Еребус завмер. Мовчки, зловісно, впивався поглядом у мене, тиснучи на руків'я меча так сильно, наче дійсно збирався проштрикнути мені горло. Але в його очах боролися дві стихії - лють і сумнів. Сумнів, що з кожним благальним словом Еріка ставав усе відчутнішим. Здавалося, спогади з минулого проривалися крізь кригу ненависті, і він люто намагався вигнати їх із голови, як нав'язливі видіння.
Крапля крові скотилась по лезу меча, впала на чорний камінь і розбилася на дрібні рубінові бризки.
Пальці Еребуса тремтливо послабили хватку, і клинок повільно опустився вниз.
- Ти слабкий, Еребусе, - прошепотіла я, не відводячи очей. В голосі було більше жалю, ніж виклику.
Його зіниці на мить розширились. На обличчі промайнув спалах - образа, гнів, страх. Я була певна, що зараз він знову вибухне. Але натомість він різко відвернувся, наче рятуючись втечею від самого себе.
- У темницю їх! Обох! - гримнув він, не озираючись. - А вранці, Еріку, ти побачиш, як гине твоє кохання!
Охоронці негайно кинулись виконувати наказ. Еріка грубо підняли з підлоги і потягли до бокових дверей. Він не пручався, лиш дивився на мене - його очі палали болем, злістю й безпомічністю.
До мене наблизився інший вартови. Я ледь трималася на ногах, кожен рух віддавався болем, але стояла рівно - гордо, незламно. Вартовий стиснув мою руку і різко шарпнув, змушуючи йти. Я похитнулась, та не впала.
Нас кинули в одну камеру - тісну, темну, з вологою кам'яною підлогою, ледь устеленою брудною соломою. Високо під стелею, було вузеньке віконце з залізними гратами, крізь яке ледь просочувався блідий місячний промінь.
Ерік обережно підсунувся ближче, в його очах світилася рішучість і тихе розуміння. Його руки швидко розв'язали мотузки, що зв'язували мої руки за спиною, і він обережно витер кров, що стікала по шиї, клаптиком тканини.
- Тримайся, Олексо, - тихо промовив він, не відводячи від мене пильного погляду.
Камера була холодною і сирою, повітря важким від вогкості та безнадії. Слабке світло пробивалося крізь вузьке віконце, кидаючи тіні на кам'яну підлогу. Я сіла біля стіни, уважно спостерігаючи за Еріком, що сидів поруч, притиснувшись спиною до грат. Його обличчя було втомленим, а погляд - зосередженим і напруженим.
- Олексо... - почав він, голос звучав спокійно, але в кожному слові відчувалася відповідальність. - Я знав, що ці почуття можуть з'явитися, але намагався їх не помічати. Історія наших батьків не дозволяла мені інакше.
Я мовчала, розуміючи, наскільки важко йому було тримати все в собі.
- Шео давно помітила, що в мені пробуджується щось, чого я намагався не визнавати, - промовив Ерік, не підводячи очей. - Коли ми дізналися, що ти не зможеш повернутися у світ смертних, - хоч це звучить егоїстично, - на мить я відчув полегшення і навіть радість. Можливо, це дозволило моїм почуттям пробитися крізь стіни, які я зводив навколо себе. Але це не змінило того, що тепер твоє життя пов'язане з нашим світом назавжди - і назад дороги немає.
- Я... не можу повернутись додому - голос мій був ледь чутним, ніби я боялася остаточно почути відповідь.
Ерік на мить знітився, опустивши очі, але потім усе ж вимовив, майже пошепки:
- На жаль, ні. Смертна душа, яка перебуває в божественному світі більше трьох днів... яка скуштувала їжі цього світу - стає його частиною. Повернення більше неможливе.
Ці слова впали, мов камінь у глибоку криницю. Але сльози не прийшли. Не тепер. Не коли все зависло на волосині. Я не думала про те, що в Еріка могли зародитися почуття до мене. Чи що я, можливо, відчуваю щось у відповідь. Це все відходить на другий план. Зараз було важливим лише одне - вижити.
- Завтра твій брат мене стратить, - мовила я сухо. - Якщо ми не знайдемо спосіб звідси вибратись - це буде кінець.
Я рвучко підвелася, і хоч кожен м'яз болів, всередині горів вогонь. Почала обмацувати стіни камери, перевіряючи кожен камінь, кожну тріщину, навіть іржаві грати на віконці.
- Має бути хоч щось. Будь-яка слабка ланка. Ми не можемо просто чекати, поки Еребус вирішить, коли саме зруйнувати ще одне життя.
Ерік дивився на мене мовчки, але в його очах з'явився блиск. Не від страху - від рішучості. І щось підказувало мені, що ми ще не сказали останнього слова.
