/ ПЕРЕДМОВА ВІД АВТОРА
Цей текст — не просто історія, а спроба заглянути у темряву, що оточує нас у повсякденному житті. Він порушує складні питання залежності, боротьби і вибору, які можуть торкнутися кожного з нас. Я хочу підкреслити, що жоден з описаних у творі моментів не є закликом до дій або підтримкою протизаконних вчинків. Моя мета — показати, як залежність може захопити людину, перетворюючи її життя на безвихідь.
Залежність — це зло, яке руйнує не лише особистість, а й взаємини з близькими. Я сподіваюся, що ця історія стане нагадуванням про важливість усвідомленості та відповідальності за свої вибори. Вона покликана змусити задуматися про те, як легко можна втратити контроль і як важливо шукати допомогу, коли це потрібно.
З повагою,
Віктор Шевчукевич.
-----------------------------
Брудна забігайлівка оточувала людей, і це стосувалося не лише персоналу. У кожному місті є такі місця, що притягують нас як магніт. Це може бути цікавість або початок процесу, який ми в підсумку ненавидимо, але не можемо втекти від нього.
Ненависть була основою забігайлівки "Bear". Вона живила і манила людей заходити туди знову і знову. Двері давно пожовкли і скрипіли, але ніхто не звертав на це уваги. Навіть Джо Бейкон, який втік звідси, залишивши право на забігайлівку братові. Той любив проходити реабілітацію по три місяці, а потім знову зриватися. Цей цикл став для них звичним, як дихання.
Залежність — це дурна звичка. Вона бере в тебе все, обіцяючи задоволення, але з часом дофаміну стає менше. Тоді з’являється вибір: збільшити дозу або зав’язати. Більшість обирає перший варіант, сподіваючись на те, що цього разу буде інакше.
Дейлі прийшла у бар у п’ятницю, але п’ятниця її не знайшла. Вона повернулася наступного тижня і знайшла там скарб — власника бару. Джонатан попивав білу "Кенту" і тихо думав: бар скоро накриють, якщо так буде далі. Дейлі була загадковою фігурою в цьому світі: її очі світилися від вогню, який вона не могла загасити. Вона була одночасно жертвою та хижаком.
Дилер просив більше. Його рука виглядала підозріло — напевно, інфекція через голку. Уся ця хрінь крутилася в голові Джонатана, як парк розваг, у який він ходив із братом у 13 років. Тоді все було інакше: сміх, світло, безтурботність. Тепер він стояв на краю прірви.
— Можна пінту? — спитала Дейлі тихим, провокуючим голосом.
Джонатан глянув на неї. Сірі джинси, чорне волосся, проколоті частини тіла, окрім губ і пупка. Їй не місце тут, подумав він. Але все одно продовжував пити. У той момент він відчував себе живим — і це було найстрашніше.
Келих поспішав до горлянки звучно. Він дивився, як вона п'є, як за перший присіст можна зайти так далеко. Але для неї це не вперше. Вона рухалася так впевнено, ніби знала всі правила цієї гри.
— Що вилупився? — з усмішкою кинула вона.
Вони випили. Іноді можна забути про все, навіть про те, як ти опинився напівоголений перед незнайомкою.
Вона почала його задовольняти. Її язик залишав слід по всьому тілу. Він відчував, як член стоїть гнучко, вени приливають до коріння. Вбиральня, що цвіла кутами, здавалася ніби в іншій реальності — у світі, де немає правил і наслідків.
Раптом вона штовхнула його. Джонатан впав із кришки унітазу, замовленого в місцевому універмазі. Він погано бачив, але відчував набагато краще. Ця мить стала кульмінацією його існування — насолода та біль перепліталися в одне ціле.
Вона розсунула ноги, відкривши погляду статеві губи, і ніжно сіла йому на лице. Його язик почав рухатися, він відчував ідеально підстрижене волосся на її лобку, клітор ковзав між зубів. Хтось зайшов у сусідню вбиральню, але не сказав ні слова. Це було те саме відчуття безкарності — момент чистого блаженства перед падінням.
Вона різко змінила позу, взяла його в себе. Її тіло здіймалося вгору-вниз, стегна рухалися так плавно, що він думав про картини Кабанеля — про красу в гріху.
Вони пили віскі чи, може, він просто так думав. Дейлі рухалася швидко, ніч в її очах палала до вигорання. Кожен рух був актом бунту проти реальності — останній танець перед кінцем.
І тут він вибухнув.
Він закрив очі, почав потроху віддалятися від реальності. Голос Дейлі лунав крізь туман:
— Спасибі за роки. Вибач за руку. Ще зустрінемося, колись.
За стіною говорили люди далекі від залежності, чисті душею та сповнені рішучості. Якої бракувало Джонатанові.
— Ви впевнені, що хочете відключити його від системи життєзабезпечення?
— Докторе, він там двадцять років. Усі надії пішли коту під хвіст. Через його пристрасть.
Десь у темряві, між снами і реальністю, Джонатан чув її голос. Його життя, його залежність, його кохання — усе могло розбитись об одне натискання кнопки. Це був фінал без фіналу — момент, коли все зливається в один великий вибір: залишитися в цьому божевільному світі чи піти назавжди.
