Сталинисти типово закидають харківському правопису те що він кабинетний, не народний, не науковий, западенський, католицький, латинський. Тоді як сталинський правопис насаджений терором і ґеноцидом — природний, народний, академичний, Східноукраїнський, православний, візантійський.
І це вони не десь на болотах роблять, а на Українській Вікіпедії:
Перш за все слід зауважити, що українці не вважають якусь частину України ворожою, якихось українців чи діалекти української ворожими. Тоді як для сталинистів наші терени це Російська Імперія, а все що не наші терени є ворожим:
— Можна бачити, що вони й українську мову вважають “наріччям російської”, тому вони вважають, що все російське це добре, академично, народно, а українські діалекти є поганими, неакадемичними, ненародними.
(це російський ЖЖ який зараз в Україні заблокований, тому посилання на архив)
Так само українці не вважають ворожими латинизми, які давно, як й церковнослов’янизми, є частиною нашої мови. Наприклад “Єнеїда” Котляревського була такою смішною бо всі знали оригинал, себто володіння латиною було достатньо масовим. Окрім всього іншого це була міжнародна мова, наприклад “Конституція” Пилипа Орлика була складена в двох варіантах: староукраїнською книжною мовою і латиною.
Тут слід пояснити різницю між давньогрецьким читанням і новогрецьким. В новогрецькій β читається як В (звідки ця літера й походить), в давньогрецький — як Б. η — И/Е (тому до речі в ранніх текстах И писалася як Η). Тому деякі знайомі слова в англійській читаються “неправильно”: barbarian, rhetorical і т.п. Справа в тому, що ми їх запозичили через церковнослов’янську яка наслідувала новогрецьку вимову, а англійці — через латину, яка наслідувала давньогрецьку вимову. Однак наприклад Біблія — це латинське читання. Отже нічого тут “непритаманного українській мові” нема.
Сучасна мова насичена латинизмами з наукової лексики. Просто сталинисти вважають що “інтеграл” приміром — це “споконвічно російське”, а тому “візантійське”, а не “католицьке” слово, і радше будуть гигикати з його слов’янського еквіваленту, як вони гигикали зі спроби замінити слово “інтерфейс” (не зовсім латинизм але етимологія все одно латинська):
Чи могла бути Західноукраїнська лексика якось особливо насичена латинизмами?
Греко-католики мають той самий візантійський грецький обряд, з певними відмінностями в догматиці для сумісности з католиками, це — філіокве, непорочне зачаття Діви Марії, Чистилище.
Але якщо брати мову, то київський ізвод церковнослов’янської зберігався саме на Західній Україні!
На Східній Україні насаджувався московський ізвод, себто написання і читання церковнослов’янських текстів за московитськими зразками, а не відповідно до української традиції: перші заборони українських книг були пов’язані саме з цим, себто стосувалися не власне української мови, а українського варіанту церковнослов’янської, в якому до речі вже була літера Ґ:
https://chtyvo.org.ua/authors/Berynda_Pamvo/Leikon_slavenorsskii_y_ymen_tlkovaniie/
Причому, на Західній Україні тривалий час була розповсюджена етимологична ортографія на основі церковнослов’янської, спочатку традиційним шрифтом, а потім — гражданським (т.зв. максимовичівка):
Отже неможна сказати, що мова Західної України якось особливо насичена латинизмами за рахунок церковнослов’янизмів. Причому, слід наголосити, що латинизми чи церковнослов’янизми — це й не добре й не погано. Сталинисти верещать про “церковнослов’янизми” намагаючись пропхати росіянизми, ми ж з’ясовуємо питання чисто з лінгвистичної, строго наукової т.з..
Взагалі слід відзначити, що на Західній Україні була дуже потужна літературна традиція, оскільки там ані київський ізвод церковнослов’янської ані власне українська мова не заборонялися*.
Наприклад в 1893 вже була офіційна граматика для українських шкіл (фонетичним правописом желехівкою), тоді як на Східній Україні українською було заборонено взагалі щось писати, особливо — підручники, і особливо — власною ортографією.
На Західній Україні видавалася щоденна націоналистична газета, про що на Східній Україні навіть мріяти не могли:
Тобто впринципі літературною мовою міг би бути цей Західноукраїнський стандарт: тут нічого принципово неможливого нема. Наприклад в 20-і роки на Східній Україні подекуди вчилися за підручниками виданими на Західній Україні, бо інших не було; можна зустріти книги желехівкою, видані на Східній Україні.
Отже виходить, що на Західній Україні відмовилися від свого власного правопису на користь загальноукраїнського, харківського правопису!
Тоді як щодо Східної України неможна сказати, що харківський правопис ламав якісь норми, оскільки їх по суті не було. Так, був словник Грінченка та інші видання, але вцілому картина була вкрай сумна:
— Мені здається, що на Східній Україні українська література була забавками інтелігенції, яка жила в своєму вигаданому світи…
Ось по-моєму хороша ілюстрація:
1884 року у львівському журналі «Зоря» вперше надруковано вірші «Конвалія» та «Сафо» і зафіксовано ім'я — Леся Українка
Однак Східна Україна була потужним ґенератором срачів на тему того як треба писати правильно. Наприклад сралися через те як писати частку -ся: разом чи окремо. Втім на Західній Україні так само сралися через етимологичний vs фонетичний правопис. Тут я вірю перш за все у власний приклад, а не цінні рекомендації, себто не в те, як черговий мудрагель вказує писати іншим, а в те, як людина пише сама.
