ШПДК - Кістки і Яблука, ч.1

«Einäuglein, Zweiäuglein und Dreiäuglein»

  Полуденне сонце безжально обпікало потилицю і шию, дихати було нічим, мокра сорочка липла до пахв, спини, живота. Повітря пливло маревом над нерухомою стіною дозрілої пшениці, діловито гуділи джмелі та бджоли, тріщали польові птахи, стрілами миготячи в чистому, без найменшої хмаринки літньому небі. Звивиста дорога петляла під моїми запиленими черевиками, я задихався від спеки, я страшенно хотів пити, я відчував себе нещасною мошкою, прибитою до землі нещадними променями серпневого сонця. Моє волосся тхнуло чадом махорки, яку всю дорогу від станції до перехрестя смолив візник, підвозячи наш шабаш. Від мене несло кінським потом із душком коров'ячих лепех, оскільки мене погодився підкинути вершник, який гнав мукаючу худобу на водопій. Липкий піт заливав обличчя, щипав очі, від нього свербіло все тіло, хлюпало навіть у черевиках і трусах. Потріскалися губи, які я марно намагався зволожити залишками слини. Нестерпно свербіло зап'ястя під браслетиком із волосся Христини, і я встиг роздерти шкіру до почервоніння. Від спеки було погано, від неї не виходило сховатися, але ще гірше було від тужливого почуття самотності, в якому я ж і винен. Христя розумно вирішила не тягати весь шабаш від одного села до іншого заради однієї лише розвідки, а розділитись. Ми наосліп тягнули з її капелюшка назви селищ, щоб нікому не було прикро, і мені єдиному дістався тутешній хутір. Спочатку я навіть зрадів, вбачаючи в цьому можливість відпочити від вічних глузувань Іванка, непомірного контролю лідера шабашу і, тим паче, уваги Яна, відмахнувшись від пропозиції заново кинути жереб. Зараз же несправедливо дувся на всіх них. На Христину, якій би босоніж тупотіти поруч, обмахуючи голу мокру шию долонькою, а то й погодитися пліч-о-пліч відпочити в рідкій тіні куща. На Марічку, що забула про мене у вибуху ентузіазму від «пригодоньки!», і тому позбавила мене можливості милуватися пурханням дівчинки з польовими квітами у волоссі. Дісталося і Серцеїду, без чиїх фривольних жартів і скабрезнішого зубоскальства подорож виявилася пісною й нудною. Та що там, я злився навіть на Яна, що було безглуздо вдвічі більше, зважаючи на те, що байдужий і до зимової холоднечі, і до літньої спеки хлопець гнав би мене зараз стусанами й погрозами без найменшої жалості. Але найбільше в думках однаково діставалося мені - змиленому, втомленому, задихаючомуся Анджею Тхоревичу, школяреві Польського дому Каббали, якого в цю срану глухомань, у цю Богом забуту дірку, в мерзенний хутір, чиєї назви не було навіть на карті місцевого циркулу, привело завдання від наставниці. Щось вбивало місцевих, залишаючи лише спотворені рештки, і моєму шабашу належало з цим розібратися. Знову? Завжди, трясця.

Селяни ховалися в тіні скирт, які тут і там підносилися островами серед моря колосків, і лише зрідка в одному кутку безкраїх полів починалася пісня, щоб одразу ж бути підхопленою в іншому, але обірватися на півслові. Час від часу стіна пшениці розступалася, і я міг бачити селянську сімейку: чоловіків у просторих сорочках і штанях із домотканого полотна, жінок у таких самих сорочках і широких спідницях, засуканих до потемнілих від засмаги й пилу стегон, виводки дітей із вигорілим волоссям і настороженими рухами диких тварин. І всі як один мляві через спеку і підозрілі через свою селянську натуру. Я був чужинцем і не спокушався ввічливими поклонами, прекрасно бачачи і злі очі дорослих, погано приховувані вдаваною улесливістю, і спроби малечі сховатися в пахвах матерів, і неприязні міни дітей старшого віку.

Загрозою віяло не тільки від смертних. Полівки у вінках із соломи та лугових квітів похмуро спостерігали за мною, висунувши голови з хвиль пшениці, примарою прослизнула полуденниця з виснаженим обличчям, хижо косячись на заховане в тінь немовля, осоловілим поглядом обдарував мене жарник, саме втілення літньої спеки, роздуваючи круглі червоні щоки. Всі вони були анітрохи не раді появі їхнього одвічного ворога в моїй особі, я теж тримався обережно, у змученому тілі сил ледь би вистачило на якісний знак. І все ж я повернув до чергового сімейства на відпочинку, чортихаючись про себе щодо доброзичливого дурня. Раптом що...

- Бог в поміч, добрі люди. А далеко до хутора Рощиці?

- Бог в поміч, - відповів мені смаглявий вусатий батько сімейства, навіть не піднявшись на ноги.

- Як підніметеся на пагорб, паничу, то хутір буде, як на долоні.

- Дякую. У вас, до речі, дитина відповзає, - я вказав очима на дрібного гівнюка, що скористався загальною дрімотою і майже потонув у пшениці, лише пухкі ніжки стирчали. Мати одразу ж сплеснула долонями, заголосила, вліпила потиличника трохи молодшому за мене хлопцю, тріснула доньку старше, і під їхні крики «а нас за що» та сонне глипання придрімавшої бабці витягла дитину назад. Та, звісно, одразу ж зайшлася огидним гучним плачем. Полуденниця, що майже дочекалася свого, ледь чутно зашипіла на мене і блідою тінню розчинилася в товщі пшениці. Я посміхнувся під ніс максимально гидкою посмішкою, не відповів на вже більш щирий уклін мужика, що підхопився на ноги, і мляво захитався далі. Зрештою, це мій обов'язок - рятувати людей. Навіть якщо вони все одно ховають глечики з холодним молоком, суки такі.

Утім, селянин не збрехав. Коли я нарешті, проклинаючи свою долю і силкуючись вичавити бодай трохи слини з язика, видерся на пагорб, то побачив клятий драний хутір власними висохлими очима. А срібляста стрічечка річки підбадьорила мене настільки, що я заржав, наче молодий козлик, радісно підстрибнув і показав геть непристойний жест, зігнувши руку в лікті, адресований всьому світу. Полівкам, полуденницям, селянам, невідомій нечистій силі, що патрала тутешній народ, як скотину, і навіть своїм товаришам.

Селище було немаленьким: між двома пагорбами мальовничо розкинулося добрих півсотні русинських білих хат посеред яскравих клаптиків городів, мабуть, востаннє панські картографи зазирали сюди ще за Болека Хороброго. Струмочки стежок стікалися в широку дорогу, що впиралася в міст, осторонь темнів водяний млин, на далекому пасовищі майоріла отара, не вистачало лише гострого шпиля костьолу, щоб поселення гордо називалося селом. Засновник хутора мав певне почуття гумору, оскільки єдине на всю округу величезне дерево подібно чорній вежі височіло на другому пагорбі, оточене плішиною згарища, і тільки вдалині біля самого горизонту темніла облямівка лісів. Невелика річка огинала селище, навіть на такій віддалі мені чувся тихий плескіт хвиль, і тому я задихався від бажання скинути з себе липкий одяг і стрибнути з головою в спокійні прохолодні води. Спокуса була велика, тому я за звичкою дав собі декілька хвилин душевної слабкості, а потім тоскно затрусив до хутора. Якщо все пройде добре, купання стане гідною винагородою за денні муки хоч у компанії заранів омріяних Серцеїдом сільських хихикаючих безсоромниць, хоч в гордій самоті, але зараз мене кликав обов'язок.

Мене помітили швидше, ніж я сподівався. І зустріли зовсім не так, як я планував. А гостинність була геть далека від очікуваної.

Вони перехопили мене на півдорозі до хутора. Півдюжини хлопців мого віку, одягнених аби як, якими верховодив старший хлопець, на відміну від решти без сорочки, зате в чоботях, з таким рельєфним торсом, що викликав у мене чорну отруйну заздрість. Вони витріщалися на мене як зграя собак, стримувані лише своїм ватажком, він недружньо розглядав мене світлими карими очима. Без усмішки, з загрозливим свистом провертаючи кінські пута в руці.

- Бог в поміч, - без особливої ввічливості кивнув я.

- Ага, - ще менш гостинно струснув кінською гривою отаман.

Декілька хвилин ми промацували одне одного колючими поглядами, явно оцінюючи рівень загрози. Я намагався зрозуміти причини тутешньої негостинності, парубок хмурився, явно прикидаючи мої цілі на хуторі. Палило сонце, брехав пес, перділи гуси.

- Чиїх будеш? Чого забув у нас чи загубився? - першим відновив діалог хлопець.

- Якщо загубився, то ми допоможемо найтися. Розвернися як хатинка до нас задом і вали, звідки прийшов, найдесси, - глумливо вставив один із його посіпак, не встиг я відкрити рота.

- А якщо допомога потрібна, то ми з радістю - стусаном під гузно, - додав другий, з заячою губою. Зграя радісно й глумливо заіржала, їхній ватажок усміхнувся, але до веселощів не долучився.

- Тихо, Заєць, заткни хайло, Скіпка. Хай панич скаже, а то мовчить, наче язика проковтнув.

Я видихнув через ніс і напустив на себе зарозуміло-нудьгуючий вигляд міського шляхтича. Мало мені було сонця, ще й розбиратися зі зграєю недружніх місцевих покидьків.

- Я шукаю хутір Рощиці. Ви часом не звідти?

- Ми звідти, звідки треба, шляхтичу. То чого шукаєш у нашому краї? - скривив губи ватажок, сплюнув мені під ноги. Ага. Ось і виклик. Якого я взагалі поперся один, питається...

- Я від пана Вишневецького з дорученням до війта, - холодно відповів я, вдавши, що хлопець для мене настільки ж цікавий, як млинці підсохлого коров'ячого лайна на курній дорозі.

- Так давай його сюди, ми передамо. Батька нема вдома, у полі він. А ні - шукай сам, - хлопець сплюнув вдруге так смачно, що йому б позаздрив і верблюд. Знову мені під ноги, два його плювки лежали по обидва боки мого черевика. Навіть думати не треба було, куди полетить третій.

- Так старий Никифор удома, Прохоре, - здивовано витріщився на нього ще один прилипала, товстун із низьким чолом і свинячими очима. Ватажок миттєво розвернувся і вдарив тільки один раз, але товстун одразу зігнувся і звалився в пил, хапаючи повітря ротом, як риба, почервонівши від болю і натуги. Дивно, що майже в будь-якій компанії знайдеться такий нездара.

- Я сказав - немає. Усі в полях. Второпав, паничу? - він із погрозою і провокацією випнув міцне підборіддя, дивлячись на мене зверху вниз. Я міг дмухнути в обличчя задираці, кинути швидкий наговір, і наступну добу він би хрюкав, випорожнювався під себе і намагався жерти з корита, як справжній кнур. Міг змусити гівнюка притиснути руки до боків на кшталт крил і бігати, кудкудакаючи як квочка. Міг просто спробувати зламати його розум і перетворити на слухняного ручного хлопчика... Хоча гаразд, це мені точно не під силу. Безумовно, якби я потребував реклами, відьмак із Рівненщини, так би і вчинив, але зараз лише важко зітхнув і спокійно подивився йому в вічі. Я настільки спікся, що не було сил навіть злякано тремтіти.

- Чув. Ну, ні так ні, не судилося, мабуть. Звісно, пан Вишневецький буде засмучений, я б сказав, навіть може розлютитися. Справа то важлива, серйозна, вкрай термінова, - безсоромно збрехав я. Тутешній землевласник, шляхтич із гучним родовим прізвищем, навіть якщо й знав про існування хутірця, то точно не чув про мій шабаш, а підпис, що стояв на листі наставниці під лаконічним «Pozwalam», був фальшивим - Василь-Антонич просто підробив його каліграфічним почерком .

- А коли таке термінове, чому тебе послали, а не верхи кого? - примружив злі очі Прохір. Я подумки вилаявся ще раз, але погляд не відвів. І збрехав ще впевненіше.

- Коні впали в нього. Усі до єдиного.

- Прошко, бач, у пана теж падіж, не тільки в нас, - шепнув хлопець із заячою губою.

Я перевів зацікавлений погляд на нього. Інтересно, про падіж худоби наш зв'язковий змовчав.

- Хайло заткнув. А ти, паничу, давай за мною. Тільки дивись, не відставай, справа то в тебе термінова, терміновіше нікуди, - злобно сплюнув Прохор і розвернувся, явивши мені м'язисту засмаглу спину з рядами вицвілих старих шрамів. Третій плювок лежав якраз біля носка мого черевика, і я не знав, причиною була моя легенда про пана Вишневецького чи банальне везіння. Звісно, можна було понахабніти й уточнити, але я мовчки пішов за хлопцем.

***

  Війт Никифор виявився настільки огрядним мужиком, що порослі рідким волоссям груди спочивали на масивному пузі. Я мав нещастя споглядати це жахіття, бо з Прохором війта ріднили не тільки карі непривітні очі, прямий ніс, підборіддя з ямочкою і масивні вилиці, а й нелюбов до сорочки. Хіба що Никифор був весь сивий, лише в розбійницьких вусах темніли волоски. Він довго підсліпувато розглядав конверт, раз у раз кидаючи на мене насторожені погляди, навіть понюхав той, немов намагався вловити запах панського парфуму. Нарешті запхав його за широкий пояс, піднявся з присадкуватої, наче врослої лавки, і жестом запросив мене увійти всередину хати.

