"Ух! Ух! Солом'яний дух, дух! Мене мати породила, нехрещену положила".
Батько сімейства дивився на нас з похмурою недовірою, стиснувши широкими долонями худенькі плечі допитуваного нами хлопчика років так чотирнадцяти. В очах матері навпаки зароджувалася надія, ще боязка, слабка, здатна будь-якої миті змінитися відчаєм, який їй передував. З-за печі визирали діти молодшого віку, нагадуючи собою зграйку живих допитливих звірят, на них щохвилини шикала червона, як мак, дівчина на виданні, решту часу колупаючи пальцем глиняну обмазку та кидаючи боязкі погляди з-під довгих вій на моїх товаришів, але принизливо ігноруючи мене. Її брат, міцний вусатий парубок, підіпхнув плечем двері і значно сміливіше роздивлявся обрамлене міддю волосся личко Христини, яка останні чверть години вела розмову з їхніми батьками. Під прикрашеними вишитим рушником образами тихенько хропіла бабця, чий сон не перервав навіть наш візит. На її колінах зручно примостився старий товстий кіт, якого весь час пасла голодними очима Марічка. В хаті було натоплено до вологої задухи, крізь крихітні віконця, вкриті вигадливим малюнком паморозі, проривалися косі сонячні промені. Пилинки, що пролітали крізь них, спалахували яскравими іскорками на тлі розмальованих квітами білих стін. На горищі неспокійно копошилися кури і, найімовірніше, стривожений нашою появою домовик. Зовні істерично заливався гавкотом пес відтоді, як ми зайшли до селян, вдалині йому вторили виттям інші сільські псини. Пахло свіжим хлібом, борщем на салі та в’язками цибулі під стелею. Мабуть, цілком гарна картинка для ілюстрації класичної селянської сім'ї Королівства Галичина і Людомерія до Енциклопедії малих народностей, етнічних громад і всіляких інших варварських племен неосяжної Австро-Угорської імперії, над якою ніколи не заходить сонце. На жаль, ми відвідали цю милу і гостинну сімейку зовсім не заради збору культурної спадщини працьовитого і музичного русинського народу. Причини були куди більш неприємні.
- Говори, бісів виродку, ну!.. - голова сімейства струснув переляканого сина, який набагато більше боявся нас, поважних міських паничів, ніж гніву батька.
- Все добре, не бійся. Тебе ніхто не образить, - запевнила хлопчика Христина, з добротою вдивляючись у його зморщене личко.
- Мартине, прошу, не варто у святу неділю гнівити Господа нашого такими словами... - примирливо вліз в розмову сухенький ксьондз, наш агент, який супроводжував шабаш з самого ранку. Мужик похмуро подивився на нього з явним бажанням запитати де був Бог, коли його маленька донька пропала в лісовій пущі, але чи то обличчя священника, що сяяло щирою турботою, чи то боязнь показати себе з поганого боку перед нами, так і залишило це запитання невимовленим. Хлопчик схлипнув, не відриваючи переляканих очей від власних неспокійних пальців, силкуючись витиснути з себе хоч слово. Іванко посміхався дівчині, чим сприяв активному псуванню печі, Марічка змирилася що кіт залишиться без її пестощів і намагалася непомітно колупатися в носі. Ян роздивлявся своїми льодистими очима сумний лик немовляти Ісуса та його Матері, я ж відверто нудьгував на продовженні вже шостого поспіль допиту, який відбувається за однією і тією ж схемою. Ми в супроводі ксьондза ввалюємося в чергову селянську хату, він нас представляє, ми відмахуємося від спроб посадити нас за стіл і розпитуємо про ще одну зниклу дитину. Тут же знаходиться свідок, який довго і болісно скиглить одне й те саме. Порушена батьківська заборона виходити в зимовий ліс. Маленький братик або сестричка, що поплентався слідом. Коротка весела прогулянка засніженими буреломами і чудовими галявинами. Деталі відрізнялися, але кінець завжди був однаковим - молодше дитя безслідно зникало. Явно наш профіль, і плакав мій заслужений відпочинок після зачистки гнізда порядком обжерливої богинки, що доставила нам клопоту.
Ми взагалі не повинні були тут перебувати. Моєму шабашу доручили класичне завдання - у сільській глушині нечисть, що увірувала у власну безкарність, почала відкрито полювати на дітей, встигнувши обзавестися непоганим виводком агресивних бісів. Мертва сімейка з місяць тероризувала село і знахабніла до такої міри, що нападала на цивільних і при світлі дня, причому сама богинка навіть почала вимагати відкупні у вигляді найменших дітей, погрожуючи в іншому разі вирізати худобу і винищити село на корені. Нам прийшла цидулка від агента Каббали, і залишивши позаду мерзенні в лютневій вогкості Стародубки, ми вирушили нагадувати мертвим скотам, де їхнє місце. Нагадали. Я намагався зайвий раз не ворушитися, на шиї Серцеїда багряніли подряпини, що ховались під комір сорочки, ліва рука Христі лежала на акуратній перев'язі. Вирізавши всіх до єдиного і переконавшись, що жодна нечестива паскуда не втекла від нас в запалі сутички, ми спалили лігво богинки та вже збиралися додому, в Школу, як на вокзалі майже біля самого потяга нас перехопив тутешній ксьондз. Як на мене, нехай би строчив депеші до салону Каббали з благаннями надіслати інших оперативників, є правила, є порядки, ми мали право просто відмахнутися від нього, але лідер шабашу вирішила втрутитися в проблему, а всі мої вагомі й виважені докази про дурість подібного вчинку розвіяло коротке та ємне Янове "закрий хайло". Ми переночували в настільки втішеного згодою ксьондза, що ледь не замучив нас до смерті гостинністю, і зранку тягалися хатами тих селян, чиї нащаднички пропали, вислуховуючи одну й ту ж історію, спостерігаючи одну й ту саму картину. Стривожені батьки. Перелякані діти. І дрібна шмаркля, що ніяк не розродиться одкровеннями, незважаючи на всі ласкаві спроби Христини розв'язати йому язика. Зізнаюся, методи допиту Яна мене напружували, але йому не відмовиш в ефективності.
- Омелько, хлопчику... Тебе ніхто не сваритиме й не битиме, але що довше ти мовчатимеш, то менше шансів знайти твою сестричку... - Христина запнулась, розумно не вимовивши "живою". Зрештою, найімовірніше, бідне дитя вже мертве, мало яка нечисть просто полонить дитину замість того, щоб одразу зжерти її тельбухи, але ми не любили зайвий раз згадувати про смерть. Мати сімейства тихо схлипнула, витираючи краєчком рукава очі, батько заскреготів зубами і знову гавкнув, через що малий затрясся, як осиковий лист:
- Говори, коли панна питає! Або батогів всиплю стільки, що шкура твоя клята злізе!
Христина невдоволено подивилася на мужика, той потупився, гірко скрививши губи. Священик почав бубніти про християнське милосердя і доброту, про святих агнців божих та іншу попівську нісенітницю. Я відчайдушно стримував нежить, проти якого не допомагали до пуття ні еліксири Малої, ні наговори Христі. Шмаркач нарешті припинив нудотно скиглити і видавив із себе потік незв'язного белькотіння:
- Ми гуляли, ну... Шукали журавлину і шипшину, щоб на узвар... Зорянка все гасала навкруги, як очманіла, а потім крикнула - пряник, пряник... З тих, що тато нам з ярмарку привезли...
- А казала я тобі не балувати їх даремно чи не казала, а?! - зашипіла мати сімейства.
- Циць, жінко! - огризнувся мужик. Я вже вдруге перераховував балки побіленої стелі, голосно підтягуючи соплі. Ну ось, стадія "пошук винних". В одній сім'ї навіть на мою радість влаштували бійку, тим паче веселу, що плюгавенький мужичок ледь діставав маківкою до масивних грудей своєї матрони, сміху було...
- Пане, пані!.. - Христина подивилася на них із докором, і з'ясування стосунків відклалося до нашого відходу. Хлопчик шумно втягнув повітря, кидаючи на подругу щенячі жалісливі погляди, і продовжив після її жесту рукою.
- Я до неї, диви - а то шишка соснова. Кажу - довбня твоя солом'яна, який же це пряник. А Зоря вперлася - пряник був, пряник, ну я її і... того... на сміх підняв. Мовляв, таких пряників цілий ліс, іди назбирай, та рідних почастуємо... Вона давай голосити, що я опудало, сам пряник вкрав, і втекла...
- І ти не пішов за нею? - без осуду запитала Христина, обнявши долонями щоки хлопчика. Той намагався заховати очі, знову зморщив обличчя, явно сподіваючись провалитися крізь землю. Судячи з тихої погрози батька, яка явно не призначалася для чужих вух, це було б найкращим рішенням.
- А чого? Ранок був, світло, думаю, нехай дується, а як втомиться та замерзне, то я її за шкірку назад притягну як миленьку. А вона не вгамовувалася - все верещала "пряник" та "пряник", а потім - хоп, і стихла. Я давай Зорянку шукати, все йшов та йшов її слідом, а він раптом узяв - і зник...
- Зник?! Я-те дам зник, Омеляне! Ти навіщо сестру в снігу кинув?! - батько сімейства струснув хлопця з такою силою, що той аж зубами клацнув, сльози бризнули з очей наче потічки.
- Клянуся! Христом клянуся! Прямо в заметі сліди Зорянки й закінчилися!
- Моє терпіння теж закінчилося! Не одну, три шкури з тебе спущу! В льосі замкну! Зі свинями спати будеш! - не вгамовувався мужик, незважаючи на вмовляння ксьондза, спроби Христини його заспокоїти і синхронний плач малечі з печі. Я розумів, що батько сімейства не злий, але дуже наляканий, і просто не знає, як впоратися з надприродним холодком, що пробирає до кісток. Одна справа, якщо твоє дитя вовки потягли або цигани, це трагедія, але з нею жити можна. А ось коли питання стосується нечистої сили, забобонна селянська натура починає божеволіти.
- Замовкли, - спокійно кинув Ян, і всі миттю затихли, бо якщо хлопець відкривав рота, то мало кому хотілося йому перечити. Звісно, батько сімейства заграв жовнами, старший син люто розпушив вусики, але перший скис від одного крижаного погляду Полешинського, другий стиснувся, як дворовий пес при зустрічі з вовком. Христина з вдячністю кивнула і, пригладивши відрослі вихори нашого сопливого свідка, піднялася з низької сільської лавки.
- Пане, не варто карати хлопчика, він не винен. Як і ваша донечка Зоряна... І дякую.
- Панно... - мати сімейства раптом впала на коліна, притуливши руки до грудей, за нею поспішила решта сімейства, навіть потемнілий від злості чоловік, навіть замшіла бабця, яка прокинулася і явно дивувалася з того, що відбувається.
