Сьогоднішньому дню також випадає бути розвантажувальним днем. План: прокрастинувати. Жодних важливих справ.
Я не скаржуся, але період знеструмлення якось зашвидко закінчився. Я б іще в темряві посидів. Роблю собі штучну темряву. Не вмикаю світла, вимикаю те, що не вимкнув перед зникненням електрики. Продовжую палити свічки.
День порожній, але недостатньо. Чи можна зробити відсутність більш повною? Так, піти в мінус. І я зараз це вчиню.
Буду писати щоденник про свій учорашній день. Тобто не тільки не жити цим днем, а й ще раз проживати те, чого вже немає.
Чи є? Запишу — і буде! Я хочу, щоби той день зберігся. Назавжди.
Щоденник — такі собі вправляння з вічності. Я занотую той день у всіх деталях, і він уже ніколи нікуди не зникне. Він стане надбанням вічності. Моєї вічності. Яка буде тривати до останнього моменту мого життя — а, можливо, і довше.
Скільки би я не жив — я завжди зможу прочитати той день, оживити його. Ніби дістати минуле із шухляди.
Учорашній день вартий того. Будь-який день мого життя вартий того. Так, я досяг цього рівня. Живу, немов у кіно. Авангардному.
На пам'ять покладатися не можна. Якою б вона не була в тебе міцною, рано чи пізно ця вертихвістка зрадить тебе. Пам'ять — це те, що робить людину людиною. В якомусь сенсі це і є життя. Даремно смерть зображають старухою з косою: це має бути скелет із ліками від хвороби Альцгеймера в руках...
У будь-який момент я можу «відкрити» певний день свого життя і прожити його знову. Щоденник — пенсійний фонд пам'яті: чим ближче до кінця шляху, тим менше подій у житті. А ти подбав про старість?!
Щоденник — секонд-хенд власного буття. Знову переживати в старості події юності, а може, насправді вперше їх проживати, усвідомлювати... Життя — це те, що завжди відкладається, те, що по-справжньому відбувається лише в майбутньому.
Життя — неймовірних розмірів велетень, який однієї ногою стоїть тут, у «зараз», а іншою, «робочою», здійснює величезний крок у майбутнє.
Я вже чекаю на себе там. Я готовий до зустрічі.
Якщо мої щоденники не згорять... Або я не розчаруюсь у купі відживших спогадів, які не матимуть зі мною прийдешнім нічого спільного...
Що ще може статися?
Наприклад, деякі спогади вже вицвіли. Свої перші, ще шкільних часів щоденники я чомусь вів олівцем. Нещодавно заглядав до них — білі, порожні сторінки. Хоч знову пиши.
Чому я так робив? Напевно, мені подобався звук тертя олівця об папір. І можливість витерти будь-який момент гумкою. Стерти слова — ніби видалити неприємний спогад.
Але ж це можна робити й без допомоги гумки. Тією ж ручкою. Просто писати не все. Або не так.
Зокрема, у меня якось була ідея писати поспіль два варіанти дня: те, як було, і те, як мало бути... А потім перемішати ці щоденники, і в старості, не пам'ятаючи, що правда, а що вигадка, читати це й ніби проживати друге, інше життя. Чи принаймні мікс із вигадки й вкраплень реальності. Про яку вже теж ніхто не засвідчить, що так було насправді.
Кекс фантазії з родзинками правди — зі смаком вигадки...
Але я відмовився від цієї ідеї, бо кожного дня витрачаю годину, а то й дві(іноді якісь думки захоплюють, і ти більше розмірковуєш, ніж пишеш; або, вивільняючи мозок під час цих вправ, у поржнечах свідомості з'являються якісь забуті спогади давнього минулого чи приходять осяяння теперішнього...), а так би довелося писати дві-чотири години. А жити коли? Коли добувати матеріал для щоденника?