- Прошу гостя. А тебе, Прохоре, курвин сину, коли ще за кіньми послав? Чи знову батога хочеш? Що, не міг паничу дорогу показати, треба було з ним валандатися?

- Ні, батьку, - похмуро відповів той, злісно подивившись на мене.

- Так ворушись, лобуряко! - рявкнув Никифор і протиснув свої телеси в дверний отвір. Мені хотілося обдарувати Прошу переможною посмішкою, але сваритися із сином війта було вкрай нерозумно, тож я мовчки і з гідністю пішов слідом за старим.

У хаті було темно і прохолодно. У підвішеній на гаку люльці агукала дитина, на холодній печі голосно вилизувався кіт, а глиняну підлогу намивала дівчина, трохи старша Прохора. Я вдав, що не задивився у виріз її сорочки, натягнутої міцними грудьми, кис-киснув коту, який тут же мене обшипів, і слухняно влаштувався на довгій лавці. Дівчина з цікавістю подивилася на мене вже знайомими карими очима, але одразу ж швидко потупила погляд, щойно басовито загудів війт:

- Магдо, дай гостю поїсти чогось, чай, не басурмани.

- Ні, спасибі, - мляво запротестував я, але Никифор просто вдарив об стіл пудовим кулаком, і я швидко заткнувся. Заголосила прокинувшася дитина, дівчина кинула на неї відчайдушний погляд, а потім неприязний на мене. І так далека від гостинності атмосфера миттю стала ворожою, дочка війта продовжувала сидіти на підлозі, упираючись почервонілими долонями, старий без тепла дивився на неї. Я помітив на голій литці дівчини довгий старий шрам, що йшов під спідницю, як і розсип подібних йому менших, зрозумів, що вдача у старого не просто крута, а мерзенна, і що я щойно обзавівся ще одним ворогом в її особі.

- Можна мені попити? Сонце шпарить, як в пеклі, раком себе відчуваю, залишилося тільки кропом зверху посипати, - викрутився я із запобігливою посмішкою. Дівчина мовчки подивилася на батька, той кивнув, і бджолою вилетіла назовні, удостоївши мене вже більш теплого погляду. Кіт зістрибнув на підлогу, поважно розпушив хвіст і продемонстрував мені ікла, я тихесенько показав йому знак Відрази, але нахабна тварюка залишилася до нього байдужою. Значить, не домовик. Спробувавши потертися об ногу старого, кіт отримав такого стусана, що з виттям вилетів назовні, ледь не збивши з ніг дівчину з глиняним глечиком у руках.

- Проклята скотина, трясця її матері, - пробурчав війт у вуса, і простягнув конверт дівчині.

- Токмо Магда грамоти навчена, чоловік покійний дячком був із сусідського села, - навіщось пояснив він мені.

- А що сталося? - з фальшивим співчуттям запитав я, дивлячись при цьому в очі Магди. Та відвернулася, але я помітив, як її повіки здригнулися, а обличчя жалібно скривилося.

- Помер. Вовки задрали, - сухо сказав Никифор.

Вовки, ну-ну. Кинувши стандартне «співчуваю», я взявся за молоко, холодне, явно з льоху, воно прекрасно вгамувало мою спрагу і навіть легкий прокинувшийся апетит. Магда повільно читала по складах, погойдуючи стегном люльку принишклого немовляти, старий слухав її з кам’яним обличчям, або справді розуміючи текст, або роблячи такий вигляд. Сам лист я знав напам'ять, оскільки ми часто користувалися цією легендою. Група школярів із Просвіти зайняті збором фольклору з метою зберегти й примножити співочий спадок русинського народу. Наставниця просить допомогти їм зі збором цього самого фольклору, і разом з тим забезпечити нічлігом і харчами. Якщо коротко, звісно. Наскільки суха була пані Анна в усній мові, настільки красномовними виявлялися її листи, тож на читання листа в Магди пішло хвилин десять, за які я встиг допити молоко. Війт поплямкував губами, бурчав під ніс, хмикав, немов проговорював їх про себе, а коли дівчина закінчила читати, ще з хвилину розглядав мене.

- А чого пан хоче-то?

- Цього. Він згоден із кожним словом моєї наставниці, - усміхнувся я. Никифор не дав провести себе доброзичливою усмішкою, погладжуючи вислі вуса товстими пальцями.

- На смертному одрі його перебило, чи шо? Усе життя тільки й чути було, шо ми хами немиті та бидло русинське, а тут, гляньте-но, - все ще недовірливо бурчав старий.

- На старості років багато хто змінює свої погляди...

- Шо? Йому й тридцяти рочків-то не стукнуло, паничу, повинні знати - хворіє він лише! - голосно фиркнув Никифор, ще підозріліше втупившись у мене очима.

- Хвороба страшенно старить, - відвернувся я, зрозумівши, що забрехався. Війт знову погладив вуса, насупивши товсті брови, що нагадували гусениці, його розумовий процес був на кшталт синового, хіба що помітно повільніший.

- Ну, добре-добре. Покажемо, що ми не хами, буде Вам, паничу, той Ваш хольклор. Токмо не до пісень зараз на хуторі, - він нарешті видав результат своїх роздумів.

- Траур? - поцікавився я.

- Шо?!

- Горе сталося? Чув, падіж худоби у вас. І люди пропадають...

- Бабські брехні! - різко рявкнув Никифор, аж підстрибнули і я, і кіт, що повернувся, і Магда, що схилилася над люлькою. Знову заверещала дитина, загубив материнські груди, а я почав перераховувати балки стелі, чекаючи, поки фарба відійде з моїх щік.

- Покійного Спиридона задерли вовки. Як і стару Агафію. І двох шмаркачів жида Янкеля, тьху, пархате плем'я. А коли не вовки, то собаки дикі! - знову підвищив голос війт. Я кинув швидкий погляд на Магду, тільки цього разу мене цікавило її обличчя. Вона із зусиллям прикусила сіпавшуся губу, аби не розплакатися. Вовки, значить, або дикі собаки. Спеціально зробили гак із далекого лісу щоб загризти декілька людей, та ще й повторювали свої набіги що ті половці. А чим погребували, притопили в річці, може люди подумають, що то не вони вбивці. Як для забобонного селянина війт демонстрував ну геть тверезий погляд. Утім, мої роздуми перервав Прохір, втягнувши до хати незнайомого хлопчика років так дев'яти, що ревів бугаєм. Голосив він не просто так - покидьок тримав його за вухо, та так, що хлопчині доводилося дріботіти навшпиньки. Війтович кинув його на підлогу, і хлопчик завив ще голосніше, розпластавшись біля ніг старого. Прохір спокійно взявся в боки і повернувся до нього:

- Ось, батьку, зловив - виколов нашій старій суці очі, вишкребок відьомський.

Никифор не відповів, продовжуючи похмуро розглядати згорнувшогося калачиком хлопця, що захлинався риданнями. Він разюче відрізнявся від решти присутніх - м'якше обличчя, кирпатий ніс, а підборіддя ніжне й кругле. І очі - величезні, блакитні, зворушливі, немов озерця на брудній мордочці.

- Встати, - пролунав владний бас.

- Дядьку, я... Я не... Не я... - хлопчик подавився сльозами.

- Встати, кому велено, - знову загудів Никифор. Магда муркотіла немовляті, я вдав, що мене страшенно зацікавив кіт, але краєм ока бачив усе, що відбувається, і нервово смикав волосяний браслет. Хлопчик слухняно піднявся на ноги, стиснувшись як побите цуценя. Схлипнув і з явним зусиллям змусив себе подивитися в очі війту.

- Я-те, лайно ти бісове, просив поводитися по-людськи? Просив, а? - здавалося, старий ледь торкнувся його рукою, але хлопчик із криком упав на підлогу. І слухняно підвівся.

- Я-те, кров ти зіпсована, казав, що буде, як знову візьмешся за старе? - війт змахнув рукою, вдруге вдаривши хлопчика по обличчю, і той знову впав. Дивувала його жорстокість - з огляду на те, що лапищі в Никифора були ого-го, кулаки з мою голову, вистачило б і пальцем ткнути. Але я зовсім не збирався втручатися в процес покарання. Та й інші теж. Обличчя Магди скам'яніло, вона лише дивилася порожніми очима на дитину, що зворушливо їй агукала. Прохір самовдоволено кривив губи, і з кожним ударом його посмішка більше й більше розповзалася по обличчю.

- Це не я, дядьку... Вона сама в малину влізла, я намагався витягнути, врятувати... - пролепетав крізь сльози хлопчик. І впав, отримавши ще раз. Із розбитого носа стікав струмочок крові, змішуючись зі слиною і сльозами, великими краплями падаючи на бруднувату сорочку.

- Сама... Вічно в тебе все самі-то! І кури самі собі кров пустили. І білизна сама себе гівном кінським забруднила. І кішка сама втопитися намагалася. І ось собака сама собі очі виколола. Сама! - Никифор укотре вдарив хлопчика, той знову розтягнувся на підлозі, завиваючи.

- Відшмагати? - охоче визвався Прохір, але старий зупинив його поглядом, нахилився до рюмсаючого хлопчини.

- Пішов геть, гнида мала. Подумай, чого накоїв. А ввечері ще раз поговоримо. Сам тобою займуся, бігме, навчу точно розуму-розуму.

Хлопчик, голосно і жалібно схлипнувши, піднявся на ноги, витираючи кров тильною стороною долоньки. Кинув на Магду жалібний погляд і стрімголов вибіг назовні. Прохір, невдоволено стиснувши губи, пішов за ним.

- Ви, паничу, вже вибачайте за от це, - забурчав Никифор, похмуро подивившись на мене. Мабуть, моя пика все ж була красномовною, незважаючи на спроби зберегти нейтральний вигляд.

- Він... Яблучко від яблуньки, самі знаєте… Мати у нього, сестриця моя покійна, хай пробачить Господь її душу, проклята була баба. Не смійтеся токмо... Відьма.

- Відьма? Справжня? - мій інтерес був природним, як і клацання шестерень, що пролунало в голові. Старий похмуро кивнув.

- Істинно так, паничу. Я може мужик і сільський, але не темний, багато чого бачив, багато чого знаю. Сестра з нечистим водилася, мабуть від нього і нагуляла байстрюка. На шабаші кожного повного місяця на кочерзі літала. Могла болячку заговорити, могла дощ відвести від поля, а могла глянути так, що душа холоне і серце в п'ятах, курвамать. Багато чого покійниця вміла...

- І як вона померла? - уже більш серйозно запитав я. Хто знає, чи не відповідь це на мої пошуки.

Старий поморщився, пригладив вуса нервовим жестом, розмова навряд чи була йому приємною.

- Хвороба її занапастила, вже місяці два, як душу дияволу віддала. Ось як воно буває - сама все життя лікувала травами та ядами, а як підкосило, то не змогла собі допомогти. Мабуть, за чаклунство сестру Бог і покарав...

- Як ви її поховали?

- А Вам чогось? Надто Ви вже допитливий, паничу.

- Ніколи в житті не зустрічав відьом, от тому й цікаво, - ввічливо посміхнувся я. Звісно, будь-яку історію про відьму завжди варто ділити на декілька разів, селяни люблять прибріхувати та прикрашати, ще й часто вписуючи в чаклунів усіх - і знахарів, і відлюдників, і іншу нешкідливу шушваль. Але якщо припустити, що Никифор не брехав, то неправильно похована чаклунка легко могла переродитися в щось погане. І почати вбивати людей.

- Цікаво йому... - бурчав старий під ніс, пригладжуючи вуса тремтячими пальцями.

- Як небіжчиця простягнула ноги, сам диявол з'явився по її душу. Засмерділо, аж дихати було нічим, злетілося вороння, завили собаки, і в стовпі пекельного полум'я з'явився рогатий. Потягнув небіжчицю в геєну вогненну, а потім така пожежа здійнялася, що ніяка вода її не брала. Ось і все.

Я мовчки дивився в очі старому. Він боявся. Питання - чого? Неупокоєної душі мертвої сестри? Тоді він дуже дурний, б'ючи її бідне дитя. Сил, з якими та нібито загравала? Я жодного разу не повірив у байки про диявола, що з'явився у світ. Але згадуючи падіння худоби...

- Чому ви всиновили хлопчика?

- Кров не водиця, паничу, - ще більш похмуро закінчив Никифор. З його тону і погляду було зрозуміло, що більше базікати він не має наміру, та й я вже дізнався все, що мені було потрібно. Легко піднявся на ноги, ввічливо вклонився спочатку війту, потім його доньці, що раз у раз поглядала на мене. Картина складалася цікава, тож час відвідати наступну особу.

- Як мені дістатися до млина?

***

  Мельник зовсім не відповідав моїм уявленням: худий, зарослий щетиною майже до самих очей, чорний як чорт, і нещадно смердячий дешевим пійлом. При цьому дивився на мене цілком тверезими злими очима.

- Хранитель Заходу і Страж Сходу... - я почав говорити пароль, але мужик тільки кисло відмахнувся. Хоча офіційний штат Каббали був не найбільшим, її агенти були всюди. Священики, як не дивно, дрібні чиновники, що цілком очікувано, дуже часто аптекарі та лікарі, завжди доглядачі кладовищ. І, звісно, мельники. Ну не думали ж ви, що народні пересуди просто так їх вічно зводять із нечистою силою?

- Чого треба, чаклуне?