- Врятуйте її... Христом молю, поверніть додому... Нічого для вас не пошкодуємо, тільки... - вона заплакала. Вони всі плакали. І міцний вусатий парубок, і дівчина біля печі, і дрібнота, і скрізь, куди б я не подивився, були сповнені скорботи та благання очі. Христина зблідла, вона досі не могла звикнути до подібного, мене ж просто нудило. Можливо, від шмарклів, що стікали в горло. Або від розуміння, що тут ми вже нічим не зарадимо.
- Я зроблю все, що в моїх силах, - спромоглася відповісти подруга, низько вклонилася і вийшла назовні. За нею пішли всі ми, яких проводжали несамовито мокрі очі й сумні погляди Марії та немовляти Ісуса, загорнутих в розшиті яскравими квітами полотна. Ксьондз в кожній родині представляв нас як Христових солдатів, Божих воїнів, і явно сам щиро в це вірив. Але помилявся.
Ми - чаклуни.
Зовні нас зустрів міцний морозець і величезний кошлатий пес, що рвався з ланцюга і за розмірами нагадував однорічне ведмежа. Марічка ойкнула і сховалася за мене, але Ян лише ліниво подивився на пса, і тварюка сором'язливо втекла назад у будку, продовжуючи брехати з безпечної відстані. Не любить його подібна живність, та й люди, незважаючи на холодну красу і статуру атлета, розумно побоюються. Ксьондз, вочевидь переконавшись, що після нашого відходу хлопчика не пустять на ремені та мило, зачинив за собою двері і зазирнув в обличчя подрузі:
- Ще кілька хатин залишилося, панно, і все...
- Ні, я вже знаю з чим маю справу, дякую. Далі ми самі.
Старий мерзлякувато потер почервонілі руки, а може просто нервував, побачивши в очах Христини те, з чим простому люду стикатися не варто.
- І що за нечиста сила уводить дітей? Збиває з Божого шляху?
- Не що, пане, - спокійно промовила Христина, і озирнулася на нас. Я зрозумів, чому ксьондз так боявся - очі дівчини відливали жорсткою сталлю.
- А хто. На цьому Ваші послуги нам більше не потрібні, але я буду вдячна, якщо до нашого повернення ви приготуєте чисте полотно, гарячу воду і легку вечерю.
- Панна впевнена? Я, можливо, не найміцніший боєць, але теж чогось вартий. Із силою хреста і вірою у світло підсоблю, та й дітей зможу заспокоїти... - старий відчайдушно намагався скидатися на сивого лева, молодцювато випнувши впалі груди, але дівчина лише похитала головою.
- Дякую за все, святий отче. Чекайте нас до ночі.
- Але як же святий хрест, панно? Невже...
- Пане, той, за ким ми підемо, хреста точно не боїться, - Іванко дружньо ляснув його по плечу. Старий глянув на нас уже зі щирою турботою, але навіть в обличчі Марічки не бачив ні переляку, ні хвилювання. Тільки спокійну впевненість.
- Я буду молитися за ваші душі й успіх, діти... - тихо відповів ксьондз. І ми пішли, залишивши його далі хрестити і себе, і нас.
Всі мовчали до самого узлісся, благо останній із відвіданих будинків був біля краю села, і нам не довелося довго місити сніг. Якщо в місті весна вже почала впевнений наступ, і вулиці потопали в рідкому холодному багні з домішкою цегляного пилу, то в селі ледь відчувався боязкий свіжий подих зміни сезонів. Ми мерзлякувато куталися в свої казенні цигейкові пальта, Христина ховала руки у витонченій муфтинці з кролячого хутра, подарованій їй Яном невідомо за які бариші. Мала крутила своєю пришитою до рукава рукавицею, намагаючись збити шапки снігу з кущів, другу долоньку засунувши мені в кишеню. Я грів тоненькі пальчики в своєму кулаці, продовжуючи голосно шморгати носом, Іванко муркотів під ніс невигадливий мотивчик, але з його обличчя було зрозуміло, що хлопець просто чекає, коли ми минемо останню з хат і точно опинимося без зацікавлених свідків.
- І з ким ми маємо справу? - запитав Серцеїд, щойно ми залишили за собою крайній тин із бабкою в яскравій червоній хустці, що висунула з-за нього бридку зморщену пику.
- Як не знаєш, то навіщо корчив з себе цабе перед ксьондзом? - покосилася на нього Христина.
- Марку тримав. Давай, Снігуронько наша прекрасна, не томи.
- Хто така Снігуронька? - тут же влізла в розмову Марічка.
- Це з руського фольклору, внучка Діда Мороза... У русаків він замість Святого Миколаю.
- Чудеса, - захоплено відгукнулася дівчинка. На відміну від всього шабашу, вона анітрохи не хвилювалася за зниклих дітей і сприймала подію як чергову пригоду. Я мимоволі замилувався її розчервонілим личком, вона зловила мій погляд і задерикувато підморгнула, грайливо жмакаючи мої пальці в кишені. В інший час наші переморгування закінчилися б веселою метушнею в снігу, але зараз я не відчував жодного ентузіазму. Подібно до лідера шабашу я вже здогадувався, хто стоїть за бідами місцевих.
- Схоже, дітей викрадає відьма. Як вважаєш, милий? - Христина подивилася на мене. Вона дедалі частіше радилася зі мною з моменту вельми неприємного завдання, коли нам довелося мати справу з продавшою свою душу дияволу сільською знахаркою, і це мені добряче лестило; хтозна, можливо і настав мій час скласти іспит на звання старшого школяра. Ось і зараз я поважно кивнув, роблячи вигляд, що не не помічаю мавпячих викрутасів Малої та Серцеїда.
- Змахує на неї.
- Відьма? Не лісовик, блуд чи лісова русалка? - поцікавився хлопець.
- Ти сам чув - викрадених дітей явно заговорили, звідси і їхні галюцинації. Слабка нечисть на таке не здатна, сильна не стала б обмежуватися однією дитиною.
- Отже, справу можна вважати закритою. Це не наш рівень, багряненькі, пакуємо пожитки і валимо додому, - з котячою усмішкою підсумував хлопець. Я кивнув. Здебільшого місцеві любителі політати на мітлах та зіпсувати молоко шкідливим кумочкам рідко годилися нам, професійним чародіям, в супротивники. Це простих селян можна налякати киданням курячих кісток під поріг та примітивною ворожбою, а мене завиваюча стара баба, озброєна кривою ковінькою, викличе тільки презирливий сміх. Але все ж існували винятки, що мені довелося пізнати на власній шкурі, знаходилися ті, хто укладав угоди з нечистю, грався в обрядах на крові і тому вважався другим рівнем небезпеки. За правилами ми повинні повідомити в салон про наше розслідування і чекати вказівок, на ділі нас, найімовірніше, просто відправлять додому, спорядивши на пошуки відьми досвідченого бойового чаклуна. Найрозумніше, що ми можемо зробити - сповістити сільських, щоб потримали дітей з тиждень під замком, поки не прибуде кавалерія.
- Ні. Ми залишаємося, - заперечила Христя.
- Чому? - я здивовано подивився на подругу, знітився від контрасту чарівно-рожевих щічок із невблаганною сталлю очей. Вона підібгала пухкі губи, відвернулася до засніженого узлісся.
- Тому що вона так сказала, - обрізав Ян, який мовчав увесь час. Я невдоволено скривився, сперечатися з ним було і безглуздо, і небезпечно, і тим паче не мені, вічному порушнику Кодексу, прикидатися правильним хлопчиком.
- Ми не врятуємо їх, Христино, - я демонстративно дивився виключно на лідера шабашу, ігноруючи хижий погляд Полешинського. Жорстоко, але резон у моїх словах був: якщо відьма почала викрадати дітей, то вони вже булькають в її казанку, це не богинка, яка вводить жертв в летаргічний сон і тижнями харчується їхньою кров'ю.
- Цей хлопчик... Одного разу мої брати близнюки зникли в лісі. Богдан до ранку повернувся, а ось Дем'яна ми так і не знайшли, хоч і шукали понад місяць всім селом. Всі знали, що Богдан не винен, просто так вийшло, але... Він не міг себе пробачити. Все поривався в ліс, казав, що чує брата, бачив його ночами у снах. А потім і сам пропав, - тихо сказала подруга.
Ми мовчали, навіть Марічка притихла, а фіалкові очі Іванка стали серйозними, нехай він і продовжував усміхатися. Минуле школярів завжди вважалося забороненою темою для розмов, ніхто не знав, які шляхи привели нас до Школи, і якщо Христина вирішила поділитися своїм, то питання йшло не про просте виконання обов'язку Каббали. Це вже було особисте.
- Я знаю, що діти мертві. Знаю, що їх уже не повернути. Але краще я сама буду тією, хто переконається в цьому і повідомить хлопчикові. Нехай він виллє свою гіркоту на мене, ніж буде труїти себе до самого кінця, - вона сумно посміхнулася, розглядаючи шабаш потеплілими очима.
- І ми не будемо лізти на рожен. Перевіримо, чи точно це відьма, оцінимо її сили і повернемося в село. Я не збираюся ризикувати вами всіма заради свого егоїзму.
- Не стільки коштує моя шкура, щоб боятися її зіпсувати, - хвацько посміхнувся я, хоча мою карколомну крутизну псували шмарклі, що стікали з носа.
- На відміну від Тхора мені є чим дорожити, але я з тобою, Лорелея, - хихикнув Іванко.
- Зробимо цю суку! - радісно крикнула Марічка, шмагаючи моє стегно рукавицею, наче батогом.
- Рот вимию, - Христина осудливо подивилася на дівчинку, але та очікувано не злякалася, прекрасно знаючи, хто в нашому шабаші є загальною улюбленицею. Губи Христі здригнулися в посмішці, але вона все ж подивилася на Яна:
- А ти що скажеш, Януше?
- До заходу сонця кілька годин. Ворушіться, - хлопець навіть не змінився в обличчі, як зазвичай випромінюючи всьому світові презирство і нудьгу. Мабуть, найкраща відповідь з усіх можливих.
- І як ми будемо її шукати? Свічка небіжчика? Пошукові ритуали? Чи просто спіймаємо місцеву нечисть і допитаємо? - Серцеїд діловито хруснув кісточками пальців. Завдання справді було не з простих, хоч би як наслідила відьма, знайти її помешкання буде складно; якщо вже паскуда почала полювати на дітей, то мала б убезпечити себе від шукачів на кшталт нас.
- Ні, - Христина задумливо подивилася на Малу.
- Як щодо пряника?
