Еребус завмер, тримаючи меч біля моєї шиї. Мовчки, зловісно, його погляд, налитий темрявою, впивався у мене, тиснучи на руків'я меча так сильно, наче дійсно збирався проштрикнути мені горло. Монстри, що оточили мене, гарчали низькими, утробними звуками, їхні червоні очі світилися голодом, відображаючи кожен мій рух. Але в очах Еребуса боролися дві стихії — лють і сумнів. Сумнів, що з кожним благальним словом Еріка ставав усе відчутнішим, мов крихітна тріщина в крижаній брилі. Здавалося, спогади з минулого проривалися крізь кригу ненависті, і він люто намагався вигнати їх із голови, як нав'язливі, небажані видіння.
Крапля крові повільно скотилась по лезу меча, впала на чорний камінь біля моїх ніг і розбилася на дрібні рубінові бризки, що на мить здалися живими у тьмяному світлі.
Пальці Еребуса тремтливо послабили хватку, і клинок повільно, ніби з небажанням, опустився вниз, відводячи смертоносну загрозу від моєї шиї. Монстри миттєво принишкли, їхні гарчання стихли, але їхні погляди все ще були прикуті до мене.
— Ти слабкий, Еребусе, — прошепотіла я, не відводячи від нього погляду.
У голосі було більше жалю, ніж виклику, більше констатації факту, ніж звинувачення. Його зіниці на мить розширились від почутого. На обличчі промайнув спалах — образа, гнів, страх, що швидко змінилися. Я була певна, що зараз він знову вибухне, можливо, обрушить на мене усю свою лють. Але натомість він різко відвернувся, наче рятуючись втечею від самого себе, від своїх власних внутрішніх демонів.
— У темницю їх! Обох! — гримнув він, не озираючись, його голос був сповнений холодної люті. — А вранці, Еріку, ти побачиш, як гине твоє кохання! І тоді ти зрозумієш справжню ціну моєї влади!
Охоронці негайно кинулись виконувати наказ, їхні кроки гулко віддавалися по кам'яній підлозі. Еріка грубо підняли з підлоги і потягли до бокових дверей. Він не пручався, лише дивився на мене — його очі палали болем, злістю й безпомічністю, віддзеркалюючи весь жах ситуації. До мене наблизився інший вартовий, його важкі кроки гулко лунали. Я ледь трималася на ногах, кожен рух віддавався болем, але стояла рівно — гордо, незламно, намагаючись не показати свого виснаження. Вартовий стиснув мою руку і різко шарпнув, змушуючи йти. Я похитнулась, та не впала, лише міцніше стиснула зуби.
* * *
Нас кинули в одну камеру — тісну, темну, з вологою кам'яною підлогою, ледь устеленою брудною соломою, що смерділа прілістю. Високо під стелею, майже недосяжно, було вузеньке віконце з іржавими залізними гратами, крізь яке ледь просочувався блідий місячний промінь, що малював тонку срібну смужку на підлозі. Ерік, незважаючи на власні побої, обережно підсунувся ближче, в його очах світилася рішучість і тихе розуміння, що надихало. Його руки швидко, але дбайливо розв'язали мотузки, що зв'язували мої руки за спиною, і він обережно витер кров, що стікала по шиї, клаптиком тканини зі свого подертого одягу.
— Тримайся, Олексо, — тихо промовив він, не відводячи від мене пильного, турботливого погляду.
Його слова були бальзамом для моєї зболеної душі. Камера була холодною і сирою, повітря важким від вогкості та безнадії, що здавалося, просочувалася крізь стіни. Слабке світло пробивалося крізь вузьке віконце, кидаючи довгі, химерні тіні на кам'яну підлогу. Я сіла біля стіни, уважно спостерігаючи за Еріком, що сидів поруч, притиснувшись спиною до холодних грат. Його обличчя було втомленим, понівеченим, а погляд — зосередженим і напруженим, ніби він щось обмірковував.
— Олексо... — почав він, голос звучав спокійно, але в кожному слові відчувалася важка відповідальність. — Я знав, що ці почуття можуть з'явитися, але намагався їх не помічати. Історія наших батьків не дозволяла мені інакше. Це було моє прокляття, яке я ніс роками.
Я мовчала, розуміючи, наскільки важко йому було тримати все в собі, наскільки глибоко ці слова сиділи в ньому.
— Шео давно помітила, що в мені пробуджується щось, чого я намагався не визнавати, — промовив Ерік, не підводячи очей, його голос став ще тихішим. — Коли ми дізналися, що ти не зможеш повернутися у світ смертних, — хоч це звучить егоїстично, — на мить я відчув полегшення і навіть радість. Можливо, це дозволило моїм почуттям пробитися крізь стіни, які я зводив навколо себе, крізь увесь той біль і страх повторити минуле. Але це не змінило того, що тепер твоє життя пов'язане з нашим світом назавжди — і назад дороги немає.
— Я... не можу повернутись додому? — голос мій був ледь чутним, ніби я боялася остаточно почути відповідь, яка розвіє останні ілюзії.
Ерік на мить знітився, опустивши очі, ніби йому було боляче говорити це. Але потім усе ж вимовив, майже пошепки:
— На жаль, ні. Смертна душа, яка перебуває в божественному світі більше трьох днів... яка скуштувала їжі цього світу — стає його частиною. Повернення більше неможливе. Ти тепер одна з нас.
Ці слова впали, мов камінь у глибоку криницю, але сльози не прийшли. Не тепер. Не коли все зависло на волосині, і кожна секунда була на вагу золота. Я не думала про те, що в Еріка могли зародитися почуття до мене. Чи що я, можливо, відчуваю щось у відповідь. Це все відходить на другий план, стає неважливим. Зараз було важливим лише одне — вижити.
— Завтра твій брат мене стратить, — мовила я сухо, голос був сповнений гіркої рішучості. — Якщо ми не знайдемо спосіб звідси вибратись — це буде кінець. Кінець всього.
Я рвучко підвелася, і хоч кожен м'яз болів, а тіло нило від ударів, всередині горів вогонь, що не дозволяв здатися. Почала обмацувати стіни камери, перевіряючи кожен камінь, кожну тріщину, навіть іржаві грати на віконці, шукаючи будь-яку зачіпку.
— Має бути хоч щось. Будь-яка слабка ланка. Ми не можемо просто чекати, поки Еребус вирішить, коли саме зруйнувати ще одне життя. Нам потрібно діяти!
Ерік дивився на мене мовчки, але в його очах з'явився блиск. Не від страху — від рішучості. І щось підказувало мені, що ми ще не сказали останнього слова. Що боротьба ще не закінчена.