- Поговорити зі Старійшиною, - без особливого ентузіазму сказав я.

- Цей, матері його ковінька, курвин син не налаштований на балачки, - мельник роздратовано сплюнув. За його спиною височів млин, але з усієї какофонії звуків: бекання кіз, кудкудакання домашнього птаха, ледачого гавкоту пса та іншого сільського галасу я не чув найголовнішого - гучних ударів води об ступені колеса млина. Швидкого погляду вистачило для визначення причини - всі дерев'яні лопаті були розбиті.

- Йому доведеться знайти трохи настрою для мене. Мені потрібен чорний півень, пане.

- Нема півня, чаклуне, тільки курка. Чорна, як ваша прохвесія.

Я зітхнув. Терпіти не можу, коли доводиться імпровізувати і змінювати плани. І ще менше люблю, коли хтось тріпає язиком про мою роботу. Особливо в уїдливому тоні.

- Давай курку. І швидше.

Мірошник нарочито повільно пішов в бік млина, довго вовтузився в курнику під істеричні крики пернатих мешканців, нарешті виповз назад, увесь у пір'ї, пташиному посліді і з чорною чубаркою в руках. На мить здалося, що він жбурне курку в мене, але чоловік, щось бурмочучи під ніс, зв'язав птаху ноги і вручив мені.

- Але він усе одно не відповість, чаклуне.

- Це вже мої проблеми. Дякую, - холодно кивнув я і попрямував до річки, вишукуючи потрібне мені місце. Знайшов його вельми швидко, просто в кроковій доступності від млина. Невеликий піщаний укіс, вільний від трави і нічим не засраний, із прямим виходом до води - немов спеціально зроблений. Хоча чому - немов? Чубарка косилася на мене оком, час від часу нервово била крилами, але я загорнув її в піджак і залишив лежати на піску в наївній надії, що вона не встигне напаскудити. Витягнув мірну мотузку і взявся до нудної, але найважливішої для мене роботи - креслення чаклунських кіл. Пісок був досить вологий, щоб лезо кинджала залишало на ньому чіткі канавки, я розпушував і рив його, прикусивши язик від старанності. На пісок капав піт, вбираючись у нього темними круглими плямами, поруч вабливо хлюпала хвилями річка, курка зрідка кудкудакала, не знаю, від самотності чи інтересу. Я не поспішав. Я перевірив усі руни. З кількох різних точок переконався, що кола настільки, наскільки можливо, ідеальні. Потім сів поруч із ними, склавши пальці в знаку Концентрації, і декілька хвилин медитував із заплющеними очима, заспокоюючи розум і тіло. Контакт з істотою рівня тутешнього Старійшини був у прямому сенсі небезпечним для життя, хто знає, чим закінчиться моя з ним розмова.

Востаннє зітхнувши, я витягнув чубарку з піджака й обережно переступив через кола в самий центр, переконавшись, що не стер або не засипав якийсь із символів незграбним кроком. Курка більше не поривалася вирватися, довірливо кудкудакнувши в пахві, я пригладив гребінець, полоскотав пальцями під дзьобом, заспокоюючи. І спритно перерізав їй горло.

- Hashrush! Zukiilter! Marrukhe rou kli!

Кров стікала в канавки, але не вбиралася в пісок, як їй і належало, а вирувала, заповнюючи собою магічні кола. Чубарка відчайдушно забила крилами, вдаривши мене по обличчю і навіть потрапивши пір'ям до рота, але я тримав її міцно і нещадно, викашлюючи з себе мертві слова:

- Hashrush! Zukiilter! Marrukhe rou kli nha aghrush!

Річка так само переливалася дзеркальним блиском, але в її глибині вгадувався рух, немов клубочився і крутився потік величезних риб. Тільки це були зовсім не риби. Я зковтнув, розуміючи, що колись точно вляпаюся таким макаром у рідкісне лайно. І продовжив упевненим голосом:

- Hashrush! Zukiilter! Qualare settes, enskvolre dhars! Marrukhe rou kli nha aghrush!

Голосно шелестів очерет, хоча в повітрі не відчувалося навіть слабкого подиху вітерця, плескіт хвиль зливався з тихим вкрадливим сміхом. Я одним замахом кинув курячий труп у річку, не встиг він і торкнутися води, як його тут же затягнули вглиб дві бліді руки. Завив, до болю втиснув руків'я кинджала в долоні:

- Aghrush! Aghrush! Aghrush!

На секунду водна гладь застигла, перетворившись на чисте дзеркало, що злилося з небом, запанувала дзвінка тиша, немов увесь світ застиг в одній точці. І мана пройшла. Знову брехав пес мельника, ревіла худоба на далекому пасовищі, річка продовжила свій вічний біг. Я проковтнув холодну грудку слини, очистив кинджал від крові піском і сів по-турецьки, чекаючи на покликаного мною Старійшину. Водяного.

- Кхем, - неголосно відкашлявся хтось поруч. Моє серце сіпнулося, але я лише повільно повернув голову до джерела звуку, роблячи вигляд, що нітрохи не здивований. Хоча й планував, що він з'явиться з хвиль річкових на манер Венери.

Взагалі сучасна культура чомусь суттєво спотворює ряд міфічних істот. Наприклад русалки, звичайні бліді діви своєрідної вроди, у книжках обов'язково баби з риб'ячими хвостами нижче пупка, ну а водяний узагалі плід порочного кохання жаби й п'яного рибалки. Насправді нечисть виглядала вельми людяно - і від цього ще більш лякаюче. Водяний був невеликим, трохи вищим за мірошника, а на тлі потужного війта Никифора взагалі здавався б худим. Його шкіра відливала синявою потопельника, темний і дещо старомодний костюм хлюпав водою. Сині губи розійшлися, явивши набір тонких гострих іклів, і на підборіддя збігло трохи чорної рідоти. Очі у водяного теж були самі що не є риб'ячі - дві білясті кульки, як зварені круто яйця, із застиглими крапками зіниць.

- Курка, значить? - у його голосі прозвучало певне обурення.

- Мірошник сказав, що немає півня, - ввічливо виправдався я. Взагалі водяному не повинно вистачити сил пробити складні чаклунські кола, але перевіряти я не хотів. Як і, якби нечисть мала на мене зуб, сидіти в них та хоч до ранку, доки мельник не вирішить перевірити, чи живий я взагалі - якщо вирішить. Тим паче, що я закликав водяного для розмови, і потребував його відповідей.

- Бреше, собака, - знову хлюпнув рідотою водяний. Продемонстрував мені посмішку, якій би позаздрила і будь-яка щука. Почухав синюшну щоку пальцями з такими ж чорними нігтями, як і на босих ногах. Його дружелюбність була під стать кішці, що заграє з дурним мишеням, і я жодного разу не спокушався ледачими жестами.

- Давно я не бачив вашого брата, hems. Дуже давно. Відтоді, як один із вас намагався мене пришити. Його костюм на мені, до речі.

- Гарний крій, пане, - я трохи нахилив голову, але на провокацію не повівся. Водяний цикнув зубом, зарився пальцями ніг у пісок. Хмикнув.

- Бач який... Давай швидше, сонце пече, як у пеклі, всю шкіру пересушить. Чого хочеш?

- Три запитання? - зітхнув я.

- Три, - кивнув водяний.

Я почухав шию в мурашках, виграючи для себе час. Водяний зацікавлено вивчав кола і хмикав із різним ступенем задоволення або обурення, немов шукав у них слабкі місця. Точніше, шукав він безумовно, питання було лише в розсудливості нечисті, на яку я не збирався розраховувати. Зрештою, навіть чорний півень - мала плата за життя школяра, а я всучив Старійшині курку.

- Хто вбиває людей у вашій окрузі?

- Нечисть, паничу, - задоволено й дещо єхидно вищирився водяний.

Я вилаявся під ніс, проклинаючи свою одвічну звичку запарювати перше запитання. Звісно, нечисть, а не організована вовча банда.

- Людей убиває перероджена відьма?

- Який кмітливий, гляньте-но, - водяний виколупав із піску черв'яка, кілька секунд дивився, як той звивається між пальців, закинув до рота. Знову посміхнувся мені, випустивши на підборіддя чергову порцію чорноти зі шматками хробака, ще цілком живими. Молоко миттєво підступило до горла, але я зусиллям волі придушив блювотний спазм, вряди-годи зрадівши відсутності апетиту раніше. Хоча відповідь мене потішила, нехай і була дещо очікуваною, це могла бути і звичайна кочова нечисть, а так я значно звузив коло пошуків.

- Хто вона? Oshylla? Ashatta? Або..., - я зморщив чоло, згадуючи назву богинки мертвою говіркою, - Fryasa?

Водяний перестав посміхатися. Сплюнув залишки черв'яка, засипав їх піском.

- Не знаю, hems. Не знаю. Але мої дівчатка бояться... - він вилупив на мене свої риб'ячі очі.

Я задумливо хмикнув під ніс. Русалок не назвеш сильною нечистю, але й постояти за себе вони можуть, богинки вони не злякаються, кікімори теж. З перерахованих залишилася лише карга, загалом-то, найбільш логічний варіант, але зганьбитися мені не хотілося. Як і позбутися життя.

- Старійшино... Я можу поговорити з ними? Твоїми дочками? - обережно запитав я. У кожного водяного свій норов, одні крізь пальці дивляться на інтерес до русалок, інші вельми ревниві, у всякому болоті свої звичаї й закони. У Школі навіть ходили байки про одного річкового пройдисвіта, що організував плавучий бордель; ми всі глумливо переказували їх у хлоп'ячому колі, аж поки це не почула пані Потоцька і не надерла тим, хто попався, вуха. Тобто мені й Іванкові.

- Ні. Вони сором'язливі й нічого тобі не скажуть, - різко обрізав водяний, розбризкуючи краплі рідини. Ті, що долітали до кіл, випаровувалися прямо в повітрі з сухим тріском, а ті, що падали на сухий пісок, одразу ж вбиралися грудками. Я з розумінням нахилив голову, більше не бачачи сенсу продовжувати суперечку. Водяний потрошив мене поглядом, потім сплюнув, заклекотав:

- Але, щоб жодна курва не сказала, що старий Варрава не дотримується законів і правил, ось що тобі скажу замість останньої відповіді, hems - вона не в одну погану пику людей вбиває. Хтось гнилій суці допомагає в цій справі, допетрав?

Я недовірливо підняв брови. Трапляється, нечисть збивається і вештається по окрузі цілим кодлом, цим часто грішать злидні. Є й така, що загалом існує в симбіозі, як ті ж богинки й біси. Але здебільшого союзи мерців мають короткочасний характер, і завжди закінчуються на питанні «хто зжере цю печінку», зазвичай фатально для однієї зі сторін.

- Падіж худоби... Це правда?

Водяний красномовно продемонстрував мені три розчепірені пальці, паскудно посміхаючись.

- Та годі, буде тобі! - я закотив очі. Водяний розсміявся булькаючим мерзенним сміхом. Легко підскочив на ноги, обтрусив прилиплий до костюма пісок. І раптом ткнув синюшним перстом в один із символів, гидко посміхаючись:

- Знайшов! Fre з помилкою, hems. Немає верхньої точки.

Його тінь метнулася до мене, я зблід, кинувся до символу - і завмер, майже торкаючись піску пальцем. По обличчю побіг струмочок поту, другий заструменів між лопаток, серце калатало як скажене від простого розуміння, що мене ледь не провели, як останнього дурня. От тільки в нашому промислі дурнів зазвичай з'їдають живцем.

- Вали в пекло, - просипів я. Символ був правильним. Ідеальним. Як і його спроба. Ось так і ловлять юних школярів - на невпевненості, на забудькуватості, на довірі до тих, кого не можна слухати.

- Холера. Майже вийшло, - водяний кисло усміхнувся, завмерши на межах кіл. Я повільно, боячись їх зачепити, прибрав руку. І зігнув в більш ніж красномовному жесті:

- Покидьок ти, Старійшино.

- Проти природи не попреш, hems, - водяний розвів руками, анітрохи не зніяковівши. Лише погляд видавав його бажання - голодний, кровожерливий, звіриний. Облизавши гострі ікла, він сплюнув на пісок і одним стрибком подолав піщану смугу, але в останню мить, перед тим як пірнути в річку, кинув останню фразу, що звучала і як прокляття, і як порада:

- Не довіряй нікому.

Я роздробив у зубах лайку. Дорахував до десяти. На негнучких ногах переступив через кола і впав на пісок, жадібно хапаючи повітря ротом. Мене всього трусило, але я все ще був живий.

***

Коли я піднявся, на березі на мене чекав мельник із рушницею в пахві та димлячою цигаркою між зубів. Зізнаюся, не очікував, що мужик вирішить прикрити мою дупу.

- Освячена дріб із сіллю, чаклуне, - пояснив він, по-своєму витлумачивши мій здивований погляд. Я хмикнув - такою сумішшю водяного не вбити, але ось відігнати цілком можливо.

- Дякую, - буркнув під ніс. Мірошник знову відмахнувся, піднявся на ноги, зробив останню затяжку і щиглем відправив недопалок у бік річки. Я поморщився, але промовчав, простягнув мельникові руку, він міцно стиснув її зашкарублими пальцями.

- Чому ви в сварці зі Старійшиною?

Мірошник відвів очі й настільки помітно почервонів, що це було видно навіть крізь густу засмагу. Голосно засопів, присоромлено посміхнувся, миттю перетворившись на сором'язливого хлопака.