Дівчинка здивовано підняла тонкі брови, але одразу ж зловтішно посміхнулася. Я присвиснув, відчувши укол професійних ревнощів - зазвичай подібні хитрі рішення в моїй компетенції. Справді, відьма створила пастки для дітей, не підлітків, і застигла якраз на кордоні між ними Марічка має бачити чаклунські пряники. Бідолашна Зоряна не брехала братові щодо солодощів - те, що для нього було простими шишками, в її очах виглядало як найапетитніше частування. Мала смачно відхаркнула, явно наслідуючи певного члена шабашу, і діловито затрусила між темних колон стовбурів сосен. Ян напружився і попрямував за нею, але Христина зупинила його жестом, крикнувши вже в спину дівочій фігурці:
- Далеко не йди!
У відповідь ми почули тільки радісний дзвіночок сміху. Ян продовжував дивитися на Малу, що миготіла серед дерев, його ніздрі тріпотіли, немов він намагався вловити її запах. Христина знову сховала руки в муфточку, ми з Іванком звично встали за нею в захисній формації. Мене так і підмивало схопитися за кинджал, але я лише шморгав носом та намагався вгамувати нервове тремтіння контролем дихання. І болісно чекав.
- Знайшла! - нарешті донеслося до нас радісне.
- Тільки не їж! - крикнула Христина у відповідь.
- Ну я ж не дурепка, сестричко! - судячи з тону Марічки, слова подруги її добряче обурили.
- Ще один! І ще! О, святі засранці, та їх тут ціла стежка!
Ми переглянулися і низкою попрямували за дівчинкою, яка у своєму ентузіазмі створювала стільки галасу, що перелякала навіть парочку сплячих сов. Маленький геній алхімії рідко був корисним у польових умовах, усвідомлення власної винятковості підстьобувало її, і нам довелося перейти на легку рись, щоб встигати за дівчинкою.
- Притримай коней! - крикнула захекана Христина, але відповіддю знову був лише глузливий сміх. Марічка вже не сновигала лісом, а впевнено перла тільки їй видною стежкою, ми бігли за нею, потопаючи в снігу ледь не до колін. Здавалося, Мала навіть не проламувала наст, танцюючи на поверхні заметів, як маленький ельф, ми ж встигали за нею винятково завдяки невтомному Яну, який прокладав шлях іншим. Ще хвилину тому я підмерзав, втягуючи голову в плечі і натягнувши кепку до самих вух, зараз уже жадібно ловив ротом повітря, відчуваючи, як по спині стікає піт. Морозне повітря обпікало легені, нили всі травми, отримані в бійці з богинкою, але гомін Марічки, що віддалявся, не дозволяв нам перепочити навіть на мить. А потім вона раптом опинилася поруч, дивлячись із широко відритим ротом на галявину, що виникла немов із нізвідки, притискаючи до грудей цілий оберемок шишок.
- Шик і блиск, - здивовано видихнула дівчинка. Всі були з нею згодні.
На маленькій круглій галявині, оточеній сосновим бором, стояла справжнісінька пряникова хатинка, що немов зійшла зі сторінок казки. Приземкувата, з круглими підсліпуватими віконцями, і різнокольоровим димком, що піднімається у вихолощене небо з невеликого димоходу. Краї даху, віконниці та ставні вкривав товстий шар глазурі, що нагадувала сніг. Хатинки не повинно було існувати, і все ж мій ніс уловлював ароматний дух імбирних пряників, я здогадувався, що двері не можуть не бути товстою плиткою шоколаду, а круглі скельця - нічим іншим, як величезними льодяниками.
- Очам своїм не вірю... Вщипніть мене, - тільки й зміг я сказати. Одразу пошкодував - Марічка залізла рукою між фалд пальта і немов клешнею впилася пальчиками в мою дупу. Я ойкнув, але сміх дівчинки пролунав вимушено, фальшиво.
- ... і по крихтах рідких хлібних рідний дім знайдемо ми... - тихо проспівав Іванко. Я покосився на нього, обімлів - вродливе обличчя хлопця спотворила жахлива ненависть.
Марічка відкинула шишки з дикою огидою і зарилася мордочкою в мої груди. На обличчі Христини не було й кровинки, зате Ян криво посміхався, примруживши холодні блакитні очі. Ким би не була відьма, вона виявилася хорошою в підступності, використовуючи стару дурну казку. Ось тільки Гензель і Гретель шукали по крихтах шлях додому, а відьма навпаки схожим макаром заманювала селянських дурників до себе. Скільки бідолах стояло на нашому місці, захоплено розглядаючи справжній пряниковий будиночок? Скільки їх без вагань побігло до нього, піддавшись спокусі, не розуміючи, що лізуть у лігво злісної чаклунки? Навіть на мене, шістнадцятирічного підлітка, тим більше навченого чинити опір будь-яким чарам, подіяв цей морок, в сільських шмаркачів не було жодного шансу. Відьма дуже сильна.
- Знаєш, руда моя зваба, беру свої слова назад. Вона посміла осквернити казку, а тому це вже наша справа, - безбарвним голосом сказав Серцеїд, витягнувши кинджал.
- Небезпечно лізти до неї без підготовки, - спокійно відповіла Христина, хоча в її голосі тремтіли нотки злості.
- Залишати будиночок як є ще гірше. Хто знає, чи знайдемо ми стежку вдруге... І хто встигне її знайти до нас. Або вам доведеться переламати мені ноги, - вперся хлопець.
- Із задоволенням, - прогарчав Ян.
- Хлопчики, заспокойтеся. Я думаю, - Христина зітхнула, погладжуючи великим пальцем хутро муфточки. Я ж гладив волосся Марічки, що вибилося з-під хустки, намагаючись зрозуміти мотив відьми. Судячи із сили мороку, вона вочевидь не проста знахарка, повинна знати, що настільки нахабне викрадення дітей рано чи пізно приверне увагу. Кради вона по дитині на місяць, усе б списали на природні умови, отже, її задум навмисний. Безумовно, план із шишками-пряниками був підступний, будь-який дорослий оперативник просто нарізав би кола тижнями, так і не знайшовши це гніздо, але чому вона так поспішала? Скільки зникло за останні тижні? Не менше десяти. Простій нечисті цього вистачило б і до року ситого життя. Мій розум підказував варіанти, і кожен був гидкішим за інший, але я вже знав - якщо і є відповіді, вони там, усередині казкової пряникової хатинки, і вони мені точно не сподобаються.
- Діємо обережно. Огледимося, я перевірю, чи є можливість зняти морок і запечатати галявину, і тут же назад.
- А якщо там будуть діти? Або відьма? - уточнив я.
- Тоді вирішимо на місці. Виступаємо.
Усі кивнули у відповідь на наказ Христини. Я м'яко відсторонив від себе Марічку, передавши дівчинку під опіку старшій подрузі, вийняв кинджал. Ми озирнулися, переконавшись, що відьми точно немає поруч, Полешинський вирізав на стовбурі сосни невеличкий символ, щоб знову знайти це місце, Христина над кожним із нас пробурмотіла змову від злих чар, поклавши теплу долоню на лоби, які ми по-черзі підставляли. І витримуючи бойове шикування з Христиною і Малою в центрі, ми всі разом вступили на галявину. Тієї самої миті, як ми переступили невидиму межу, повітря замерехтіло, потеплішало, запахи імбиру і помадки посилилися, сніг почав чарівно іскритися під ногами. Хоча в лісі навалило цілі кучугури, на галявині він лежав рівним пухнастим шаром, немов цукрова пудра, і при цьому ноги не провалювалися крізь мерзлу кірку. Зовні мороз неприязно кусав вуха і ніс, тут відчувався як підбадьорливий поцілунок прохолоди. Ми не поспішали, ми рухалися дуже повільно, страхуючи одне одного, Ян раз у раз втягував повітря носом, Христина безшумно ворушила губами в черговому наговору. З кожним кроком на язиці ставало дедалі солодше, і що ближче наближалася хата, то сильніше паморочив запах ласощів. Ян обережно наблизився до вікна, зазирнув усередину й одразу ж відскочив назад, зупинив нас піднятим стиснутим кулаком, продемонстрував вказівний палець, прибрав, розчепірив два. Ага. Усередині хтось є, але не людина, нечисть, причому другого рівня. Я облизав нудотно-солодкі губи, слина липла до них, як карамельні нитки, і навіть присмак шмарклів приємно гірчив мигдалем. Ян безшумно повернувся назад, немов і не по снігу рухався, ставлячи ноги виключно на свої сліди, заговорив ледь чутно:
- Карга. Немаленька. Судячи з всього впала в летаргію.
- Діти? Відьма? - запитала Христя.
- Не виявив.
Христина мовчки кивнула, насупившись. Нічого дивного в наявності у відьми немертвої помічниці не було, сільські недоумки часто укладали різні види контрактів з нечистю, але все ж приємного було мало. Карга, або Ashatta на мертвому, мерзенна людиноподібна тварюка, відповідний супутник для кравших дітей відьми. Нехай і не настільки спритна і небезпечна, як кікімора, і звичайних міських її "сестер" ми їмо на сніданок, але все одно сильна, кровожерлива, здатна створити проблеми, якщо не будемо обережні. Лідер шабашу зволікала, зважуючи всі за і проти: поліземо в бійку - зворотного шляху не буде, підемо - відьма може відчути наші сліди і підготуватися до наступної зустрічі.
- Дійте. Тільки обережно, - дівчина зітхнула. Ян дико вишкірився, ми з Іванком обмінялися похмурими поглядами і втрьох наблизилися до дверей. Серцеїд стиснув величезний зліпок різнобарвної карамелі, що заміняв ручку, Полешинський напружився, я розпластався по стіні з іншого боку, страхуючи його. Ми переглянулися, востаннє переконавшись, що кожен готовий, і Ян ледве кивнув. Іванко ривком відчинив двері, і Полешинський увірвався всередину, я кинувся слідом за ним під утробний рев прийшовшої до тями нечисті. Карга справді вражала - півтораметрове тіло в лахмітті притислось до підлоги, худі кінцівки, вивернуті як лапки павука-косарика, додавали їй ще стільки ж у довжину. Потворна пика витягнута як у псини, підсліпуваті очі майже приховані мішками набряклих повік, а на чолі - тупі ріжки. Ян рвонув уперед, але нечисть вправно стрибнула прямо на стіну, величезною комахою пробіглася по ній, впиваючись у пряникові колоди вузлуватими пальцями, і кинула себе на мене. Я інстинктивно виставив знак Оберега, даремно, туша змела мене з ніг, і ми покотилися підлогою - нечисть зі злісним гарчанням, я з голосним криком. Вона роззявила щелепу просто біля мого обличчя, я ледь встиг прикритися рукою, і тупі зуби зімкнулися на моїй кисті. Карзі було не під силу прокусити пальто, але кістка затріщала від жахливого тиску. Свиснув у кидку кинджал Іванка, впившись їй у плече, я встромив кілька разів свій у її бік, безрезультатно, нечисть тріпала мене, як бійцівський пес щура. Ян уже був поруч, але нечисть знову стрибком уникла його удару, пробіглася стелею і плюхнулася на підлогу біля самих дверей.
