Повітря завмерло, густе й наелектризоване, розрізане лише диким, тріумфуючим сміхом Еребуса. Його регіт, здавалося, відлунював від кам'яних стін маєтку, проникаючи глибоко в душі тих, хто стояв нерухомо, затамувавши подих. Перемога Еребуса була очевидною, майже фізичною, вона висіла в повітрі, як важкий, гнітючий туман.
Мої щойно розплющені очі — тепер не дзеркало душі, а безодні, що поглинали світло, — зафіксували кожен вираз на обличчях тих, хто колись був моєю надією. Шео, Шак, і особливо Ерік, стояли немов статуї, їхні обличчя спотворені шоком, горем і жахом. Ерік був розбитий. Його тіло здригалося, кулаки стискалися до побіління кісточок, але з його вуст не виходило жодного звуку. Це була не просто поразка, це було повне знищення, і я, здавалося, була його причиною.
Еребус, насолоджуючись кожною миттю своєї тріумфальної вистави, раптом різко обернувся до брата. — Брате, я відпускаю тебе, — його голос був спокійний, але просякнутий отрутою глузування, — йди і забирай усіх своїх. Якщо, звісно, хочеш, щоб вони вижили. Інакше вас чекатиме доля твоєї коханої.
Маха, з її завжди спокійною присутністю, кинулася до Еріка. Вона підняла його, чи точніше, підняла його розбите тіло, і повела до Шео, нашіптуючи заспокійливі слова, які, здається, були втрачені в загальному хаосі його душі. Його очі, однак, були прикуті до моїх — чорних, порожніх, що більше не належали йому. У них я бачила не лише біль, а й крихкий, майже згаслий вогник надії, який тепер Еребус намагався розтоптати.
Шео, повернувши собі частину колишньої величі, підняла голову. Її голос, хоч і тремтів від прихованого гніву, пролунав над подвір'ям, розсікаючи напружену тишу.
— Еребусе, не думай, що ти переміг. Ми повернемось. І тоді ти пошкодуєш за все, що накоїв.
Це було все, що потрібно було Еріку. Його очі спалахнули люттю. Зі звіриним риком, що розірвав тишу, він вирвав у Махи меч, що висів у неї з боку, і кинувся на брата. Рух був швидким, відчайдушним, але сповненим такої болючої рішучості, що здавалося, сам всесвіт затамував подих.
Еребус відсахнувся, ледь помітно, але цього було достатньо. Моє тіло зреагувало раніше, ніж я усвідомила. Незвідана сила вирвалася з моїх чорних зіниць, з темних ліній, що нитками сповивали мою шкіру. Вона була холодною, абсолютною, безжальною. Вона немов розрізала повітря, підхопила Еріка і відкинула його назад до Махи. Це було швидше рефлексом, ніж свідомою дією. Його відчай і моя реакція — два полюси, що зіткнулися у цій нелюдській грі.
У ту мить, коли він упав, і Маха знову кинулася до нього, я відчула дивне відчуження. Я бачила все, що відбувається, ніби примарою стояла над власним тілом, але не могла ним керувати. Це було жахливе відчуття — бути лялькою, чиє тіло рухається за чужою волею. Потім темрява, що вже стала частиною мене, знову накрила, катуючи свідомість і занурюючи мене в безодню небуття. Я чула лише глухий стукіт серця, яке вже не було моїм.
Маха допомогла Еріку підвестися. Його обличчя було спотворене, очі — палаючі від гніву та болю, що межував з безсиллям і втратою. Він, що завжди прагнув захистити, тепер бачив, як його кохана перетворилася на зброю в руках його ворога, і нічого не міг вдіяти. Його погляд був спрямований на мене, благаючи про щось, чого я вже не могла дати.
З неба все ще сипалися легкі сніжинки, але тепер вони здавалися не надією, а попелом зруйнованих мрій. Військо Шео, Шак, Ерік і Маха — вся колишня сила світла — відступили. Вони рухалися повільно, немов тягнучи за собою невидимі ланцюги розчарування та поразки.
Еребус, посмішка якого розширилася, стала ще більш зловісною, міцно взяв мене за руку. Його дотик був холодним, але водночас відчувався як смертельний жар, що спалює залишки моєї колишньої сутності. Він повів мене назад, до темної пащі маєтку, де на мене, схоже, чекало лише ще більше забуття.
Провівши мене темними, звивистими коридорами, що здавалися витканими з самої темряви, Еребус відчинив важкі двері однієї зі своїх кімнат. Це була не просто кімната, а місце, де, мабуть, народжувалися і втілювалися в життя його найогидніші й найвитонченіші примхи. Повітря тут було важким, просякнутим запахом старості та чогось металевого, моторошно-холодного.
Він провів мене крізь цей морок, ніби я була його здобиччю, щойно спійманою, і посадив на масивне різьблене крісло. Металеві ланцюги, що висіли поруч, брязкнули, і Еребус без зайвих слів прикував мої руки до його важких підлокітників. Їхній холодний дотик огорнув мої зап'ястя, немов змії.
— Посидиш поки так, — промовив він, обходячи крісло з задоволеною посмішкою. У його голосі бринів тріумф, що дратував слух. — Темрява в тобі сильна, але це лише тимчасове рішення. Я зміг їх зламати. Тепер це питання часу, коли я знищу їх усіх.
Його слова пронизали мене, але щось змінилося. Я відчула, як темрява, що заполонила мене, повільно відступає кудись на другий план, немов послаблюючи свої пазурі. Вона не зникала повністю, ні, лише сховалася в закутках душі, причаївшись, чекаючи свого часу. Чорні, мов чорнильні вени, лінії на моєму тілі залишалися, але очі, що хвилину тому були чорними безоднями, тепер повернули свій природний сірий колір. Це було схоже на короткий спалах яскравого світла після довгої ночі.
Я смикнула рукою, наче перевіряючи, чи дійсно ці кайдани справжні, чи це лише марево. Ланцюг брязнув, гучно відлунюючи в тиші кімнати, але не відпустив. Вони були справжні.
Еребус стояв навпроти мене, його погляд ковзав по моєму обличчю з тим же огидним задоволенням. — Не турбуйся ти так, — прошепотів він, його слова були мов холодний шепіт вітру. — Темрява тебе поглине повністю, просто для цього потрібен час. Насолоджуйся цими останніми митями, поки ти ще "своя".
Я відчула, як відчай стискає горло. Але поряд з ним, дивним чином, прокинувся і гнів. Я підняла голову, дивлячись йому прямо в очі. — Навіщо ти це робиш, Еребусе? Ерік — твоя сім'я... — почала я, чіпляючись за останню ниточку, за останню надію, що в ньому ще залишилося хоч щось людське.
Його обличчя раптово спотворилося люттю. Посмішка зникла, замість неї з'явилася гримаса ненависті. — Немає ніякої сім'ї! — гаркнув він, і його голос пролунав, як удар грому. Це був голос руїни, голос відмови від усього, що колись було світлим. Він різко розвернувся і вийшов з кімнати, залишивши мене одну в гнітючій тиші, яка раптом стала ще важчою. За ним брязнув замок, що відсік мене від світу.