- Русалка мені одна його сподобалася, Аніся... Нехай і мертва, а ніжна й тиха, як голубка. Почали ми з нею кохатися, і все добре було, так ця жаба болотна перестав її до мене відпускати...

Я мовчав, не особливо розуміючи, як повинен відреагувати. Коментувати його особисте життя мені не хотілося, та й попри всі хлоп'ячі анекдоти, стосунки з русалкою - хай там як, мертвою дівчиною, викликали в мене більше запитань, ніж відповідей. Я зробив вигляд, що мене зацікавила рідкісна хмара, яка повільно повзе чистим небом, не бажаючи, щоб мірошник прочитав мої думки по очах.

- Я його просив, як людину - куме, не треба так, хіба ми чужі з тобою, чи я тобі коли-небудь дорогу переходив, чи не квасили разом на Купала? Ну він уперся, що твій шляхтич у сеймі, і верещить, що проти, не дасть мені дівку більше поганити. Я запив гірку, ну і з п'яної голови, того... - мельник зам'явся. І почервонів ще більше.

- У воду напаскудив.

Сказати, що я здивувався, значить збрехати. Я вилупився на мірошника, наче він відростив пару ангельських крил і піднісся до небес. Або перетворився на Христю і запропонував скупатися голяка. Мабуть, якби він випорожнився посеред костелу на недільній службі, і то вчинок був би менш дурним і зухвалим.

- Ось він і переламав мені лопаті, щоб я пити більше не міг, доки лагодженням зайнятий, паскуда болотяна, - закінчив мірошник, дивлячись убік. Я розвів руками, мовляв, навіть не знаю, що тут сказати. Хрін би з розвагами мельника, у кожного свої примхи, але його остання витівка, звісно, була неймовірно ідіотською. І він сам це розумів.

- Що ти знаєш про покійну відьму? - я перевів розмову, аби припинити це затягнуте незручне мовчання. Зрештою, мужик сам особисто страхував мене з рушницею, і засуджувати його було негарно.

- Про покійну Орину... - він затягнувся новою цигаркою, похмуро розглядаючи мене.

- Ніц такого. Вміла лікувати травами. Знала кілька наговорів. Сам заходив, якось ногу защемило. Баба як баба, мила собою, та й серце добре було, навіть он сина від когось прижила. І любила хлопця шалено, поки не вмерла.

- Нічого особливого... А ось народний поголос каже, що сам диявол з'явився за нею під час смерті в пекельному полум'ї, - заперечив я.

- У народі багато про що язиками чешуть, паничу, і про вашого брата теж. Але ось що в її дім палаючу головешку хтось кинув, усі замовчують. І що не особливо всі поспішали це полум'я гасити. Орина вміла достатньо, щоб її побоювалися і не любили, але лигатися з рогатим...

- Ти бачив відьму після... смерті? - я спокійно подивився мірошнику в очі. Він зблід.

- Ні.

- Хто вбиває людей?

- Не знаю і знати не хочу. Мені і своїх клопотів вистачає, не засуджуй.

Ми замовкли. Я дивився на мельника і розумів, що він боїться. Сильно боїться. Поки він на своєму млині, тутешнє чудовисько навряд чи сунеться до нього, в якій би сварці не були мірошник і водяний, той його в образу не дасть, та й помічені мною захисні символи були не зі слабких. Але млин - не обложена фортеця, довго в ньому не просидиш, навіть якщо тебе розважає розпусна русалка.

- Гаразд. Піду огляну згарище. Спасибі за все, - я ввічливо вклонився мужику. Той відповів поклоном.

- Звертайся, чаклуне.

Я дивився на його нескладну фігуру, борючись зі спокусою. Можна було просто змовчати, зрештою мене не стосувалося нещасливе женихівство мельника, але, як-не-як, він мені допоміг. І не тільки через борг Каббалі, а й тому, що виявився порядним загалом хлопом.

- Гей, мірошник!

Він обернувся, дивлячись на мене з-за плеча.

- Купи полотна обріз хороший, а краще декілька, і шкалик горілки з перцем побільше. На дні річковому гарбузи не ростуть, не всучать, не бійся. А у воду більше гадити не треба.

У його очах промайнуло легке нерозуміння, яке тут же змінилося осяянням, і усмішка знову омолодила його обличчя. Він нічого не відповів, але крок, до того тужливий і повільний, миттю перетворився на бійцівську ходу, і вже відійшовши від млина, я почув непоганий баритон. Він співав, і вельми радісно.

***

  Ще на підході до згарища я відчув неприємний легкий свербіж між лопаток. Заздалегідь витягнувши кинджал, я притиснув розігріте лезо до зап'ястя, утримуючи зброю так, щоб її складно було помітити. Місце здавалося безпечним, але мене давно відучили вірити першому погляду. Чорні остови стін стирчали обгорілою кісткою, залишки тину скалилися в небо рідким частоколом. Навколо хати все вигоріло, і жоден бур'ян не пустив своїх пагонів, під ногами суцільна чорна плішина, і над усім цим донжоном височіло величезне дерево. Сухі гілки були підняті до неба, як руки, обламані гілки немов скорчені в пароксизмі болю пальці, посеред стовбура зарослим шрамом тягнулася звивиста щілина, що починалася біля коріння і піднімалася майже до самої верхівки. І все, ні листочка, ні гнізда птаха, жодного життя. Чаклунський погляд теж нічого не дав, хіба що картина здалася ще похмурішою. Ні - зловіснішою.

Я скривився від легкого смороду згарища з тухлими нотками сірки, які можна було вловити - але ж минуло вже неабияк достатньо часу, щоб вивітрився запах. Незважаючи на повний штиль, я чув тихий скрип гілок, вогонь майже повністю знищив хатинку небіжчиці, але саме дерево, нехай почорніло, залишилося цілим. І я навіть не здивувався, що на простягнутій у його бік руці волосинки стали дибки. Джерело сили? Ні. Швидше, місце регулярних жертвоприношень. Якщо небіжчиця справді була відьмою, а не простою нешкідливою знахаркою, то мала б практикувати різну магію, зокрема й заборонену. Скільки крові наситило коріння дерева? Скільки випотрошених жертв було прибито до його стовбура? І чи були серед них люди?

Мені вже менше хотілося засуджувати мельника в боягузтві. У цьому місці спочивало справжнісіньке зло, на тлі якого вся підступність водяного виглядала дитячими іграми, а садизм виховання війта Нікифора - батьківською ласкою. Підсвідомість єхидно шепотіла, що мені варто швидше звалити звідси, але, беззвучно вилаявшись, я почав обережно пробиратися згарищем. Я зобов'язаний дізнатися останні секрети небіжчиці.

- ... як же мені, матінко, не плакати? - раптово почув я тихий дитячий голосок.

Утримуючи кинджал за спиною, я якомога тихіше попрямував до його джерела. Згорілі гілки тріщали під ногами, немов я рухався могильником, але весь видаваний мною шум явно не турбував співака.

- ... що ж мені, матінко, робити? - продовжував він сумно виспівувати. У цьому голосі не було злості або відчаю, зате з лихвою болю і самотності. Співак розташувався за деревом, і тому мені довелося обійти згорілий будинок, перш ніж я зміг його побачити, але я й так здогадувався хто це. Вигорілі світлі вихори, брудне миленьке обличчя, занадто велика сорочка. Бідолашний племінник старости. Я видихнув і сховав кинджал назад у піхви, виходячи на світло.

- Привіт, малеча.

Сирота сіпнувся всім тілом, злякано обернувшись на мене. Усе в його позі було мені знайоме до болю - втиснута в плечі голова, зацькований погляд з-під лоба, нервова поза зайченятка, готового накивати п’ятами будь-якої миті. Нелюбима, бита, зневажена всіма дитина. І, що гірше, не забувша тепло материнських рук. На душі стало ще гірше, адже я часто бачив подібне до цього обличчя - у відображенні води.

- Спокійно, не бійся. Я не загроза, - посміхаючись, я підняв обидві порожні руки. Хлопчик продовжував недовірливо дивитися на мене, але в заплаканих очах промайнуло упізнання:

- Ви той панич, так? Що з дядьком базікав по-свояцькі.

Як я пам'ятав, наша розмова була зовсім далекою від світської балаканини, але сперечатися не став. Вказав рукою на місце поруч із хлопчиком.

- Можна?

Він декілька секунд дивився на мене, все ще недовірливий, наляканий, але кивнув. Я критично оглянув результати виховання, кривлячись. Одне вухо нагадувало за формою і кольором перестиглу сливу. Під носом темніла засохла кров, а на замурзаних щоках сльози проїли світлі доріжки. Я сів поруч, хлопчик відсунувся, обняв свої притиснуті до грудей коліна. Я помітив, що його ноги вкриті синцями, від ледь помітних жовтуватих плям до соковитих фіолетових набряків. Хлопець зловив мій погляд, стиснувся ще більше, вчепившись у себе брудними пальцями. Розпушена земля між жил коріння явно натякала, чим він займався, але я все ж запитав:

- Хробаків копав?

Блакитні очі дивилися на мене з тією ж недовірою, але в них промайнуло щось інше. Надія? Ні. Швидше, я був першим дорослим, який просто виявив до нього інтерес за останній час. Не звернув увагу для стусана чи удару, не плюнув у нього, маленького ізгоя, а просто запитав. Мені вистачило і видовища в хаті, щоб розуміти, як до нього ставилися тутешні, а вже синці говорили самі за себе. Не люблять сільські все чуже їм, ой, не люблять. Його покійну матір терпіли, бо вона була корисна хутору, але й без промов мельника я розумів, що місцеві не відчували до неї ніякої любові. Так, бігали з поклонами, коли хтось хворів, щоб тут же плюнути за спину, щойно отримували цілющий відвар. Водили залетівших дівок заради порятунку честі сім'ї, але, зустрівши на дорозі, миттю перебігали на інший бік. Потребували її, але проклинали на кожній церковній службі, а варто було їй померти, зігнали всю ненависть і страх до відьми на цьому бідному хлопчику. Якби він народився у великому місті, то прямий шлях малому в школярі, першокласні виходять бійці з таких вовченят, які змалку звикли як до ненависті й болю, так і до світу надприродного. Та й потрап він на жалісливу бездітну пару, відмили б його, вбрали, вичесали від вошей - став би схожий на красиву лялечку. Хлопчик продовжував мовчати, тривожно розглядаючи мене і явно не збираючись бути відвертим. Гаразд, починаємо з найпростішого.

- Давай познайомимося. Я - Анджей.

- Анджей? Панич лях?

- Ні, але довго пояснювати. А тебе як звати, малий?

- Ліл... - він усміхався сміливіше, тільки в очах був той самий страх. Ох, ці два місяця були суцільним пеклом для нього. Я поставив уявну зарубку насамперед повідомити про хлопчика наставниці, хоч як би я не скиглив щодо тягот шкільного життя, воно йому раєм здасться.

- Ліл? Дивне ім'я.

- Так. Матінка казали, що коли я народився, то був зовсім як дівчинка. Вони й хотіли дівчинку, й ім'я придумали - Лілія. Але народився я, от і став... Лілом.

Я з розумінням хмикнув під ніс. Ясна річ, що ім'я дав не ксьондз, тавро відьми наглухо закривало перед жінкою двері в тутешній храм.

- Значить, ти і нехрещений?

Він замотав головою.

- Ні. Матері не можна було, а дядько хотів, та ксьондз Онуфрій сказав, що я - виплодок диявола, і що якщо мене до церкви пустити, то всі ікони кров'ю заплачуть, і впаде мор на наші землі, як срати єгипетські.

- Страти, - поправив я.

- Ну так, вони самі. Ну ще він вимагав із дядька дюжину яєць і порося, а той сказав, що скоріше в бороду цапину ксьондзу плюне, ніж за таку п'явку, як я, хоч і одне тухле яйце заплатить... - малий зовсім по-дорослому зітхнув. Я ж мовчки розглядав хлопчика. Не знаю, що мене дивувало більше, його стоїчна згода зі злом, що з ним відбувалося, чи той факт, що він досі був живий. На нього не поширювалася низка правил, він був як солодка кісточка для всієї навколишньої нечисті, і його б, звісно, ніхто не схопився. Вирішили що втопився, або втік, або задрали ті самі міфічні вовки. Для вигляду поставлять свічку за упокій його нехрещеної душечки, і полегшено зітхнуть. Зайвий... Ні, непотрібний рот. Але він живий, і це в місцевості, де промишляє настільки небезпечна нечисть, що навіть водяний не ризикував зв'язуватися з нею. Цікаво. Я й бровою не повів на клацання на всю розкрученого механізму підсвідомості, продовжив із безтурботним виглядом розпитувати хлопчика:

- Важко тобі, Ліл? З твоєю то ріднею.

Хлопчик глянув на мене величезними заплаканими очима. Голосно шмигнув забитим носом. І відвернувшись почав колупатися пальцями ніг у перекопаній землі.

- Із дядьком... важко. Вони то й матінку не любили за відьму в роду, а як вона померла, то дядько намагалися мене на харчі як наймита збагрити бездітним старим Спиридону та Агафії, мовляв, не дав Бог онуків, то беріть цього, а вони мене першою ж ніччю прогнали як собаку, бо рушник на іконі загорівся. Усе кричали, що більше не пустять нехристя за поріг... - хлопчик скоса подивився на мене, немов перевіряючи, чи вірю я його історії. Я розумно мовчав, пригадавши ці імена.