- Дівчата! - заверещав я, розуміючи, куди вона намилилася.
Іванко вдарив каргу знаком Відрази з нульовим ефектом, вона спіймала його за ногу й повалила, я з відчайдушною спритністю спіймав потворну стопу, отримав нею ж по голові. Перед очима попливло, але цього разу Ян встиг, застрибнув нечисті на спину, як Геракл на лева, відтягнув голову вгору за сальні патли й одним рухом перерізав їй горло. Карга забулькала, піднялася на задні ноги і звалилася на спину, намагаючись струсити з себе хлопця, почала кататися з ним по підлозі, але Ян лише міцніше обхопив її ногами і по саме руків’я встромив кинджал в серце. Нечисть знову заричала з відчаєм, плюючись кров'ю і дико звиваючись, Полешинський вирвав кинджал Іванка з її плеча і з моторошним хрускотом увігнав його прямо між налитих кров'ю буркал. Карга смикнула кінцівками, як пришпилена комаха - і здохла. Ян спокійно зіштовхнув з себе тушу і спритним рухом схопився на ноги, готовий до будь-якої її витівки, але падло нарешті була остаточно мертвою. Весь бій не зайняв і хвилини.
- Ти як? - Іванко допоміг піднятися мені на ноги. Я поморщився, притиснувши долоню до чола, але мовчки кивнув, мовляв, порядок. Легкий струс - найменша ціна за перемогу в цій бійці.
- Хлопчики?.. - в дверному отворі з'явилася Христина, з-за неї висунула зацікавлену мордочку Мала. Я розвів руками, спіймавши на собі погляд дівчинки, вона переконалася, що я не дам дуба просто зараз, і пірнула в хату. Ян вирвав кинджал із чола карги з неприємним скреготом, витер його об рвану мішковину, що заміняла нечисті сорочку, кинув Іванкові його зброю. Ми не витрачали часу на марну балаканину: Ян із Христиною зайнялися вивченням самої хати, Марічка зацікавлено пхала носика в усі горщики, я несамовито намагався відчистити хусткою слину карги від пошарпаного рукава, а Іванко зачинив двері й улаштувався біля вікна, страхуючи нас на випадок появи відьми. Парадоксально, але її хатинка всередині так само залишалася нудотно-казковою. Колоди стін були складені з величезних пряників, щілини законопачені товстим шаром помадки, двері та підлогу змайстровано з плиток шоколаду, навіть павутина марципанових балок виявилася штучною, з карамельних ниток. Ставні віконець випекли з товстих бісквітів, прикрасивши орнаментом із горіхів у карамелі, на льодяникових скельцях весело танцювали пряникові звірі, на полицях дражнили блиском пузаті банки з найрізноманітнішим варенням. Скрізь розвішані грона вінків із червоних і жовтих льодяників впереміш із зацукрованими ягодами і фруктами, а на тонких ниточках майстерно зліплені з печива шишки, вкриті білою помадкою. Винятком були тільки піч і меблі. Першу склали з каміння, аби як обмазавши глиною, і в тріщинах відсвічувало багряне полум'я, на вбитих у щілини гаках висіли ножі, щипці та інше начиння, а широкий зів був закритий чорною від кіптяви заслінкою. Друге являло собою широке присадкувате лежбище, майже вросле в підлогу, матрац відьмі замінювали снопи сіна, прикриті пожовклим простирадлом. Біля ліжка стояв широкий м'ясницький стіл із хирлявими стільцями, сидіння і спинки були до блиску відполіровані явно за десятиліття користування. Всередині будинку стояв той самий нудотний дух цукрової вати, кориці та молочного какао, але до нього домішувався настільки апетитний запах смаженого м'яса, що в мене голосно забурчав живіт. І нічого більше: ні звіриних і людських черепів, ні складених обгризених кісток, ні традиційних віників трав або більш-менш пристойної мітли. Як і повна відсутність слідів викрадених дітей.
- Дивно це, - підсумував я свої висновки.
- Ти про що? - Христина підняла на мене сірі очі.
- Про все... Як взагалі це можна було створити?
Подруга задумливо прикусила губу, колихаючи перев'язану руку, Ян, немов і не відчуваючи огиди, взявся разом з Марічкою вивчати дохлу каргу. Мабуть, вона єдина була звичним мені елементом у цьому кондитерському пеклі - просто туша в чорній калюжі крові, понівечена гріхами і смертю людська душа. Небіжчиця за життя вочевидь не була святою, і відьма точно її підгодовувала дитячими тушками, раз аж так вимахала.
- Здається мені, відьма зачарувала це місце давно. Явно готувалася до полювання на дітей.
- Ти зможеш прибрати морок?
- Сумніваюся, - подруга похитала головою.
- Найімовірніше, центральний артефакт, який і відіграє роль якоря, надійно захований... Можливо, закопаний під самою хатою, або ж відьма чарами приховала його від наших очей. Якби в нас був час на пошуки, можна було б ризикнути, а так...
Я мовчки кивнув. Чого нам вічно не вистачає, так це часу, немає сенсу його витрачати на марні пошуки. Можна влаштувати пастку на саму відьму і, взявши суку за грудки, допитати з пристрастю.
- Проблеми, - глухо відгукнувся Ян, сидячи навпочіпки біля перевернутої на спину карги. Роздягнена нечисть викликала ще більш нудотні позиви, і навіть любитель поколупатися в трупах Марічка позеленіла від відрази. На жовтуватій, вкритій пігментними старечими плямами шкірі пуками росло жорстке рідке волосся, атрофовані груди порожніми мішками сповзли на кістляві боки, пухкий живіт із нездоровими пухлинами під шкірою здригнувся наче холодець, коли хлопець підтягнув нечисть за патли до світла віконця. Обличчя Христини посіріло, а я от навіть вилаявся в голос - звісно над черевом темніло тавро печатки Слуги. Ось чому каргу не брали знаки, і ось чому можна було відкинути думку про засідку на відьму - вона вже знала, що ми вбили її фамільяра. А отже, без ефекту несподіванки в нас жодного шансу.
- Йдемо, - сухо кинула Христина, з нею всі швиденько погодилися. Одна справа - напасти на відьму, яка нічого не підозрює, вона зрештою людина, і вистачить одного удару Яна по голові, щоб вивести її з гри. Інша - сутичка з настільки досвідченою чаклункою, що не тільки змогла сама укласти контракт із каргою, а й зачарувати сильним мороком цілу хату. Помста - справа хороша, але не коли в нас майже стовідсоткові шанси приєднатися до загиблих дітей. Збившись в загін, ми квапливо перетнули галявину і застигли біля самого краю, Ян озирнувся, прикрив очі, прислухаючись до лісових звуків, знову шумно втягнув повітря; завжди заздрив його органам чуття.
- Чисто. Піду першим, - хлопець перехопив кинджал і, вдивляючись в застиглі сутінки, обережно попрямував уперед. Я поморщився - мабуть, ми надто довго возилися в хаті, раз час так швидко пролетів. Полешинський упевнено рухався вперед, ми всі уважно спостерігали за хлопцем, готові до будь-яких проблем, він на секунду сховався за деревом - і раптом вийшов за кілька метрів від нас, рухаючись у бік хати. У мене відвисла щелепа, Марічка вилаялася вголос, але Христина залишилася глухою до порушення етикету, з подивом дивлячись на Яна. Він скривився, обтрусився всім тілом як пес і на секунду заплющився, відкрив затуманені внутрішнім зором очі та озирнувся. Моргнув, повернувши їм первозданний блякло-блакитний колір, похитав головою. Значить ні оберегів, ні інших джерел мороку. Дуже цікаво. І куди більш страшно.
- Ще раз, - тихо наказала Христина.
Хлопець кивнув і мовчки затрусив у бік узлісся. Цього разу він рухався рівно по прямій, подруга ж тихо шепотіла під ніс слова заклинання, намагаючись захистити його від будь-якої мани... І на мить замерехтівши, як марево, Ян знову вийшов біля нас, але вже з іншого боку.
- І... Що це? - запитав зблідлий Іванко.
- Нові проблеми, - ледь чутно видихнула лідер шабашу. Ян втретє повторив свій похід, рухаючись цього разу дуже повільно, сплівши пальці обох рук у посиленому знаку Оберегу. Христина допомагала йому не тільки чаклунством, а й послала поруч із хлопцем свій болотний вогник, той зовсім трішечки пульсував, уловлюючи тривогу своєї господині... І знову Ян вийшов уже в третьому місці, злісно гарчачи від обурення, вогник же кулею вилетів з повітря на іншому кінці галявини. Я в серцях зліпив сніжок і запустив його просто в порожнечу, він пролетів метра з три, зник, миттю пізніше Іванко голосно вилаявся, отримавши ним в обличчя.
- Повертаємося в хату, - Христя вже здавалася не просто стривоженою, ні, її чарівне личко було настільки наляканим, що і мене почало бити в ознобі. Ми мовчки повернулися назад, і не дивно, що Марічка знову взяла мене за руку; вона так робила завжди, коли ми опинялися в повній дупі. Ян зачинив за нами двері, скинув пальто і почав закочувати рукави сорочки, готуючись до бійки, ми з Серцеїдом наслідували його приклад. Говорити якось не хотілося, а ось вити, дряпати собі обличчя і кидатися з кулаками на розмальовані різнобарвною помадкою стіни - цілком. Але я лише стримував злість і жах, що вирували в мені, економлячи сили на сутичку. Полешинський перевернув стіл, укріпив його стільцями, спорудивши імпровізовану барикаду, за нею засіли дівчата, а ми зайняли місце біля дверей і вікон. Усі прийняли посилюючі зілля, які витягла зі своєї сумки Марічка, а коли я брав свою пляшечку, дівчинка на мить стиснула мої пальці. Христина знову спробувала кілька наговорів з нульовим результатом, мені було боляче дивитися на чистий жах у її очах. Усе, що нам тепер залишалося - сидіти й чекати смерті.
- Гаразд, я запитаю - що це за гидота? Якийсь особливий морок? Якого біса ми не можемо покинути цю обісрану галявину? - запитав Іванко, не витримавши й хвилини мовчання.
- Це... Це складно пояснити, - відгукнулася зі свого кута Христина.
- А ти спробуй, нам все одно нічим зайнятися.
Дівчина втомлено подивилася на блондинчика, пригладжуючи волосся Марічки, що притиснулася до її боку, покривила пухкі губи. Я ниючим нутром розумів, що ми не просто вляпалися в лайно, а потонули в ньому по саму маківку, і ноги ще довго не намацають дна - якщо воно взагалі існує. Христина тихо зітхнула, покосилася на Яна, той мовчки кивнув.
