подих весни

    Велика тарілка вислизнула з рук і скельця розлетілися по усій кухні. Тільки взялася їх збирати, як у передпокої роздався надривний телефонний дзвінок. Перечеплюючись через поріг, мало не падаючи, кинулась відповідати.

    Теми цього довгочиту:

    Проза
  • Моє особисте пекло

    Я знаю, чим пахнутиме моє пекло.

    Публікація містить описи/фото насилля, еротики або іншого чутливого контенту.

    Теми цього довгочиту:

    Оповідання