- Дядько вирішили, що корчмар Янкель прийме, мовляв, інша віра, то й не страшно. Жид протримав мене з тиждень у чорному тілі. А як хтось кур вночі йому передушив, то гнав копняками аж до дядькової хати, і грошей за курей свої хотів, - він тихенько витер очі брудною долонькою, шморгаючи носом. Я обережно пригладив його гострі лопатки, він здригнувся, але не став відсуватися.

- Ось дядько і прийняв мене назад, щоб по хутору не христарадничав, його не ганьбив. Усяке з ним буває, але, якщо я йому в очі не лізу, то вони мене не чіпають... А от Прохір...

Я надто добре пам'ятав злі очі згаданого, щоб помилятися щодо братніх почуттів синка війта. Якщо навіть зі мною, нібито надісланим їхнім поміщиком чужинцем, він цілком був ладен затіяти бійку, то як доводилося хлопчикові? Такі Прохори завжди шукають найслабшого і безпорадного, аби на його прикладі показати всім, що буде, якщо хтось посміє замахнутися на його місце. Ніщо так не лякає, як показове побиття нездатної на опір жертви, ніщо так не зміцнює владу, як жорстоке насильство над беззахисним. Очікувано, що дядько просто не бачив іншого виховання, ніж побої, але був по-своєму справедливий. А ось виродок Проша лупцював хлопчика, бо міг.

- Тільки Магдуся до мене добра, та... Її теж дядько не люблять, - вже без зупинки щебетав Ліл.

- Не любить свою дочку? - уточнив я.

- Ні, - хлопчик затрусив головою.

- Як Магду видавали, то дядько думали, що її чоловік мало-помалу дослужиться до попа на сусідській парафії, та буде в нас попадя в роду, а він узяв та й помер, тай копійки по собі не залишив. А Магда з дитям повернулася назад, у рідну домівку, а кому вона тепер потрібна така... Вона й сама знає, що немає їй місця в хаті. Пам'ятається мені, дядько при ній із Прохором завели мову, що після жнив настав час сватів відправляти хоч до Одарки Кирилової, хоч до Ганни Пилипчука, що в німців аж на хату заробив, дівчата на виданні та з посагом, так бідолашну Магду так затрусило, що розбила шкалик із горілкою. Ох і ревіли тоді дядько бугаєм, наплакалася і вона, і мені дісталося...

Я мовчав. Очевидно, успішним шлюбом доньки старий Никифор хотів не тільки зміцнити своє становище, а й відхреститися від сестри-відьми. Вийшло навпаки - крім вдови з дитиною довелося до себе взяти ще й відьомського пасинка, як тут не озлобитися. Але я не знаходив у собі прощення цьому свиноподібному сільському хаму, що виливав гіркоту й досаду на ні в чому не винній дитині й нещасній доньці. Найсмішніше, що за короткий візит до війта я переконався - з його господарством харчів вистачить на цілий полк гусар, але натура русинського жлоба шкодувала і крихти зайвої тим, кого він вважав непотребом.

- І тому ти ховаєшся тут, - похмуро підсумував я всі одкровення хлопчика.

- Угу, - закивав він вигорілою маківкою.

- Коли я був маленьким, матінка розповідала мені про чарівну країну, де діти завжди залишаються маленькими. Там білі булки ростуть просто на деревах, а вода в річці солодка, як мед. Там можна гратися цілий день, а коли лягаєш спати, то земля м'якша за перину… Я хотів би сховатися там, але це тільки казка... - він шмигнув носом, зосереджено розглядаючи брудні нігті. І це мені було знайоме - пошук притулку. Від п'яного озвірілого батька. Від сильніших вуличних задир, які били мене за будь-якої нагоди. Навіть від холоду і голоду. Зізнаюся, я міг навіть позаздрити цьому бідоласі - у мене був лише куток зарослого павутиною горища, а в нього - ціле царське згарище.

- То що ти ховав у землі, Ліл? - я простягнув руку до маківки хлопця і пригладив волосся. Він стиснувся, але це була звичка, а не реакція на мій жест. Навпаки, його посмішка стала ще теплішою.

- Панич нікому не розповість?

- Могила, - запевнив я.

- Кісточку. Матінка казала, що як мені буде найбільше гірко і страшно, щоб я закопував кісточки під яблунею. Вона тоді почує і прийде до мене, щоб утішити, - хлопчик нахилився до мене з усією довірою, вочевидь ділячись секретом. Я непомітно стиснув пальці в кулак, намагаючись придушити викрик розгаданої загадки, продовжив безтурботним рівним тоном:

- І як? Приходить?

- Надто допитливий ви, паничу, - в очах Ліла раптом промайнула цілком споріднена недовіра, притаманна всій його родині.

- Винен. Моя ж померла матінка до мене не приходила жодного разу, - спокійно відповів я, і припустився до біса безглуздої помилки, аж надто вже просилося на язик останнє запитання:

- Це мати тебе навчила?

Хлопчик перестав усміхатися, вивернувся з-під моєї руки. Його очі дивилися на мене без колишнього переляку, але й уже без довіри. Я знову став чужинцем. Так, хорошим, але чужим. Він піднявся, обтрусив від пилу брудну сорочку (чистішою від цього вона не стала), і вклонився мені.

- Піду додому, паничу. Сонце скоро сяде, а якщо я не з'явлюся сам, то дядько накажуть Прохорові мене знайти, буде тільки гірше.

- Я можу заступитися, якщо... - почав було я, але Ліл замотав головою.

- Ні, не варто влазити в сімейні справи, та й мені не звикати, - він гірко посміхнувся, миттєво постарівши на добрий десяток. Бідне дитя краще за мене знало, що навіть засором я старого, то після мого від'їзду йому дадуть по повній і за те що ябедничав, і за мій захист.

- Краще не поспішайте додому, дочекайтеся заходу сонця. Тут тоді дуже красиво. Ми з Магдусею часто сюди ходимо, як дихати стає нічим, - зітхнув Ліл і побіг униз із пагорба петляючою стежкою. Я, засунувши руки в кишені, дивився за його фігуркою, беззахисною і тендітною, що зменшувалася з кожним кроком, прислухаючись до похмурого скрипу дерева над головою. Дочекався коли світловолоса голова хлопця стиснеться до голівки шпильки, а потім і зовсім розтане серед зелених стін чагарнику. Потім почекав ще хвилину. І лише переконавшись, що я один, і ніхто не потривожить під час роботи, повернувся до дерева.

- Кісточка, кажеш?

Ґрунт легко піддавався під пальцями, Ліл або не встиг, або просто полінувався його утрамбувати. Уже через кілька гребків я відчув пальцями кістку, витягнув, ретельно обтер хустинкою від землі. Просте свиняче ребро, якби не видряпані чимось гострим ледь помітні символи. Для чужої людини просто незрозуміла дитяча тарабарщина - рисочки, крапки, кружки. Для мене цілком впізнавана символіка мертвої говірки.

- Кісточка.

Хотілося дуже брудно вилаятися, кинути її на землю і розтоптати черевиком в друзки. Зачатки співчуття до померлої відьми випарувалися, як ранковий серпанок, поступившись місцем щирій огиді. Смерть не можна обдурити, але деякі намагалися, прямо порушуючи Кодекс. Хтось поїдав людське м'ясо, відтягуючи старіння, інші пили кров, ще за життя перетворюючись на упирів. А дехто, виштовхнутий смертю за браму Аїда, повертався через чорний вхід. Для цього насправді не треба було багато чого, вистачало щирої туги дитини і ключа, що відмикає хвіртку в інший світ. Який я тримав в руках.

Кісточку з ім'ям «Прохір».

***

Я не поспішав повертатися. Довго сидів на схилі пагорба, милуючись і справді прекрасним заходом. Промені гаснучого сонця перетворили звивисту стрічку річки на потік рідкого золота, перекресленого чорною смужкою моста. Хутір здавався вирізаним із цигаркового паперу і приклеєним до пагорбів, що потемніли в згущавшихся сутінках. Небо сяяло начищеною міддю, нагадавши мені волосся мого безнадійного кохання. Із заходом сонця прийшла вечірня прохолода, я вперше за весь день просто насолоджувався літнім теплом, напівлежачи на чахлій траві, і розмірковував.

Зло вміє бути непомітним. Зло чудово маскується під добро. Зло користується тим, що найдорожче для багатьох людей - сім'єю. Навіть Ліл, і той порадив мені триматися подалі від сімейних справ, дурний миленький хлопчик. У який момент його ще жива мати вирішила перетворитися на нечисть? Коли усвідомила, що не в силах вилікувати свою хворобу? Чи набагато пізніше, зневірившись лише перед самим лицем смерті? Я здогадувався як усе відбувалося. Після переродження нечисть слабка і відчайдушно потребує крові. Водяний мав рацію - небіжчиці допомагали вбивати. Ліл, який повірив у казки матері, сам того не знаючи, здійснював один і той самий ритуал - закликав її неупокоєний дух у тлінний світ. Він скаржився їй на кривдників, сам не розуміючи, що прирікає їх на страшну смерть. Вона вбивала, а потім ховалася назад. Спритний трюк, враховуючи, що якби не моя сліпа удача, я б так і шукав звичайну озвірілу каргу.

Я закинув голову назад, дивлячись на дерево, перевернуте в моїх очах воно нагадувало не вежу, а просто чорний струп на тлі темніючого неба. Це дерево було не просто вівтарем - воно було брамою. Я півгодини розпушував коріння, прагнучи знайти розгадку, поки в серцях не вдарив кинджалом по дереву - з ранки потік кривавий сік. Я б на свою душу посперечався, що мертва відьма сиділа в ньому, але витягти її ніяк не міг, тож обмежився безсилими прокльонами і запечатувальним ритуалом. Була в цьому маленька іронія - я не міг дістати нечисть, але тепер і вона не могла вибратися назовні: нехай я і не майстер печатей, як Христина, та дещо вмію. Я переночую, а вранці покличу своїх друзів. Ми проведемо разом необхідний фінальний обряд, і дерево перетвориться на вічну в'язницю, в якій нечисть буде нудитися до самого Судного дня.

Кінець полювання.

Востаннє солодко потягнувшись, я піднявся на ноги і почав бадьоро спускатися з пагорба, поки не змішався з потоком селян, що поверталися з полів, не звертаючи уваги ні на ревіння худоби, ні на гавкання дворняг, ні навіть на лайку втомлених людей. Темні натруджені обличчя були позбавлені тієї радості, властивої простому мужику після плідного дня косовиці, з обвітрених губ частіше зривалися прокльони, ніж слова пісні, раз у раз лунав дитячий несамовитий плач.

- Гей, паничу! Паничу! - висмикнув мене з думок гучний голос.

Я здивовано озирнувся на міцного вусатого мужика, намагаючись зрозуміти, де я бачив це смагляве похмуре обличчя. Він утримував за поводи виснажену шкапу, в його очах була властива всім русинам суміш настороженості й підлесливості, як і в його пішої рідні.

- Ви цейво... Дорогу на хутір питали, - нагадав він, - і хлопця мого помітили, як він відповзти намагався. Немов янгол-рятівник, нас щось сон усіх зморив, а хто знає що за погань могла поруч ошиватися. Ось, хтось людей ріже в окрузі... - русин похмуро сплюнув у запорошену дорогу.

Я хмикнув, згадавши і всю сімейку, і полуденницю, що полювала на його сопливе чадо. Так, ангелом мене називати занадіто голосно, але все могло закінчитися сумно.

- Сідайте, підвезу, - він кивнув на віз, на якому розташувалася лише замшіла бабця та вже знайома мені дитина, що подрімувала в її обіймах. Решта сім’ї переміщалися пішки, і судячи з вигляду коня, це була явно необхідна міра.

- Ні, дякую, пройдуся, - фальшиво посміхнувся я, не бажаючи ні вдихати аромати шкапа, ні сусідувати з хропівшою бабкою. Русин кивнув, на його непроникному обличчі не було жодних емоцій, а ось морда коня, як мені здалося, просвітліла. Ми не поспішаючи продовжили шлях, рідня чоловіка чемно трималася трохи далі від нас. Дорога повільно лягала під ноги, неголосно фиркала шкапа, відганяючи хвостом дзижчавших ґедзів, пил здіймався й осідав на босі стопи селянина і мої черевики.

- Що там у вас? Косовиця? - заговорив я, аби заповнити гнітюче мовчання.

- Та яке там, курям на сміх, а не косовиця. Як градом побило пшеницю, то рятуємо, що можемо, а все одно користі, як із жидівської милості, - пробурчав мужик.

- Градом? - розсіяно перепитав я.

- Та градом, паничу, градом! То таке з неба сипалося, шо як слива, а то й яблуко ... ай! - радісно затараторив один із дітлахів, і одразу ж отримав від матері по потилиці. Я б усміхнувся від ледь чутного шипіння «не лізь поперед батька», але раптом у голові знову клацнуло. Град, значить. І сморід сірки на пагорбі. Що ж упустив мій стомлений спекою розум? Я допитливо подивився на батька сімейства, той насупився ще більше, але кивнув, неохоче відповідаючи:

- Тижня зо три тому як сталося... Весь вечір собаки вили, як на небіжчика, аж нудно стало. Вороння літало хмарами і каркало, худоба ревіла, немов хвора. Потім усе затихло, а то ми вже думали в костел іти просити службу якусь відслужити для захисту від лиха. А вночі немов самі врата пекельні розчинилися... - селянин похмуро згадував те, що сталося.