- Мої слова прозвучать дивно, але ви троє маєте заприсягтися, що почуте залишиться тут, і ніколи не вийде назовні.
- Смієшся, руденька? Та якщо нас усіх випатрає відьма, який сенс у таємницях? - Іванко навіть не намагався приховати обурення, але Ян лише подивився на нього, і хлопець миттю заспокоївся, майже виплюнув крізь стиснуті зуби стандартну клятву:
- Клянуся таємним ім'ям.
- Клянуся таємним ім'ям, - кисло вимовив я.
- Клянуся таємним ім'ям, - тихенько проспівала Марічка.
Христина кивнула, погоджуючись з нами, але по обличчю дівчини можна було зрозуміти, що вона анітрохи не радіє цій процедурі. Її сірі очі потемніли, під ними проступили кола, губи вицвіли від нервової втоми.
- Є магія, Єнохіанська, непідвладна простим смертним. Вважається, що саме нею був створений наш світ, і що її здатні використовувати тільки боги.
- Справжнісінькі боги? - Іванко нахилив голову до плеча. Я продемонстрував йому кулак.
- Правильно. Вона дозволяє багато чого - контролювати живих і мертвих, керувати стихіями, змінювати самі закони світу... Або відщеплювати від нього шматки, перетворюючи на особисті ареали - плани. Вальхалла, Елізіум, Хатинка Яги чи Криваві трясовини Чорнобога, немає їм числа, але більшість із них вважаються загубленими. Мабуть, ми потрапили саме в такий особистий план.
- Стривай... Ти стверджуєш, що ми нарвалися на божество? - здавалося, Серцеїд зараз почне істерично реготати. Я теж був близький до цього. В настільки далекі часи, що навіть не збереглися на папері й давно стерті з людської пам'яті, смертними правили Древні. Серед них були різні, і хороші, і погані, і наші пращури підносили їм молитви, як богам. Стародавній Орден Каббали, що передував нашим Домам, нібито був створений саме з метою протистояння їхній надприродній тиранії сотні років тому; як казав класик, то були часи не людей, але титанів. Попри всю свою могутність Древні програли людям, хоча циніки подейкували, що річ виключно в християнстві, яке витіснило всі язичницькі релігії та звело їх до рівня селянських забобонів. І все ж зараз я відчував майже побожний страх - навіть найслабші з Древніх були не по зубах і досвідченим бойовим чаклунам, не те що нам, школярам.
- Ні, все паскудно, але не до такої міри, - Христина заспокійливо підняла долоню.
- Думаю, наш супротивник звичайна відьма, якщо можна так її назвати. Я не знаю як і ціною чого, але вона змогла вирвати цю лісову галявину і закільцювати. Створити справжнісінький пряниковий будиночок. Використати його як лігво, куди здатні знайти шлях тільки діти - але з якого вже нікому без її згоди не вийти.
- Як їй це вдалося, якщо цю Єнохіанську магію можуть використовувати тільки боги?
- Гадки не маю, - зітхнула подруга у відповідь на запитання Іванка.
- Ти просто сама стверджуєш, що простим людям це не під силу, руда...
- Я не знаю! - Христина відчайдушно вигукнула. Хлопець примирливо підняв долоні, зрозумівши, що перейшов межу, закінчив з дружньою, хоч і фальшивою посмішкою:
- Тоді розпитаємо господиню хатки, якщо вона буде в настрої поговорити.
- Впевнений, якщо ми пояснимо виникше непорозуміння і ввічливо попросимо, вона піде нам назустріч, - кисло буркнув я під ніс. Христина жарт не оцінила і тільки знизала плечима.
- Як я читала, такі місця існують доти, доки ті, хто їх створив - живі. Вб'ємо відьму і, якщо пощастить, повернемося в наш світ. А якщо ні...
- То нам буде чим харчуватися кілька тижнів, - закінчив за подругу Серцеїд. І знову запитав:
- Звідки ти це все знаєш?
- В бібліотеку я ходжу виключно заради читання, знаєш, - буркнула дівчина під ніс і, о диво, її щічки чарівно почервоніли. Марічка глузливо пирснула, а хлопець відвернувся до вікна, зробивши вигляд, що не зрозумів натяк. Я злісно посміхнувся - вся хлопчача спальня пліткувала, коли Іванко був спійманий за пестощами й цілуванням своєї нової пасії Зіссі під покровом книжкового стелажа. Я його навіть не звинувачував - сам заходив до бібліотеки винятково заради можливості погріти очі на принадах Христини. Втім, це допомогло розрядити ситуацію - страх дещо відступив перед сміхом, і дихати стало легше.
- Отже, нам потрібно її тільки вбити, так? - із діловитим оскалом прошипів я, немов йшлося не про сутичку з відьмою, яка вивернула світ навиворіт.
- Дрібниці, згоден, - безтурботно відгукнувся Іванко, продовжуючи дивитися у вікно.
- Те, що ми вміємо найкраще, - хрипким тоном додав Ян, єдиний хто не демонстрував і краплі втрати бойового духу.
- І вижити. Що в нас виходить не завжди, - закінчила Христина, обдарувавши мене вельми красномовним поглядом. Я лише знизав плечима, і шумно втягнувши шмарклі в горло, смачно їх харкнув прямо на шоколадну підлогу. Марічка тут же повторила мій трюк, отримавши за це м'який потиличник від подруги. І ми продовжили чекати.
Це не зайняло багато часу.
Спочатку ми почули спів. Гучний, жіночий, трохи нескладний і вельми веселий, п'яний, завзятий. Він долинав з боку лісу, співуха навіть не намагалася сховатися, явно повертаючись додому.
- Ой чорна я си чорна, чорнявая циганка, я си полюбила, я си полюбила, чорнявого Іванка...
Потім з'явилася вона. Я обережно виглянув назовні, витримуючи розумну відстань від вікна, щоб мене не помітили завчасно. Обімлів. З-за дерев вийшла жінка, настільки ж неймовірна, як і створене нею місце. Розум малював мені образ скорченої потворної відьми, лише трохи кращої за вбиту нами каргу, досвід натякав на огрядну матрону у вбраннях на кшталт тутешніх селян. На галявині ж кружляла в танці вродлива жінка, що застигла на межі дівочої свіжості й соковитої зрілості.
- Іванко, ой, Іванко, сорочка вишиванка, високий тай стрункий, і на бороді ямка...
Вона була одягнена тільки в довгу розпущену на пишних грудях сорочку, але явно не відчувала холоду, світле, русяве волосся струменіло майже до п'ят з кожним рухом тіла, босі ноги залишали на снігу неглибокі сліди. Відьма розреготалася, зібрала його долонями і підкинула догори, сніг повільно поплив донизу, начхавши на закони тяжіння і розділившись тисячею сніжинок, вона ж кружляла під ними.
- Марусе ти Марусе, люблю я твою красу... Люблю дивитися, ой дивитися, як ти йдеш по воду...
Останній сонячний промінь упав на обличчя жінки: вродливе, хиже, вилицювате, з міцною щелепою і прямим носом, висвітлив настільки яскраві зелені очі, що здавалися бурштиновими. Вона закинула руки за голову, швидко задріботіла ногами в танці, знову закрутилася, загрібаючи стопами сніг. Вона... Раділа. Знала, що ми в пастці, і навіть не намагалася ховатися. Не те щоб я очікував, що відьма вискочить із печі, клацаючи зубами й кидаючись прокльонами, але ця дика жорстока впевненість вселяла відчай. Іванко скривив красиві губи, утримуючи за кінчик вістря готовий до кидка кинджал, я зайняв визначене місце за дверима, Ян став з іншого боку, натягнутий як струна, Марічка слухняно сховалася за столом, а Христина... Христя тихо молилася.
- На горі два дубочки, обидва зелененькі... А ми такі паровані, обидвоє чорнявенькі... - відьма знову зібрала сніг у долоні та подула на нього, захихотіла та кількома вправними стрибками, наче кізонька, підстрибнула до ґанку. Ян підняв кинджал на рівні грудей, готовий встромити його, щойно жінка відчинить двері, Христина вийняла руку з перев'язі, злегка ворушачи пальцями, я зчепив зуби і стиснувся, тихо дихаючи через ніс. Полешинський раптом насупився, покосився на підлогу, немов відчув під нею шурхіт мишей, відкрив рот, вочевидь маючи намір нас попередити...
І на нас з усіх боків посипалися примари дітей. Крижані рученьки одного схопили мене за ноги, інший стрибнув мені на плечі, пригинаючи до підлоги, третій вчепився зубами в руку з кинджалом. Мертві діти кидалися на нас із балок стелі, протискувалися крізь дошки підпілля, лізли через вікна і навіть із тріщин печі. Двері вибухнули шоколадною шрапнеллю, Ян вдарив ідеально, цілячись у пишні груди відьми, але кинджал встромився в руку величезної карги. Вона тут же збила його з ніг і на хлопця обрушилися масивні кулачища. Він не збирався здаватися так легко, у повітря злетіли чорні краплі крові нечисті, але карга лише схопила його за голову і впечатала в підлогу. Раз. Другий. На третьому хлопець лише мляво смикнув кінцівками, на четвертому вже не ворушився. Христина заричала мертвою говіркою, від ляскання долонь вчепившихся в неї примар розкидало по всій хаті, знову почала чаклувати, випльовуючи слова прокляття, повітря згустилося й потемніло між її долонь, але відьма, що вскочила в хату, вже завивала, як проклятий дух.
- Arcare ias lilsha, nahasre vem gulsha, quna prrerzaur hemrush, khorrush, hemrush!
- Kanur gart ostets, kerre rou eda mels, melsrush, vrerush, melsrush!
На жаль, прокляття відьми було коротшим, і Христина з криком полетіла в стіну, сповзла по ній зламаною лялькою, її знову обліпили примарні діти. Подібно Яну подруга продовжувала боротьбу, тільки відьма вже була поруч, натиснула стопою на горло дівчини, перервавши речитатив нового прокляття, і злобно пророкотала їй своє:
- Karmur gnas acunhe, botur ker nuxhe, zukur rou ensiil, hemrush, Iilrush, hemrush!
Христина тихо зітхнула і безсило повалилася на бік, немов у ній щось обірвалося. Марічка стрибнула на гадину з відчайдушним вереском, стиснувши в кулачку скальпель, та відкинула її недбалим ляпасом назад до привидів дітей. І все. Ми програли, і сутичка зайняла в рази менше часу, ніж бійка з її першою каргою. Відьма озирнулася, піднявши брови в щирому інтересі, потім гидливо скривила губи:
- А я думала, за мною пошлють соколів, а не курчат, пхе.
Нам залишалося лише знесилено гарчати, смикаючись у чіпких ручках мертвих дітей. Їх було багато, набагато більше, ніж відомих нам викрадених, і це тільки посилювало мої підозри - відьма явно не перший рік промишляла своїми чорними ділами.
- І які ж звірі попалися в мою рукавичку? - проспівала вона слова іншої казки, уважно розглядаючи кожного. Христину вона оглянула зі щирим інтересом, мене з Яном ледве удостоїла швидкого погляду, не бачачи в нас загрози, на Серцеїді куточки її губ здригнулися, а от у Марічку вона вчепилася такими голодними очима, що в мене все похололо всередині.
- Міські, ага. Каб-бала. У мене. У простої сільської відьми. А я навіть стіл не накрила, сором який. Але задоволена. Зворушена навіть до самих глибин моєї чорної душі, - підтягнувши поділ сорочки, вона присіла в знущальному кніксені. Цокнула язиком, посміхаючись:
- Втім, їжа сама прийшла, тож буде на столі сало, і до сала.
- Не дуже то гостинно, пані, - спокійно відгукнувся Іванко, на відміну від мене геть ігноруючи обліпивших його привидів. Мені ж це давалося складно - в шию впилися гострі нігтики, крихітні зубки зімкнулися на зап'ясті з кинджалом, холодні пальчики міцно тримали моє волосся, комір, рукави сорочки. Скрізь, куди я не дивився, були бліді личка з синюшними губами і блискучими очима в чорних кільцях, але вишкірені дрібні зубки не навіювали погрози, а майже лисі голівки із залишками злиплого волосся викликали тільки бажання пригладити їх і відпустити з миром. Потерчата. В народі зазвичай вважали, що ними стають тільки нехрещені діти, але на ділі майже будь-яка дитина, вбита і не похована належним чином, ризикує перетворитися на маленьку нещасну нечисть. Зазвичай ми їх навіть не вбивали, а звільняли за допомогою примітивних ритуалів, ось і зараз я хотів злитися на десятки мертвих, збившихся зграйкою горобчиків потерчат, але не міг, прекрасно розуміючи хто це. Бідні вбиті і з'їдені діти. У кожного на обличчі була випалена печатка, подібна до тавра карги. І вбитої нами, і другої, величезної, що обнюхувала обличчя нерухомого Яна. Відьма нахилилася до нього, притиснула пальці до шиї хлопця і похитала головою, з докором глянувши на нечисть:
- Перестаралася, трясця! Ти і за життя любила по-жорсткіше, але позбавити нас такого красеня...
Карга гаркнула, продемонструвавши жовтий частокіл зубів, жінка не злякалася, дружньо поплескавши нечисть по морді. В мене всередині все похололо від жаху, Христина застогнала, Марічка дикими очима дивилася на Яна, що нерухомо лежав у калюжі власної крові з розбитої голови. Ні. Цього не може бути. Полешинський завжди був найсильнішим, найміцнішим, єдиним, хто з будь-якої сутички виходив переможцем, залишивши після себе лише пошматовані й поламані тіла ворогів. Пам'ятаю, в одній безглуздій бійці його штрикнули ножем, а він лише розсміявся і кулаками забив свого супротивника. Але, як би я не обманював себе, хлопець дивився в стелю порожніми очима, і з його рота витікав струмочок крові. Я зрозумів - тепер це точно кінець. І істерично хихикнув - цей лайдак уже відмучився, то чого його жаліти? На нас чекає куди жахливіша смерть. Відьма вже закінчила з нашим оглядом і присіла навпочіпки біля трупа карги, зітхнула зі щирим сумом:
- Вбили. Але це можна виправити, так, сестричко?
Мене скрутило від відрази, і не тільки через ніжність дотику відьми, з якою вона пригладила потворну пащу дохлої карги.
- Ти перетворила своїх сестер на нечисть?!
Відьма покосилася на мене яскравими злими очима, вкрила мертву нечисть мішковиною, що заміняла їй одяг, підійшла ближче. Нахилилася до мого обличчя, до болю встромивши нігті в моє підборіддя, посміхнулася, продемонструвавши відрослі ікла:
- Нас було троє, чаклун: три сестри, три красуні, три знахарки, три стародавні жриці. Але навіть уся наша могутність безсила проти часу, і смерть спочатку забрала старшу. Потім середню, зарізану вами. Я ж була молодшою, але найрозумнішою, найсильнішою і вирішила вчинити опір законам і людським, і божественним... Як бачиш, цілком успішно.
- Я захоплений і красою, і майстерністю пані, - відгукнувся Іванко, сонячно посміхаючись. Відьма перевела погляд на нього, але він не зніяковів, навпаки з викликом подивився у відповідь.
- Легко чешеш язиком, паничу, що твій ксьондз. Думаєш, зможеш купити мене лестощами?
- О, я не розмінююся на такі дрібниці, пані. Намагаюся провести останні хвилини із задоволенням, а не в марних благаннях і риданнях. Складете мені компанію?
- Нахаба який, - відьма ковзнула по ньому палаючим поглядом і випросталася, склала руки на грудях, як справжнісінька господиня, діловито озирнулася, знову затримала погляд на настільки блідій від жаху Малій, що дівчинка сама здавалася потерчам. Усміхнулася.
- В інші часи я б із задоволенням почухалася з тобою язиками, паничу, вже давно до мене не заглядали на гостини. А може й не тільки ними, такий уже ти славний… Що ж - хоча ви й вбили мою сестру, так і бути, вшаную міських панів!
Вона плеснула в долоні, і частина привидів покинула нас, снуючи навколо відьми, як маленькі надприродні пажі. Разом пересунули стіл на середину хати, розставили стільці, зі скрині під ліжком вийняли свічки та вищерблене дерев'яне начиння, розклали все на стільниці. Відьма тим часом роззброїла нас, гидливо встромивши кинджали в стіну біля дверей, і тепер нетерпляче тупотіла ногою, підганяючи нечисть безсловесними наказами. Величезна карга за волосся відволокла Яна в куток і сіла поруч, потерчата підняли решту шабаша і, дотримуючись вказівок відьми, всадили всіх за стіл. Я опинився навпроти Христини, що ледь дихала, праворуч від неї стиснулася Марічка, Іванка влаштували зліва від мене. Відьма підійшла до Христі, нахилила голову дівчини до плеча і припала губами до шиї, подруга затремтіла, але нічого не могла вдіяти через прокляття, що скувало її. Жахливий поцілунок тривав з хвилину, відьма відірвалася, залишивши на шиї подруги багровіюче садно, і м'ясоїдно облизалася:
- Ух, скільки ж в тобі життя! Немов соку в стиглому яблуці! Гідна заміна!
- Що ти верзеш? - запитав я, аби відвернути увагу від Христини. Вийшло, відьма знову впилася в мене своїми котячими очима, і до мене дійшло - у неї вертикальні зіниці. Лайно.
- Не такий ти і кмітливіший. Я ж сказала - ви вбили сестричку, а я її вирву назад.
- Хіба карга вже не танцює серед чортів у пеклі? - запитав Іванко, розвалившись на стільці з таким безтурботним виглядом, немов на панському званому вечорі.
- Ну ось, а кажуть Каббала все знає... Дух моєї сестриці тут, у хаті, і буде до самого ранку. Я просто вийму душу вашої дівиці і заміню сестриною, вона і приживеться з часом, немов прищеп дерева. Стане навіть красивішою, ніж була за життя, вже надивитися не можу на вашу голубку...
Христина широко розплющила мокрі від сліз очі, але не вимовила жодного звуку, так щільно стиснувши губи, що вони перетворилися на вузьку смужку. Відьма з легким розчаруванням цокнула язиком і повернулася до печі, зняла з гака широкий довгий ніж, демонстративно перевірила нігтем гостроту леза. Я закричав, розуміючи, до чого йде справа, ігноруючи злісний ляскіт втримувавших мене потерчат, Іванко теж напружився, намагаючись струсити їх із себе, але відьма не звернула на нас уваги. Підійшла до Христини, здавалося, ледь торкнулася її зап'ясть ножем, але кров одразу ж хлинула з поперечних розрізів. Потерчата швидко підставили під тоненькі струмочки глибокі глиняні тарілки, подруга лише тихо ойкнула і ледь помітно помотала головою, перериваючи наші марні спроби вирватися. Відьма облизала закривавлений ніж і встромила його в стільницю:
- Дівка міцна, жива, це займе певний час, та й поспішати в цій справі не можна, - відьма обійшла стіл, по черзі стискала ґноти свічок, перемежовуючи розмову короткими заклинаннями, і кожний спалахував зеленуватим бездимним вогником. У його світлі жінка здавалася ще більш жахливо-прекрасною, немов скинувши з себе залишки людяності, і вже нітрохи не дивував відблиск свічок у її очах. Вона не просто гралася з чорною магією, ні, жінка давно практикувала і точно знала, що робить.
- Скільки пані років? - запитав я.
- Який ти грубий, паничу, - фиркнула вона.
- Канібалізм, вірно? І мазі з дитячого жиру? Ти цим не перший рік промишляєш, це й дурневі зрозуміло, тоді скажи - навіщо почала так нахабно вбивати зараз? Вирішила, що Каббала спустить тобі це з рук? Чи увірувала, що впораєшся з її вбивцями?
Відьма підійшла до мене, обвила мою шию рукою, притиснувши щокою до жарких пишних грудей. Я зробив професійну міну, хоча це було складно через переляк, що калатав мене, і нежить, що навіть в таку мить не давав мені спокійно дихати носом. Вона могла просто проігнорувати моє запитання, відмахнувшись як від надокучливої мухи, але вже з кокетства з Іванком я зрозумів - вона мешкає тут десятиліттями. Довгі самотні вечори, убогі й сірі, гості до неї рідко зазирали, і тому з компанією тільки спочатку живі, а потім мертві сестри й потерчата. Вона скучила за спілкуванням, за людською мовою, і нехай усі розуміли, що миром ми не розійдемося, їй хотілося поговорити.
- Ваші дні полічені, Каббало. У далекій Московії впала зірка Полин, і це знак того, що скоро світ буде палати, спливати кров'ю, у гниючій його плоті копошитимуться хробаки й мухи, а смертні будуть винищені всі до єдиного. Кінець світу, паничі, не більше, не менше.
- І ти вирішила махнути на бік зла?
- Сумніваюся, що за мною плачуть ангели, паничу, - вона обпекла моє вухо укусом і повернулася до печі, взявшись діловито шурувати там почорнілою лопатою. Ще сильніше запахло печенею, але цього разу мій живіт скрутило від нудоти, а не голоду. Губи Христини слабко ворушилися в беззвучній молитві, її голова хилилася до грудей, дівчина вже втратила достатньо крові й трималася виключно на неймовірній силі волі. Іванко прикрив пухнастими світлими віями фіалкові очі, його обличчя залишалося безтурботним, непроникним, хоч він і стиснув кулаки до побілілих від напруги кісточок. У густій напівтемряві, яку ледь розганяли свічки, погляд Марічки здавався русалочим, але благання в ньому було винятково людським. Я намагався дивитися в спину відьмі, бісячись на дівчинку за цю слабкість, за спроби знайти порятунок у мені, найдурнішому і найслабшому з усього Багряного шабашу, але мене вперто ні-ні та й притягувало личко Малої. Що я міг зробити зараз, утримуваний потерчатами, переможений проклятущою відьмою? Тільки думати. І час на роздуми танув із кожною краплею крові Христини, що голосно капала в чаші, із потріскуванням свічок, що опливали прозорим гнильним воском.