- Така тиша настала, що чутно було, як пархатий Янкель злоті рахує під простирадлом. Недобре було. Як у могилі. Потім здійнявся вітер, та такий, що аж у димоході вило, що заблудша душа. Реготав хтось по всьому хутору, як божевільний. А потім почалося... Небо розверзлося, і з нього град посипався, немов із решета. І блискавка за блискавкою, аж світло стало, як удень. Страху ми натерпілися тієї ночі... - русин знову смачно сплюнув і, подумавши, перехрестився. За ним перехрестилася і сімейка. Зізнаюся, захотілося навіть мені.

- Багато пшениці побило тієї горобиної ночі, дерева поламало, а в когось і дах повалило. Вранці вибігли - а градом усе, наче снігом засипано. А потім глип - і розтанув він, немов і не було ніякої грози.

- Усе то відьма Орина, її дух неспокійний метався на сороковини, поки чорти в пекло його вилами заштовхували, - раптом заскрипіла з возу баба.

- Ви б помовчали, мамо, у чому мало розумієте, - огризнувся мужик.

- Багато я розумію, дурню, побільше за тебе! - стара погрозила йому сучкуватим пальцем, скрививши рот із кількома пеньками зубів. Очі, до того затягнуті сонною поволокою, дивилися тепер допитливо, немов у розумного звірка. Я перевів погляд на стару, та посміхнулася мені, явно задоволена моїм інтересом.

- Хіба, хм, диявол не з'явився за нею відразу, як вона померла? І пожежа, яку ніхто загасити не міг? - запитав я бабку. Вона знову видала кашляючий звук, який явно заміняв їй сміх, дитина прокинулася і заканючила, її одразу ж ревниво забрала мати.

- Паничу, хіба диявол відразу за душею пропащою приходить? Він почекає, доки та наметається по білому світу, та настраждається, та янголи з янголицями від неї відвернуться, та як душа від віри відмовиться, то токмо потім хапає її під білі рученьки та в пекло тягне.

Я ковтнув грудку холодної липкої слини, відчуваючи, як волосся стало дибки. Хотілося рвонути назад на пагорб і хоч кинджалом зрубати прокляте дерево, але я знав, що користі від цього ніякої. Залишалося сподіватися на запечатувальні обереги.

- Мамо, мовчіть! Он, панича тільки лякаєте, - прикрикнув на стару мужик.

- Панич не з простих, дурню! Його таким не налякаєш! Сам лякати повинен, он, відігнав сьогодні бісову дівку від нас. Я відразу помітила, як він не на нас дивився, а на неї! Казала тобі, дурню, що чортиці треба молока відлити, тоді не зачепить, а ти мене на сміх виставив!

- Мамо!

- Мовчу, мовчу, - стара підморгнула мені з жвавістю, не зовсім очікуваною в її віці. Я підморгувати у відповідь не став. Я був занадто зайнятий власними думками. Старенька трохи помилялася у своїх забобонах, але загалом була близька до істини - подібні явища не відбуваються просто так. Зазвичай стихійні лиха супроводжують якраз інше - явище в цей світ зла. Ні - Зла.

- Мор серед тварин почався пізніше? - запитав я русина.

- Так, паничу, влучно ви втямили.

- А я що казала! - пролунало з возу.

Ми обидва проігнорували бурчання, переглядаючись.

- З того ранку злягли коні й корови, потім і вівці. Спочатку лошата та телята. Потім старші. Потім хвороба і до дорослих дотягнулася, хоч і окремо ми їх тримати стали. Увечері дивишся - здорова, трясця його матері, худоба, вранці вже ледве ноги волочить, а після обіду можна і прикопувати. От і не знаю, чи переживемо ми цю зиму, чи вже в наймити податися: ні хліба не вберегли, ні решток його нічим перевозити, - незважаючи на скупість емоцій, у голосі русина виразно читався біль і острах за рідних та свій дім. Мені його було навіть шкода - стільки праці, стільки поту пролито заради того, щоб наприкінці літа зрозуміти наскільки ти жебрак. А він мовчав, що тутешній пан зажадає своєї частки від урожаю, не особливо роздумуючи чим годуватиме дітей цей працьовитий, але безталанний мужик.

- Це все відьомський дух! - знову закряхтіла стара баба на возі.

- Мамо!

- Не мамкай мені! Якщо сам дурний, послухай розумного - у всіх худоба дохне, крім старого шкарбуна Никифора! Чортове плем'я, нас всіх прокляла, а братика то не зачепила, кров не водиця! - зашипіла бабка знайомі мені слова.

- Ксьондз каже, що це нам кари божі від наших гріхів і пияцтва, - втомлено бурмотів мужик.

- Багато розуміє твій ксьондз! Він тільки дівок і охочий лапати!

- Мамо! Гріх так говорити на святу людину!

- Кхе-кхе, - закашлялася сміхом стара. Я слабо посміхнувся, відчуваючи щиру симпатію до цієї старезної перечниці. І завмер просто посеред мосту, покосившись на водну гладь. Купання в нагороду, так, кретин?

- Дякую вам, але в мене справи, - коротко кивнув я мужику. Той здивовано подивився на мене, вочевидь не розуміючи, що могло зайняти підлітка в сутінках, та ще й на мосту, але вклонився.

- Хай Бог тебе береже, паничу.

- І вас усіх, - знову кивнув я. Родина загуркотіла мостом, бабка діловито перехрестила мене на прощання. Я відсалютував їй, хоча приводів для радості в мене не було.

Спершись на трухляві поручні моста, я задумливо дивився у воду, знову і знову прокручуючи в голові почуте. Мор серед худоби, вбивства невинних людей, смерть відьми. Явища, від яких віруюча людина хреститься і біжить до церкви, а чаклунів кидає в холодний піт. І все якраз із сороковин небіжчиці. У що б вона не переродилася, цій істоті не було під силу використовувати настільки сильне чаклунство. То з чим же я мав справу? Або з ким?

Повз мене йшли і йшли селяни, втомлені, похмурі, раз у раз нишком кидаючи погляди, я не звертав на них увагу, занурившись у свої думки, залишаючись глухим до «вечірдобрий» і «хранибог». Не бачив я, як вичерпався потік людей і худоби, залишивши мене в дзвінкій самотності. Та що там, я навіть на комарів не реагував. Просто дивився в чорніючі води, всією шкірою відчуваючи річкову прохолоду. Нехай денне сонце минуло, але від землі ще віяло спекою, а я заслужив право скупатися. Взагалі нічого не станеться, якщо просто скину одяг і трохи похлюпаюся. А, може, і не треба роздягатися, просто перевалюся через поручні і... Порину в річку з головою. Затихли всі звуки, крім мелодійного передзвону хвиль. Зникли фарби, крім перламутрового відсвіту останніх західних променів у відблисках річки. Вона кликала мене до себе прохолодою. Тихою, але впевненою піснею. Спокоєм і відпочинком, на який заслужило моє втомлене зіпріле тіло. Звалитися в товщі освіжаючої води прямо назустріч розпускаючимся пелюсткам блідих пальців, насолодитися пекучим поцілунком у шию, в губи, відчути, як мої стегна чіпко стискають довгі голі ноги, і знайти свій відпочинок там. На дні, в безодні чорних очей, обіймах тих, що так солодко співали мені...

Я зчепив зуби і з жахливим зусиллям волі схрестив пальці в знаку Оберега. Кров ринула у вуха гучним дзенькотом, повітря увірвалося в легені потоком спеки, я ледь не захлинувся ним - і зрозумів, що зараз впаду в річку, майже перехилившись через поручні. Я скрикнув, смикнувся назад усім тілом, шкереберть звалившись на міст, дошки боляче вдарили в спину, лікоть наче проткнули голкою, і крик застряг у моєму горлі, вириваючись назовні якимись безглуздими порціями хрипів і зітхань. Утім, це мене протверезило. Моє падіння у воду з висоти метра-півтора навряд чи було б великою трагедією. Куди гірше те, що сталося б слідом.

- Знаєте... Це дуже підло, - з болем вимовив я, витираючи очі від виступивших сліз. Відповіддю мені був тихий грайливий сміх. І зовсім не присоромлений.

- Покажіться, - я піднявся, баюкаючи забитий лікоть.

Вода натягнулася бульбашкою, немов патока, луснула - і на мене втупилися три чарівні дівочі голівки. Хоча вони відрізнялися одна від одної формою облич, пухкістю губ, округлістю щік і кольором волосся, щось у них було схоже, як у родичів. Я прекрасно знав що.

- Ні. Покажіть мені себе справжніх, nur-hе, - я не дозволив знову себе провести. Зрештою, це їхніх рук справа.

Дівчата кокетливо хихикнули, струснули мокрим волоссям - і миттєво змінилися. Сиві пасма попливли в повітрі. Зник рум'янець із красивих облич. Посиніли губи. І, звісно, зіниця витіснила райдужку. Вони знову усміхнулися, демонструючи дрібні перли гострих зубок. Майже однакові, практично сестри, утоплениці. Русалки.

- Який панич тямущий, гляньте-но, - дзвінко вигукнула одна, обдарувавши мене палаючим поглядом.

- Тямущий то тямущий, та ледь не попався, - заперечила друга, підморгнувши мені.

- А шкода, що не попався. Вже ми б із ним позабавлялися, - послала повітряний поцілунок третя.

Пограли б, ага, залоскотавши до смерті на дні річковому, сволоти гарненькі.

- Ви порушили Кодекс, - втомлено видихнув я, ігноруючи їхнє кокетство.

- Панич нас покарає? - перша русалка стрельнула в мене очима, прикусивши губу. Вийшло в неї це до біса спокусливо.

- Ні, панич не полізе у воду, - з удаваним сумом зітхнула друга, потупивши очі. Ось тільки її на всю видавала усмішка.

- Панич нічого не може нам зробити, - висунулася по пояс із води третя, ефектно натягнувши мокру сорочку на вражаючих грудях. Я зковтнув і відвів погляд убік, відчуваючи, як щоки спалахнули рум'янцем. Русалки розреготалися, самовдоволено і з відчутним презирством. Цей сміх став для мене останньою краплею. Так, сил у мені майже не залишилося, але ось злості... Злості було більш ніж достатньо.

Я вдарив третю знаком Відрази з такою силою, що оніміли кінчики відстовбурчених пальців, а саму русалку вирвало з води і відкинуло на кілька метрів. Решта дві нестямно завили, заметушившись, але я гаркнув, сам дивуючись раптовій силі голосу:

- Стояти, курви!

Вони завмерли, злісно шиплячи, але все самовдоволення немов рукою зняло. Зізнаюся, мені навіть полегшало від викривлених у гримасках ротиків, від ненависних, але переляканих чорних очей. Третя русалка нарешті виринула назовні, бліда і тремтяча, її погляд був сповнений відвертої жаги вчепитися мені в горло, а в куточках очей налилися намистини кривавих сліз, але вона лише притулилася до інших русалок, скривджено надувши губки. Чудово. Прекрасно. Умію я поводитися з дівчатами.

- Ви порушили Кодекс, застосувавши на мені Клич, - повторив я, втомлено спершись об поручні. Як і очікувалося, знак виснажив мене, і замість злості прийшла сумна спустошеність. І трохи приємної зловтіхи.

- Ми... Ми просто дуркували, паничу, - тремтячим голоском вимовила перша, обіймаючи своїх мертвих сестер.

- Ага, так я й повірив, - буркнув я під ніс. Кішка теж дуркує, ганяючи мишку пазуристою лапою, от тільки тій від цього не легше. Та й фінал той самий.

- Я можу розповісти все вашому Старійшині. Винести на суд факт порушення, - я посміхнувся настільки паскудно, наскільки міг. З моєю розбійницькою фізіономією це завжди виходило.

- Ні! - вони несамовито завили, простягаючи в благанні до мене руки з води, звиваючись одне навколо одного гнучкими тілами, як змії.

- Він нас покарає! Боляче покарає!

- Заборонить співати пісні в повний місяць! Гойдатися на вербі!

- Накаже порвати сорочки і зодрати наші тіла мулякою і мушлями!

- Ні, ні, ні!

Я почекав хвилину, з тією ж затаєною зловтіхою насолоджуючись їхнім розпачем. Кривавими сльозами, що стікають по щоках. Благаннями про пощаду і милість. Все ж є щось приємне в такій владі. І я б із задоволенням заклав їх водяному, якщо вже цим мертвим сукам вистачило нахабства підчепити мене, то що говорити про простих сільських хлопців? Але розум уже підсунув мені найвигідніший варіант.

- Або ви зробите мені послугу, - я спокійно дивився на русалок, які біснувалися так, що спінили тілами воду під мостом.

- Послугу? - тремтячим голосочком перепитала перша, разом із сестрами завмерши в товщі річки.

- Панич хоче послугу... - схлипнула друга, кинувши на мене допитливий погляд. Зізнаюся, чорні бездонні очі в кривавих патьоках істотно зіпсували її привабливість.

- Ми вміємо надавати... послуги, - тонко посміхнулася третя, ковзнувши кінчиком язика по синім губкам. Усі троє хихикнули, на мить зникли під водою, і тут же одним ривком застрибнули на поручні мосту. Складно пояснити всю гаму почуттів, коли три небезпечні нечисті в одну мить долають добрі два метри відстані, і між вами немає жодних захисних кіл. Мені довелося зібрати всю волю в кулак, щоб не відсахнутися - бліді обличчя завмерли якраз навпроти мого. Так близько, що краплі води, які зривалися з їхніх підборідь, падали мені на черевики, а сиве волосся серпанком оповило мою голову.