- Ну ось і частування, - пророкотала відьма, вийнявши з печі на обвугленій дошці шкварчащу печеню. Дитина. Я зрадів забитому носу, але нудота все одно підступила до горла, коли жінка кинула страву між нами на стіл і діловито почала її патрати голими руками: ніжку одному на тарілку, ручку другій, о, чи не бажаєте, дорогі гості, найніжніших реберець? Киплячий жир бризкав на всі боки, запечена скоринка лопалася, оголюючи білі кісточки і м'язи, що ще сочилися кривавим соком. Та, хто недавно було тією самою зниклою дівчинкою, тепер перетворилася на частування для відьми, яка не приховувала своєї радості. Що не потрапило в тарілки, відьма змела в невелике корито і наказала віднести своїй сестрі-карзі; нечисть одразу ж з огидним плямканням почала поглинати дитячі останки. Я не витримав і подивився, хоч присягався цього не робити, одразу ж швиденько уткнувся назад у свою тарілку. Не від жахливої відрази, аж ніяк - просто побачив, що Ян дивиться цілком осмисленим поглядом, у якому, як завжди, була винятково відраза до мене. І знову прикинувся небіжчиком. Мої губи затремтіли, але я прикусив язик, аби не видати себе посмішкою перед відьмою. Влаштувавши в кожного перед носом паруючі шматки м'яса, вона відлила трохи крові Христини в кубок і сіла на чолі столу, як справжнісінька ґаздиня:
- Як то кажуть, чим багаті. Їжте, гості дорогі, і вже вибачте, але без молитви. У мене від неї кольки.
Потерчата одразу ж відпустили наші руки, але нікуди не поділися, готові будь-якої миті вчепитися нам у горлянки й обличчя, варто їхній господині тільки бровою поворухнути.
- Прошу вибачити, але я не звик їсти пальцями, - гидливо скривився Іванко, розминаючи затерплі кисті.
- Прощаю. Але або ти їстимеш сам, або тебе погодує моя сестриця, - відьма красномовно вказала очима на каргу, що з моторошним хрускотом обгризала гомілкову кістку. Хлопець зблід. Жінка усміхнулася і, відпивши крові з кубка з таким задоволенням, наче то було вишукане вино, приступила до трапези. Занурила пальці прямо в тарілку, ламаючи кістки і розриваючи м'ясо, почала з провокаційною жадібністю пожирати шматки, шумно втягуючи кривавий сік. Я ковзнув поглядом по друзях, які не поспішали приєднуватися до трапези, перевів очі на запечену голову дівчинки, яку відьма, знущаючись, залишила на блюді. Які в неї були очі? Темно-карі, як у батька і брата, чи блідо-блакитні, як у матері? Чи була вона при тямі, коли відьма засунула бідолаху на лопаті просто в піч, чи мразоті вистачило серця хоча б одурманити її травами? Голівка посміхалася мені лопнувшими губами, оголивши почорнілі зубки, запечені очиці були порожні, але я знав - вона страждала до самого кінця. Страждати будемо і ми, коли відьма насититься і почне діяти.
- Їжте! Чи боїтеся, що я отруїла їжу? Що дурна сільська баба зіпсувала таке добре м'ясо? - вона гортанно розсміялася, витираючи жирні губи тильним боком долоні. Ні, паскуда не просто хотіла зламати нас морально, примусивши до жахливого акту канібалізму, не просто принизити невдалих убивць Каббали, у трапезі був старовинний ритуал. Ми в її владі, в її світі, і якщо скуштуємо будь-якого частування, то й наші душі після смерті залишаться прив'язаними до цього місця, поповнивши лави примарних слуг. Хоча не без бузувірських веселощів - відьмі вистачило б згодувати нам і по прянику.
- Їжте! Бо поки ви набиваєте животи, доти й живі! - вона вдарила кулаком по столу, і потерчата злякано завили, вловивши нотки дикої злоби. Їхня ненависть до відьми нічим не поступалася нашій, але так само була марна. Марічка тихо схлипнула, але відчайдушно замотала головою, Іванко примружив потемнілі до чорноти очі, я ж... Думав. Намагався не дивитися в бік Яна, який уже прийшов до тями, і вичікував вдалий момент для нової сутички. Зайвий раз не косився на перерізані зап'ястя Христини, боячись видати поглядом дивне коливання її тіні. Молитва? Ха, не смішіть мене, дівчину не за красу було призначено в лідери шабашу. Адже це просто, так? Уявити, що в тарілці не людське м’ясо, а найніжніша яловичина, якою нас у Школі годують тільки у великі свята. Відкусити шматок, прожувати, змусити себе проковтнути, переконуючи розум, що я це роблю заради порятунку друзів. Підіграти відьмі, бо інакше ця божевільна тварюка нагодує мене або моїм м'ясом, або друзів...
- Не треба... - ледь чутно промовила Мала, і мої пальці завмерли над тарілкою. Я підняв на неї благаючий погляд, але вона лише похитала головою, з болем дивлячись мені в вічі.
- Невже панич гидує моїм куховарством? - відьма злісно примружила палаючі очі, жир і сік стікали по її підборіддю, міцні зуби промайнули в усмішці.
- Мій друг, як і я, занадто зачарований прекрасною пані, щоб хоч шматок у горло ліз, - прийшов на виручку Серцеїд, безтурботно посміхаючись жінці. Відьма зайшлася гучним сміхом, закривши долонею обличчя, я швидко переглянувся з хлопцем, і він ледь помітно кивнув. Розумник.
- І що, так і будете сидіти й очі на мене витріщати?
- Із задоволенням розважатиму Вас хоч піснею, хоч приємною балаканиною, - Іванко підпер щоку рукою, сміливо дивлячись відьмі в очі. Вона з поновленим інтересом розглядала хлопця, і погляд цей інтимно важчав із кожною секундою.
- І про що ж мені з тобою базікати, красунчику?
- Ну... Що пані зробить із нами, як закінчить із трапезою?
- До чого тобі це, Каббало?
- Професійний інтерес, - я нахабно вліз у розмову, і сам привітно посміхаючись.
- Цікавій Варварі... - жінка кокетливо погрозила мені лискучим пальцем, і знову впилася нескромним поглядом у Серцеїда; я й не помітив, коли хлопець розстебнув пару ґудзиків сорочки, оголивши білу витончену шию.
- Ну, гаразд... Спочатку я буду бавитися в ліжку з твоїм білявим дружком, поки решта дивитимуться. Потім, коли на ньому не залишиться й живого місця, займуся вашою дорослою подружкою - і решта теж не пропустять жодної деталі. Далі ми з воскреслою сестрою розділимо тебе, паскудник, бо після повернення з того світу немає нічого кращого за молоде тіло. І під кінець скуштуємо цього милого зайченяти, після бурхливого спарування нас завжди тягне на солодке... - вона послала мені млосний повітряний поцілунок, глумлячись над тим, як спершу спалахнули рум'янцем мої щоки, але кров одразу відійшла від них, коли вона плотолюбно подивилася на Марічку. Мала гордо задерла ніс, моя маленька розумниця навіть сльозинки не зронила, та це була лише відчайдушна хоробрість шибеника. Христина непомітно перевернула долоні донизу, настільки знесилена, що ледь сиділа на стільці, підтримувана потерчатами, зблідле обличчя вже нічого не виражало, тільки губи слабо ворушилися.
- Хах, люблю розваги після доброї вечері, - Іванко голосно зааплодував, сміливо розглядаючи відьму. І тут же скорчив мавпячу пику, додавши з явною провокацією:
- Але з чого прекрасна пані вирішила, що це вона вийде переможницею в пристрасній сутичці?
Відьма здивовано на нього витріщилася і пирснула майже дівочим сміхом. Хлопець відповів лише самовпевненою посмішкою, яка завжди супроводжувала його чергову розповідь про інтимну пригоду, і яку я ненавидів у такі моменти з усією щирістю нецілованого підлітка. Зараз моє серце сповнилося обожнювання до цього нестерпного бабія і його котячих замашок.
- Голосно сказано, паничу, але чи такий ти хвацький в утіхах, як мелеш язиком? Ви, молоді, любите похвалитися там, де заведено мовчати й сором'язливо тупити очі...
- То може не будемо тягнути і пані сама перевірить?
- Так прямо? Одразу? Тут? - жінка вперше за весь час оторопіла і густо почервоніла. Серцеїд повернувся до неї, і я не міг бачити його очі, але знав їхню гіпнотизуючу силу. Відьма ж, незважаючи на свою природу, залишалася простою і до біса зголоднілою бабою.
- Здається мені, цей стілець витримає і Вашу вагу, пані, - у голосі хлопця промайнули оксамитові нотки.
- Тільки без фокусів, Каббала, - вона закусила губу, борючись із власною хтивістю, але вже беззастережно програла. Піднялася, поїдаючи Серцеїда очима, навшпиньки наблизилася до нього і перекинула ногу через його стегна, осідлавши. Схопила за довге волосся, смикнула, змушуючи задерти обличчя вище, явно демонструючи, хто господиня становища. Хлопець навіть не скривився, зовсім трішки відкрив пухкі губи, витягнув кінчик язика назовні, і вони поцілувалися. Не було ніжності, не було боязкості, жінка буквально вгризалася в його рот, Іванко відповідав їй тим самим, і хату заповнили смачні чавкання та хтиві хлюпання. Марічка векнула, позеленівши, я стримав бажання показати їй кулак, скосив очі на Яна. Той дивився на мене, користуючись відволіканням карги на втіхи сестри, його губи здригнулися в одному єдиному беззвучному слові. "Придумав?" Я заплющив очі, відкрив, і погляд хлопця знову став порожнім, як у мерця. Давно придумав. Мені не зрозуміти яким дивом він зміг імітувати власну смерть. Я занадто дурний, щоб збагнути, що саме тихенько чаклує Христина. Зрештою, друзі все ще залишаються занадто сильними й розумними для мене. Зате моя підсвідомість уже підказала, як упоратися з потерчатами. Відьма цілковито захопилася поцілунком, зарившись тремтячими від задоволення пальцями у світлу шевелюру Іванка, з відвертим бажанням втиснувшись у нього грудьми, хлопець і сам розійшовся, нахабно підтягнувши її сорочку вище, безсоромно пестячи сильні голі стегна, а то й забираючись до сідниць. Я відчув геть недоречний укол заздрості, що навіть у такій ситуації йому дістаються пташині язички, але глибше заштовхав емоції і повільно поліз у кишеню.