- Яку послугу хоче панич? - запитала перша, по-котячому вчепившись у поручні пальцями рук і ніг, розвівши при цьому стегна в боки настільки вільно, що мокра сорочка задерлася найбезсоромнішим способом. Я відвів очі вбік, і тут же ніс до носа зіткнувся з другою - і крижані пальці ковзнули по моїй щоці до губ.

- Панич із тих, хто хоче одну? Або дві? Чи одразу всіх?

Третю русалку я бачити не міг, бо вона змією ковзнула мені за спину. Зате її холодна рука недвозначно залізла мені за пазуху, а язик полоскотав мочку вуха.

- Чи панич хоче для початку подивитися?

Я заплющив очі, наскільки б ідіотським вчинком це не було в компанії русалок. Подумки дорахував до трьох. Ні, вони були більш ніж чудові, і саме зараз я розумів, звідки росте коріння сумнівних смаків мельника. Ось тільки сиве волосся не могло зрівнятися з яскравою міддю волосся моєї подруги. І чорним оченятам було далеко до її м'яких сірих очей.

- Вдарю, - тихо, але чітко процідив я крізь зуби, склавши пальці в знак. Русалки бризнули в різні боки, але я вже розтиснув пальці, і вони зупинилися, вочевидь не знаючи - кидатися на мене чи у воду.

- Серед вас є Аніся? Та, що вкрала серце нещасного мірошника, - втомлено запитав я. Все це добряче вимотувало. Друга русалка здивовано відкрила ротик, але одразу ж заплющила очі, і вперше в її усмішці промайнуло щось щире і людське.

- Дурень він, - тихо хихикнула вона. Інші русалки обмінялися презирливими поглядами, але тут же знітилися під моїм владним жестом.

- Ви мені не потрібні. А ти, Аніся, залишся, - я вказав очима на місце поруч зі мною.

Русалки скривили губки, помітно засмучені моїми словами, і одним витонченим рухом стрибнули у воду, одразу ж зникнувши в її товщі. Секунду я бачив їхні скривджені мордочки, а потім гнучкі тіла пішли на глибину, залишивши після себе лише відчуття прохолоди на моїй шкірі та стривожено репетуючих жаб.

- Що паничу треба? - русалка сіла там, де я вказав, витягнувши бліді ноги.

- Знаєш село вгору за течією? Високовиці?

Вона кивнула, заглядаючи мені в очі. От не можна було так одразу, так? Прокляте плем'я. Скільки я знав русалок, стільки разів плювався після спілкування з ними.

- Попливеш туди. Знайдеш чаклунку, руду, передаси їй записку, - я витягнув з кишеньки записну книжку, недогризок олівця, колись подарованого мені Майстром за перші успіхи в навчанні. Подумав, покусуючи його, змочив грифель слиною, черконув декілька рядків, після чого відірвав аркуш і склав його в товстий клаптик. Можливо, я помиляюся. Було б навіть добре, якби я помилявся. Але краще мені почати кричати «вовки» вже зараз.

- Ось, тримай. Зможеш заховати її в сухому місці? - я з деяким сумнівом оглянув з ніг до голови русалку. Вона подивилася у відповідь на мене з помітною образою, зовсім по котячому пирхнула і забрала записку.

- Звичайно зможу!

- Поклянися своїм таємним ім'ям, - я спіймав її за зап'ястя. Русалка загрозливо зашипіла, випустивши тонкі й прозорі, як слюда, кігтики, але я не дав себе залякати і стиснув руку сильніше.

- Присягаюся!

- Чудово. Коли віддаси, послуга вважатиметься виконаною, і я забуду вашу витівку, - я відпустив русалку і відступив на крок. Вона легко підхопилася на ноги, застрибнула на поручні, виставивши дупку, але в останню мить по-совиному повернула до мене обличчя, заглядаючи через плече.

- А він говорив про мене, так?

Я посміхнувся. Зізнаюся, нічого безглуздішого за кохання русалки і мельника я не бачив. Утім, нічого милішого - теж.

- Тріскотів як сорока.

- От дурень-то, - русалка радісно хихикнула і, засунувши записку до рота, стрілою пірнула у воду. Я провів нечисть поглядом до самого вигину річки. Мабуть, записка смердітиме тванню, але це вже не мої проблеми.

***

Вже стемніло, коли я повернувся в будинок старости. На хуторі стояла гробова тиша, яку лише зрідка переривало жалісливе собаче виття, та й десь вдалині миготів відблиск багаття - мабуть, знайшлося декілька відчайдушних сміливців. Не подобалася мені ця тиша. Селяни рано лягають спати, але село продовжує жити і вночі - збігаються на вечорниці молодики й дівчата, брешуть дворняги, сонно клекоче птиця, чоловік напідпитку усе шукає й шукає свій дім... Але не тут. Мене зустрічали лише замкнені ворота, наглухо зачинені віконниці, крізь які не просвічував навіть відблиск скіпки або свічки. Місцеві відчували зло, що нависло над селом, і намагалися відгородитися від нього, сховатися разом із рідними, немов засув міг уберегти їх від дивного мору або чудовиська, що вбивало людей в останні тижні. Мені не хотілося в цьому зізнаватися, але я і сам зараз волів би сидіти в притулку, розглядаючи крізь відчинене вікно залиту місячним сяйвом вулицю, або ж забратися на дах і, влаштувавшись на розігрітій черепиці, дивитися на зорі; всяко краще, ніж блукати в цілковитій темряві по хутору.

Щоправда, були й ті, чия доля була ще гіршою.

Будинок старости був темний і німий, як і все навколо, але крізь щілину прочинених дверей в клуню пробивалося слабке світло і чулися тихі голоси. Один із них явно належав Лілу - дитячий, жалісливий, тремтячий від болю. Другий - спокійний, жіночий, здався мені смутно знайомим. Дочка війта? Я прокрався до дверей навшпиньки, обережно зазирнув усередину… Ліл голяка лежав на оберемку сіна, і вся його спина була поцяткована багряними слідами, явно залишеними батогом. Я скривився - видовище не з приємних, тим паче під свіжими ранами вгадувалися старі, зарубцьовані. Біля нього примостилася Магда, впевненими, але обережними жестами втираючи в спину вміст невеликого глечика. За сільськими мірками її теж можна було вважати майже голою: в одній спідній сорочці, з розпущеною косою, що чорною змією спускалася плечем на груди, вона здавалася зовсім юною дівчиною, а не бідолашною вдовою, змушеною рано подорослішати. Усю цю сцену, немов вирізану зі Старого Заповіту, висвітлював слабкий вогник гніту, що плавав у мисці з жиром.

- Боляче, Магдусю... - канючив Ліл, жалібно зморщивши личко.

- Терпи. Зараз стане легше, - дівчина підібгала губи, продовжуючи свої нехитрі дії.

- Не можу. Зроби так, як ти вмієш, нехай біль піде, - продовжував канючити хлопчик.

- Не можна. Тобі потрібно навчитися триматися. Ти особливий.

- Ти не знаєш, як це боляче!

- Циць! Чи хочеш, щоб батько прокинулися? А то й Проша почув, коли повернувся вже з гульбищ?! - злобно зашипіла Магда, кинувши переляканий погляд на щілину дверей. Я ледь встиг сховатися в тіні, затамувавши подих, очі дівчини наче прикипіли до виходу, але руки продовжували самі собою ковзати по пораненій спині хлопчика. На Ліла, щоправда, її слова подіяли ненадовго, і через хвилину він знову почав нити.

- Боляче-е-е-е...

- Замовкни, мишо. Я знаю, як це, тож терпи.

- Тебе ніколи так дядько не бив, як мене сьогодні...

- Ох, якби ти тільки знав, дурненький... - на миловидному загалом обличчі вдови проступила відверта гіркота, а посмішка стала жорсткою і негарною.

- Але мені дуже боляче-е-е... Будь ласка, Магдусю... - не вгамовувався Ліл.

- Кара ти Господня, а не дитина, - зітхнула дівчина і, прикривши очі, тихо затараторила щось під ніс. Обличчя Ліла, до того червоне і викривлене від болю, розслабилося і посвітлішало, очі затуманилися, а самі рани почали повільно, але помітно бліднути. На скронях Магди проступив піт, груди уривчасто здіймалися, пальці танцювали по спині хлопчика. Я тихо втягнув повітря крізь стиснуті зуби, відчувши як заворушилося волосся на потилиці. Наговір. І цілком вмілий.

- Спасибі, - сонно промимрив хлопчик, через силу відкриваючи очі.

- Будь ласка, мишенятко, - відповіла дівчина, витерши спітніле обличчя об плече. І не відриваючи рук від його спини та не піднімаючи очей, вимовила вголос слова, явно призначені мені:

- Негарно підглядати, паничу.

Я тихо фиркнув і ступив на світло:

- Я й не підглядав.

- А що ви тоді робили в тіні? Мишей рахували?

- Не хотів вас двох турбувати, - я проігнорував явне кепкування в її голосі, присів поруч із нею. Засунувши палець у глечик, зачерпнув трохи мазі, підніс до обличчя, понюхав. Ледве торкнувся мазі кінчиком язика. Всміхнувся.

- Вербена. Блекота. М'ята. Пом'якшують біль, рятують від інфекції та прискорюють загоєння ран. Розум пані під стать її уважності.

- Пані... - чорні в напівтемряві очі Магди впилися в мене, а на губах заграла дивна усмішка. Я здивовано подивився на неї, витираючи палець об штани від липкої мазі.

- Коли ми тільки зійшлися з моїм покійним чоловічком, він так само називав мене. Пані. Княгиня. Зірка. А потім...

- А потім?

- А потім ми одружилися, - у голосі Магди знову прорізалася вже знайома мені жорсткість. У брехливому світлі гаснучого каганця тіні ковзали по її обличчю, зістаривши його, але я знову задався питанням, скільки їй років. Може одноліток Христини, може й трохи старша, та не занадто. Ця думка вразила мене до самої глибини, і я запізно усвідомив, що опинився в незручному становищі: зайди зараз Прохір або війт до клуню, вони вельми хибно зрозуміють видовище пурпурного мене й роздягненої Магди. Вона теж почервоніла, немов дійшла до тих самих думок, дещо нервово смикнула поділ сорочки, намагаючись прикрити оголене стегно, другою рукою притримуючи комір, що надто розкрився. Я ніяково кашлянув і перевів очі на сопівшого Ліла, зрозумівши, що погляд мій зараз зовсім не професійний.

- Звідки ти знаєш рецепт цієї мазі?

- Надто ви, паничу... - почала улюблене сімейне Магда.

- Допитливий? Так, цілий день це чую, - я посміхнувся, набравшись хоробрості подивитися на дівчину. Вона задумливо розглядала мене, смикаючи кінчик коси, її обличчя здавалося смаглявою застиглою маскою, а тіні від густих вій повністю приховували очі. Пальці дівчини копошилися в косі, перебирали волосся: живі, спритні, і при цьому огрубілі від важкої роботи. Бідна. Мабуть, за дитиною, деспотом батьком і виснажливим життям зовсім немає часу на себе. В очах вдови промайнуло щось темне, особисте, вона залишила в спокої поділ сорочки і почала повільно розпускати косу. Селянська боязкість минула, вона немов і забула про двозначність ситуації. Чи був це виклик? Пропозиція? Полегшення, що прийшло замість початкового переляку? Розуміння жіночої статі ніколи не було моєю сильною стороною, але я не став знову відводити очі, а продовжив, не прибираючи посмішку з обличчя.

- І пісенька твоя цікава, пані.

- Цікава... - луною повторила Магда, буравлячи мене поглядом. Поруч тихо сопів Ліл, засунувши до рота брудний великий палець, і його личко було по-ангельськи лагідним.

- Його матінка була знахаркою. Багато чого знала. Багато чого вміла.

- І навчила тебе? - спокійно запитав я.

- Трохи. Батько не любили тітоньку і опиралися нашим зустрічам, але дечого я нахапалася. Як відвадити лихо від дому. Якими відварами поїти худобу. І, звичайно, як справлятися з болем. Життя бабське складається з болю, - неголосно відповіла Магда, так само з явним інтересом роздивляючись мене, струснула волоссям, що сотнею змійок розтеклося по плечах і шиї. Я дивився на їхній танець, продовжуючи розмірковувати. У ритуалі трьох запитань є й другий сенс - ти вчишся ставити їх правильно.

- Як... вона померла?

Стало так тихо, що, здавалося, навіть повітря застигло. У напівтемряві очі дівчини залишалися темними, загадковими, але усмішка стала ще гіркішою, і пальці помітно затремтіли. Це могло говорити багато про що - про селянські забобони, про небажання торкатися темних сторінок історії її рідні, але я схилявся до щирого смутку за померлою. Мені вистачило одного погляду на спину Ліла, щоб зрозуміти - відьма явно була не найбільшим злом у цій сімейці. І Магда могла не тільки вчитися у небіжчиці, а й просто ховатися від швидкого на розправу батька.

- Вона хворіла. Довго. Важко. Хвороба з'їдала тітоньку зсередини, і мені вдавалося лише полегшувати її страждання. Останні дні вона ледве приходила до тями, а потім... Потім прийшли вони... І... - губи Магди затремтіли, і щокою покотилася єдина сльоза.