- Чого надумав, а?! - відьма тут же підняла голову, впившись у мене світлими очима.
- Хочу висякатися. Ніс забитий, якось негарно, якщо буду шмарклями хлюпати вашій сестричці в обличчя, а хустинка в штанях... - боязко посміхнувся я.
- Хустинка... На який тобі хустинка, а? Ні, хитрун, ти щось удума-а-а-а... - злість жінки потонула в обуреному зітханні, обличчя залила фарба - Іванко засунув руку явно між її стегон, всміхаючись як сам диявол. Вона вліпила йому ляпаса, він у відповідь схопив відьму за підборіддя і впився поцілунком у шию. Жінка здавлено видихнула, безглуздо впираючись розчепіреною долонею в його живіт, бурштинові очі затягнула важка поволока, з відкритих губ зірвався стогін, на секунду, на одну лише секунду вона втратила контроль і над собою, і над ситуацією, і над мертвими дітьми - і це була ціла секунда. Вихопивши хустинку з кишені, ігноруючи потерчат, що кинулися на мене, я жбурнув її прямо на стіл, рявкнувши що було духу:
- Хрещу вас, fers, ім'ям Отця, і Сина, і Святого Духа! Амінь!
Потерчата всі як один втупилися на хустинку, і мертві страшненькі личка прояснилися щирою радістю. Печатки Слуги вогнем спалахнули на їхніх мордочках, відьма зістрибнула з Іванка, кричачи щось мовою мертвих, але було пізно - кляті душі злилися в один відчутний протяг холодного повітря, вихором пройшлися між нами і, підкинувши мою зашмаркану хустинку в повітря, з жахливим тріском... зникли. Відьма кинула на мене вбивчий погляд, і її зіниці розтягнулися у дві горизонтальні щілинки.
- Ти, падлюка! Ти що накоїв?!
- Видер тебе, сука! - рявкнув я, одним стрибком підхопившись на ноги.
- Prrerza-aur bot orcas, qunaur rea sakas, dofrush, hemrush, dofrush! - Христина клацнула зубами і ляснула закривавленими долонями об стіл, дерево затріщало й обвуглилося під ними, а мертва карга раптом перевернулася на живіт, мотнула головою і стрибнула на свою величезну сестру. Вони зчепилися й покотилися підлогою, Ян уже був на ногах, безстрашно рвонув просто в їхній звивистий клубок. Злісне гарчання відьми змінилося криком болю - Іванко не гаяв часу й, схопивши жінку за волосся, просто завалився на підлогу. Вони сплелися разом, як пристрасні коханці, відьма вдарила його по обличчю, хлопець уперто не відпускав її довгі коси, відбиваючись другою рукою. Я підхопив стілець і врізав відьмі по спині, вона застогнала, з дикою люттю вирвалася з обіймів Серцеїда, ухилилася від нового удару по голові і вдарила мене кулаком у груди, я засипів і звалився, задерши ноги. Від реву величезної карги затремтіли льодяникові вікна, їй удалося зловити мертву сестрицю і скрутити їй в’язи, але Ян, немов Самсон, засунув долоні прямо в розкриту пащу, напружився, затріщала розтягнута м'язами сорочка, під його шкірою роздулися незліченні жилки - і з моторошним хрускотом відірвав щелепу карзі. Нечисть утробно заревіла в агонії, струсила хлопця з себе, піднялася на задні ноги, підкинувши величезні кулаки, явно бажаючи розчавити Яна, як комаху - але Христина вже стояла на ногах, і її очі сяяли м'яким золотистим світлом:
- Eska-aur qah-h ushsha, misraur rsa ehrasha, scalrush, varrush, scalrush!
Між її двох рук, спрямованих у бік карги, потемніло повітря, вона хлопнула в долоні - і заклубочений вихор вдарив в нечисть. Та почала верещати, немов її живцем розпинали, кінцівки викручувало в різні боки, наче мокру білизну, обидва ока луснули й шиплячою рідиною стекли на зморшкуваті щоки, язик розпухнув так швидко й сильно, що кляпом заткнув рота. Христина виплюнула кров на підборіддя, хлопнула вдруге - і кістки карги розірвали плоть, стовбурчачись як голки їжака. Подруга закотила очі і звалилася непритомна в руки Яна.
- Ні! Ні-і-і! - крик відьми збив мене з ніг, не встиг я піднятися. Ігноруючи Іванка, що вчепився в неї, вона тупнула ногою з такою силою, що луснула шоколадна підлога, заричала в настільки чорному проклятті, що навіть кров застигла в моїх жилах. Полешинський рвонув до неї вовчою риссю, Іванко схопив за шию, але було ясно, що вона встигне закінчити прокляття… І Марічка з розмаху тріснула її тарілкою по голові. Посудина розлетілася осколками та шматками м'яса, відьма ойкнула і захиталася. Ян схопив її за грудки і легко, немов та не була зрілою великою жінкою, жбурнув прямо через стіл об піч. Жінка завила від болю, але вперто піднялася на ноги, щойно відкрила рот, як Марічка знову вдарила її, цього разу коцюбою. Хруснула щелепа, разом із кров'ю на груди відьми посипалися зуби, вона вирвала знаряддя з рук Малої і щойно замахнулася у відповідь, як підоспівший Ян вліпив їй лопатою по голові. Відьма сіпнулася до нього, відбиваючись коцюбою, але Іванко вже був напоготові з рогачем - чорні від кіптяви зубці обхопили шию відьми, і хлопець штовхнув її назад до печі. Чорнокнижниця подавилася лайкою, схопила рукою дерев'яний держак, я разом з Іванком вчепилися в рогача, продовжуючи тиснути, чортова баба вперлася зі свого боку, примудряючись пручатися нам двом. Розірвані коцюбою губи розійшлися в злісній гримасі, відкривши рештки зубів, в очах затанцювали зелені вогники, вона була настільки сильна, що ми задкували від її натиску - але тут до нас приєднався Ян, і все закінчилося.
Не було ніяких єхидних останніх слів, ми просто втрьох натиснули на держак, засунувши голову відьми прямо в палаючий зів печі. Вона завищала, звиваючись усім тілом, засукала ногами і руками, з жахливою силою намагаючись вирватися, але... Рогач виявився міцнішим, як і наша ненависть. Сморід обсмаленого волосся і палаючої тканини виїдав очі, голі ноги відьми миготіли в повітрі, закривавлені пальці видирали каміння з печі, а ми продовжували тиснути й тиснути, пхаючи суку в піч спочатку по груди, потім по живіт, стегна... Виття перейшло в дикий вереск, стопи відьми дриґалися в дикому танці, Ян засміявся - і запхнув її цілком.
- Забираємося, - як завжди, його голос був вкрай спокійний. Марічка рвонула до дверей, Іванко затримався лише на мить, вириваючи з одвірка наші кинджали, я кинувся до Христини, але Полешинський вилаяв мене, і, легко закинувши дівчину на плече, а мене спіймавши за шкірку, кількома стрибками вилетів назовні. Вчасно - піч вибухнула, і будинок застогнав зовсім як живий. Розпечене каміння гарматними снарядами громило пряникові стіни, тріскали з жалібним стогоном льодяникові віконця, шоколадна підлога плавилася, перетворюючись на киплячу смолу, полум'я розплескалося стінами й кинулося до стелі, заревіло поміж балок, набираючи сили, і пробило дах наскрізь. Стіни з тріском нахилилися, дах обвалився всередину, хатинка склалася, як картковий будиночок. Ми бігли не озираючись, а позаду нас у гуркотливому згарищі на місці хати звивалася в агонії відьма, здираючи з лиця запеклу шкіру, кусаючи обгорілі пальці. Навіть зараз вона відмовлялася здаватися, але Іванко розвернувся у витонченому піруеті, немов танцюючи, кинджал промайнув у пальцях - і ввійшов просто між охоплених вогнем цицьок. Відьма схопилася за нього, закинула голову до потемнілих небес, відкрила рот - і з нього вирвався довгий язик полум’я. Вогонь ударив стовпом угору, закутавши прокляту тварюку з ніг до голови, вона видала останній тонкий пронизливий вереск і впала. Повітря затремтіло, небесами пройшлася хвиля, спотворюючи зірки, світ схлопнувся, стиснувся в точку - і ми раптом опинилися в заметах по пояс, а там, де раніше була казкова пряникова хата, палала звичайна похилена хатина.
Марічка з розмаху врізала мені головою в живіт. Я хрюкнув, зігнувся, тут же отримав кулачком по носі.
- Дурний братик! Ти не міг мене рятувати швидше?! - вона обвила мою шию руками, зарившись мокрим обличчям у скроню, і я ледве зміг вдихнути, настільки міцно Мала притулилася до мене. Усе, на що вистачило сил - погладити худеньку тремтячу спинку. Поруч блював Іванко, я й сам відчував бажання сунути два пальці в рот. Присягаюся, до самої Вальпургієвої ночі не доторкнуся до десерту.
- Усі живі? - ледь чутно запитала Христина. Ян поклав дівчину на сніг і спритно перебинтовував перерізані зап'ястя.
- Ага. Я думав, ти мертвий, - я присів поруч з хлопцем, намагаючись допомогти, але він лише підняв на мене холодні очі, миттю нагадавши моє місце в шабаші.
- Ти не перший, хто так помиляється.
Угу. Врахую на майбутнє. Я відвернувся від нього, тим паче Марічка вже поїла Христину зіллям, підійшов до Іванка, що гидливо витирав покусані відьмою губи. Хлопець посміхнувся і обійняв мене за шию, притулився скронею до моєї, спокійно дивлячись на догораючу хату. На відміну від мене, він завжди стримано святкував перемоги в бійці.
- Довго ж ти тягнув із хустинкою, mon cherie. Я думав, відьма язиком мені в гланди забереться, що за баба...
- Не хотів позбавляти тебе задоволення, бовдуре, - я полегшено розсміявся, сміявся й Іванко своїм теплим дружнім сміхом. І я зрозумів, що до біса обожнюю цього самозакоханого красеня.
- Ну знаєш, дуринда, навіть у мене є стандарти. Краще скажи, ти серйозно збирався поласувати людиною?
Я спокійно заглянув у його веселі фіалкові очі, потім покосився на друзів. Застогнала Христина, яку Ян обережно підняв в обіймах, Марічка взяла мене за руку холодною долонькою, я скуйовдив її розпатлану косу і звично збрехав:
- Ні, звісно. Просто тягнув час.
Обійнявшись, пліч-о-пліч, ми затрусили в бік собачого гавкоту села, що лунав зовсім поруч.
А позаду догорала казка.