- І спалили її. Заживо, - закінчив я. Дівчина витерла очі рукавом і мовчки кивнула.

Погано, ні, огидно - важка, болісна смерть. Пожираючий жах від язиків полум'я, що підбираються до твого безпорадного тіла, гіркий дим, що забиває легені, сморід спалахнулого волосся, загорівшогося ліжка, а потім - тільки жахливий біль до самого кінця. У що б не переродилася небіжчиця, ніякої любові до місцевих вона відчувати не буде - тільки ненаситну жагу помсти. І мені залишалося зараз лише сподіватися, що мої печатки виявилися досить сильними, а русалка дотримається домовленості, а не просто виплюне папірець, щойно я пішов із мосту. Клятви клятвами, а водяний не просто так радив нікому не довіряти.

- Коли ти там була востаннє? Було там щось... дивне?

Губи Магди здригнулися, відкрилися, вона помітно напружилася, наче збиралася поділитися зі мною чимось особистим... Але одразу ж узяла себе в руки. Спокійно дивлячись мені в очі, дівчина лише знизала плечима, знову обдарувавши мене тією самою дивною посмішкою.

- Нам нема про що більше говорити, паничу, - вочевидь втративши до мене інтерес, вона нахилилася до Лілу, щоб цмокнути його в забруднену щоку, потім дбайливо вкрила голу спину сорочкою хлопця, і піднялася на ноги одним рухом, немов кобилиця.

- Зачекай! - я схопив кисть дівчини, вона напружилася, нависаючи наді мною, у прихованих тінями вій очах промайнула пряма загроза. Я не повівся, анітрохи не побоюючись цієї сільської недоучки, яка не годиться мені навіть в учениці. Вона це теж розуміла, і ми з хвилину дивилися один на одного - я на колінах, немов грішник в каятті, вона стоячи, як вирізана з дерева язичницька статуя.

- Ти не відповіла на моє запитання. Прошу.

Магда скривила губи і силоміць вирвала руку.

- Жодного разу після смерті тітки. Досить базікати: Ліл заснув, паничу, і мені пора. Погано буде, якщо Проша повернеться і побачить, що я не в ліжку сплю, а з вами язиком чешу. Та й Вам теж пора, ніч уже - я постелила в хаті біля печі, якщо зголодніли, то на столі молоко і хліб, а якщо бажаєте омитися, то вода у великій діжці, там же чисте полотно, щоб витертися. Думаю, впораєтеся самі, - в її голосі промайнула насмішка, немов дівчина очікувала від мене ще якоїсь витівки, але я лише вдячно кивнув, спокійно проковтнувши докір.

- Дякую.

- Чим багаті. Добраніч, - вона прошмигнула повз мене, обтершись об моє плече міцним стегном і, не обертаючись, вийшла. Я провів Магду задумливим поглядом, потім обережно підняв сорочечку на спині Ліла - звісно, рани вже закрилися, і до ранку перетворяться на білясті рубці. Можливо, це й було відповіддю на загадку, як малому вдавалося виживати досі, і причиною, чому тільки худоба війта змогла пережити мор. Забита, нещасна, але все одно віддана своїй сім'ї знахарка Магда подбала про хлопчика та виходила тварин, а мстиві селяни пояснили це саме так, як їм хотілося. Я посміхнувся, відчувши до неї легку симпатію і вирішив, що завтра обов'язково поговорю з дівчиною віч-на-віч. Хто знає, може зможу переконати її втекти в місто разом із хлопчиком, подалі від тиранії батька і ще мерзеннішого братика. Тут їй життя точно не буде.

Я позіхнув. Цей день мене виснажив, тож найкращим варіантом було послухати пораду Магди і відправитися спати. У будь-якому разі я зробив усе, що міг - визначив потенційну нечисть, запечатав ту в її ж лігві, і навіть розгадав загадку з таємничим мором. Я позіхнув удруге. Втретє. Ліл тихенько занив уві сні, і я погладив його по голові, заспокоюючи. Він знову схлипнув, чмокаючи губами навколо пальця, і заснув ще міцніше.

Я піднявся, задув каганець і в повній тиші попрямував до хати.

***

Є щось мерзенне в тому, коли тебе різко висмикують зі сну. Я замимрив, стиснувши голову руками, пальці зарилися в короткий їжачок волосся. Спочатку я навіть не зрозумів, де я. Потім - що сталося. Просто в голові дзвеніло від тривоги настільки сильно, що аж перед очима пливли кола. Я здавлено застогнав. Заплющив очі, намагаючись придушити болісні відчуття. Голова здавалася розпухлою, величезною, падала то в один бік, то в інший, тонка шия гнулася тростиною і не була здатна її підтримувати. Тіло ще спало, і тому я ледь ворушився, у роті застигла така гіркота, що його хотілося негайно прополоскати. Що я пам'ятав? Своє повернення до хати після похмурих самотніх водних процедур у діжці. Я мало не впав, зачепившись за стрибнувшого під ноги кота. У повній темряві, під гучне хропіння сплячого Никифора знайшов стіл і їжу на ньому. Хліб був трохи кислий, сільський, молоко віддавало травами. Я поїв, попив, навпомацки знайшов приготоване мені ліжко і, забравшись в нього, миттєво заснув. А зараз...

Зараз хтось зламував мої печатки. Спрацювали поставлені заздалегідь захисні знаки, покликані якраз повідомити мене про подібні дії. Лайно.

Я звісив босі ноги, марно намагаючись намацати в темряві черевики, коли знайшов їх, зі скрипом підтягнув одну ногу до грудей, зав'язуючи шнурки на дотик, потім другу. Здавалося б найпростіша дія коштувала неймовірних зусиль, і на одне лише взування пішло добрих п’ять хвилин. Ще стільки ж мені довелося просто сидіти із заплющеними очима, дихаючи крізь стиснуті зуби і справляючись із різким нападом нудоти - зовсім не на користь мені пішла гостинність Магди. Коліна зрадницьки тремтіли, кінчики язика і пальців оніміли. Гидота! Мабуть, хтось перебрав із ритуалами і знаками, і як, скажіть, мені битися в такому стані? Секунду я вагався, чи не розбудити мені дівчину, але відкинув цю думку - користі від знахарки буде небагато, а ось спросоння переполох вона здійме знатний. Та й сенс? Пройшла добра чверть часу, як з відчайдушним дзвоном зламалася моя остання печать, і найрозумніше, що мені залишалося зробити, - взагалі не висовувати носа назовні, сподіваючись на те, що останні сільські гуляки вже розбрелися по домівках, і нечисті залишиться хіба що злісно клацати зубами та бродити вуличками хутора до самого ранку. Я щиро молився про це, вслухаючись у страшну нічну тишу до дзенькоту у вухах, примруживши очі, звиклі до темряви, і з силою стискаючи слизьке від поту руків'я кинджала. Минула хвилина. Друга. Моє серце істерично лупцювало ребра, гіркота в роті стала ще сильнішою, нерви здавалися оголеними, але... Нічого не відбувалося. Поруч як паровоз хропів війт, сонно булькала в колисці дитина, вкрита з головою Магда спала так тихо, що я не чув її дихання. Ліл теж у безпеці, негласні й часто неясні правила забороняли нечисті без дозволу входити в будь-яке житло, і клуня могла цілком за нього вважатися. Отже, все гаразд, так? Підсвідомість щось наполегливо намагалася мені сказати, але думки потопали у в'язкому дурмані, прориваючись наверх ледь розбірливою луною. Я облизав вкриті липким нальотом губи, прислухаючись до темряви за вікном і до шепоту в голові, одне слово, що повторювалось в такт барабанного дробу серця. Ні - ім'я. Я знову закрутив головою, перераховуючи сплячих, і з жахом зрозумів, про що кричала моя підсвідомість, і разом із нею на все село пролунав несамовитий, болісний крик.

Прохір!..

Я щодуху рвонув до дверей, боляче врізавшись боком об стіл. Хропіння війта припинилося, натомість на всю силу крихітних легень закричало немовля. Я вилаявся і вибіг назовні. Серце гарячково калатало, повітря виривалося хрипами з мого горла, але нічна свіжість і повторний крик протверезили мене. Так, це було вкрай безглуздим вчинком - зчепитися з нечистю, яку побоювалися русалки і водяний, тим паче в моєму вичавленому стані, але все ж я не міг інакше. Мені було не до снаги сидіти і слухати, як кричить нехай і геть паскудна, але жива людина. Крик ще раз рознісся по хутору, і йому вторили диким виттям десятки дворняг. І стих. Я був дуже близько, але не встиг.

Прохір лежав на дорозі, вже нездатний на крик, тільки на майже дитяче скиглення. Перше враження, яке в мене склалося, що з ним погралася величезна дитина. Руки й ноги були зламані й неприродно вивернуті, живіт випотрошений, і нутрощі волого поблискували в дорожній куряві. Хлопець відчайдушно витріщав на мене очі, в яких ще жевріло життя, глухо мукаючи вивихнутою щелепою. Зчепивши зуби, я придушив природний порив рвонути до нього на допомогу, через головний біль змусив себе активувати істинний зір - ніч згустилася, наче туман, зірки засяяли нестерпно яскраво, а кров хлопця, до того чорна в місячному сяйві, набула страхітливого багряного відтінку. Завмерши в бойовій стійці, я повільно озирнувся, але те, що скалічило хлопця, вже пішло, не залишивши в пилу навіть відбитків. Чому він усе ще живий?

 - Він вже небіжчик, паничу. Не доживе навіть до перших півнів, - приглушено сказала Магда те, що я й так знав. Вона стояла недалеко, закривши брудною рукою рот, другою притискаючи щось до грудей, і її очі здавалися чорнішими за нічне небо. Хрест? Чаклунський жезл? Ай, та яка різниця!

- Допоможи мені. Разом ми впораємося. Тягни воду і свіжі ганчірки, - я витер тремтячою рукою спітніле чоло, облизав губи. До гіркоти в роті додався присмак поразки.

- Він небіжчик. Як і мій чоловік. Як і діти жида Янкеля. Як і всі, кому належить померти. Мертвий, паничу, мертвий, мертвий, мертвий, - дівчина не рухалася. Шок? Істерика? Якщо вона зараз заверещить, клянуся, вдарю. Чорти б побрали цих сільських недотеп, які вважають себе великими чаклунками, але втрачають самовладання від вигляду крові.

- Прийди до тями, дурепо! Якщо не допоможеш мені, він помре!

Магда не рухалася, залишаючись глухою до моїх криків. Лише відняла руку від рота і... усміхнулася. На її обличчі залишився багряний відбиток крові Прохора. Предмет, який я помилково прийняв за знаряддя, виявився звичайним сільським ножем. Дівчина подивилася на закривавлене лезо, потім перевела погляд на мене. І знову посміхнулася тією самою дивною посмішкою, яка не давала мені спокою весь цей час.

- Нехай. Він це заслужив.

В її очах не було ні істерики, ні сліз, жодних слідів. Тільки чиста щира ненависть. Я видихнув через ніс, відчуваючи, як час зупиняється, а світ перестає обертатися. Як застигають у небі холодними вогниками зірки. Тріск. Хрусь. Мої думки насилу пробивалися крізь туман у голові, але картина нарешті набула закінченого вигляду. Водяний мав рацію, це просто я, кретин, як зазвичай нікого не слухав. Не можна довіряти. Нікому. Особливо тим, кому хочеться. «Токмо Магда грамоті навчена.» Дурень. Ось чому нечисть не потягла і не вбила Прохора - він був приманкою для мене в пастці Магди.

- Ти сказала, що не була на пагорбі від самої смерті тітки, вірно? - я видихнув, провернув кинджал у пальцях і міцно стиснув руків'я, знову приймаючи бойову стійку.

- Не розумію, паничу.

- Бачиш... Ліл сказав, що ви часто там буваєте, коли зовсім дихати нічим.

Вона посміхнулася тонкою як лезо ножа посмішкою, злегка схиливши голову до плеча.

- Це ти його напоумила заривати кісточки? Що ти йому обіцяла? Знову відчути любов покійної матері? Захист від побоїв? Чи... помсту кривдникам?

Магда не відповіла. Вона просто дивилася на мене з тією ж нелюдською посмішкою, не кліпаючи. Поруч задихався вмираючий Прохір, давлячись кров'ю. Що ж... Можливо, я скоро до нього приєднаюся. Страху не було, тільки отупляюча важкість у голові й у членах. Удар серця. Другий. На третьому дівчина ковзнула до мене м'яким котячим кроком. Я відступив назад, загрозливим фінтом розрізав повітря, склав пальці другої руки в знаку Оберега.

- Не варто, паничу. Це вже ні до чого, - очі Магди буравили мене, темні й чарівні. Непогано, як для простої сільської відьми, але недостатньо, щоб загіпнотизувати школяра.

- Пристріт? Вибач, дівко, але тобі не під силу зламати мої обереги. Їх ставили ті, кому ти ноги мити не годишся, - я вишкірився, похитуючись, як п'яний, на погано слухавшихся ногах.

Магда посміхнулася ширше, як упириця розтягнувши губи від вуха до вуха. І ковзнула ще раз, майже зіткнувшись ніс до носа зі мною. Я спробував вдарити її кинджалом, але тіло не слухалося мене, немов я перетворився на живу статую.

- Я знаю, паничу. Тому отруїла молоко.

Вона провела пальцями по моїх губах і дмухнула в обличчя. Я позіхнув. Гіркота в роті стала ще нестерпнішою і темрява опустилася перед очима.