*) ОК: неможна сказати що в Австро-Угорщини зовсім не заборонялася українська, однак це з Російською Імперію не порівняти. Ось беремо цю “Хронологію” де намішано все підряд:
Про Західну Україну сказано наступне (якщо брати до Першої Світової):
1667 — Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: «Усі ті, в яких місцевостях книги друковані та їхні творці, також друкарі, смертю страчені та книги зібравши, спалені були й надалі, щоб міцне замовлення було безчесних злодіїв (рос. «воров») книг нікому з наших королівської величності підданих ніде не друкувати під страхом смертної кари».
Цілком можливо, що московитський “цар” таке казав, але я не знайшов підтвердження, що поляки на це погодилися.
1696 – ухвала Сейму Речі Посполитої про запровадження польської мови в українських урядових канцеляріях.
Мова козацьких канцелярій теж була не українською. Староукраїнську книжну мову я б назвав варіантом церковнослов’янської наближеним до народної, але з більшою кількістю полонизмів. Можна як приклад взяти універсали Мазепи.
1817 – вимога папи Пія VII не допустити використання української мови в освіті, запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України.
Себто ми тут бачимо якісь інтриги, і те що цей папа був посланий за російським військовим кораблем.
1837 — заборони й обмеження першого українського фольклорно-літературного альманаху української мовою Русалка Дністровая та переслідування його авторів в Австрійській імперії
Насправді це відбулося набагато пізніше його видання, і наскільки я можу судити, було пов’язано з боротьбою за церковнослов’янську літературну мову.
Ось читаємо про цензора, о. Венедикта Левицького:
Відомий як консерватор, ініціатор цензурної заборони альманахів Руської Трійці «Зоря» і «Русалка Дністрова» (наказав конфіскувати весь наклад, що було зроблено тільки 1845 року), граматики живої народнорозмовної мови Йосипа Лозинського та інших видань.
Під час революції 1848—1849 в Австрії — член Головної Руської Ради, керівник її відділу освіти, учасник Першого з'їзду русинської інтелігенції у Львові, де обстоював церковно-слов'янську мову в літературі, співзасновник Галицько-Руської Матиці.
Отже це були насамперед внутрішні розбірки між українцями. Йосип Лозинський наприклад — один з авторів української латиниці, яка спричинила т.зв. “азбучну війну”.
Так: теперішньому срачу за латиницю вже років 200!
Однак як зараз так й тоді латиниця не користується якоюсь помітною популярністю, тому цей епохальний срач практичного значення не має.
У “Хронології” до речі спроба впровадити латиницю класифікується як утиск:
1859 – міністерством віросповідань та наук Австрійської імперії в Королівстві Галичини та Володимирії і Герцогстві Буковина здійснено спробу замінити українську кириличну азбуку латинською.
Однак читаємо, що там власне відбувалося:
Найближчим до офіційного запровадження був проєкт чеського славіста Йосифа Їречка, опублікований 1859 року Міністерством культури і освіти Австрійської імперії. За задумом автора, латинізація мала сприяти творенню української мови як сучасної мови завдяки відокремленню від архаїчних церковнослов'янських та нових російських впливів.
В Галичині ідею Їречка підхопив тогочасний губернатор краю граф Аґенор Ґолуховський, на чиє прохання міністр культури та освіти Австрії Леопольд Тун призначив комісію до впровадження ідеї.
Втім самої підтримки проєкту з боку одіозного Ґолуховського вистачило, аби в конфліктній Галичині українці вбачили в цій зміні спробу полонізації чи в кращому разі — вираз чеського прагнення до гегемонії серед слов'ян Австрійської імперії.
Противниками реформи були як москвофіли (серед них Богдан Дідицький), так і ті інтелігенти, що висловилися схвально про сам проєкт Їречка (вже згаданий мовознавець Йосип Лозинський та греко-католицький митрополит Львова Спиридон Литвинович голосували проти впровадження латинки, вважаючи цю зміну політичним та культурно шкідливим для українців актом).
Протести підтримали також інші славісти з Австрії, зокрема Франц Міклошич та навіть тесть Їречка — Павел Шафарик. На закиди щодо невідповідності церковнослов'янського письма новій українській мові, вони пропонували реформувати кирилицю «за зразком Караджича».
Цю хвилю протестів розглядають як «другий спалах азбучної війни». Міністерська комісія забракувала проєкт (7 голосів проти 2, ще двоє утрималися) і, як наслідок, австрійське міністерство відмовилося від подальшого впровадження латинки, організувавши реформу кирилиці (усунення кількох літер, як-то твердого знака), яку втім також було скасовано 1861 року під впливом критики. (Згодом 1892 року реформу кирилиці в Галичині все ж було проведено, завдяки зусиллям, в першу чергу, Степана Смаль-Стоцького).
— Хто кого тут “утискав” — неясно…
Я до речі погоджуюся з тим що оптимальний шлях був це реформувати кирилицю «за зразком Караджича», потрібний ефект відокремлення від церковнослов’янської досягався гражданським шрифтом. З російськими впливами складніше, але кирилиця — наша, і це росіяни мають перейматися через українські впливи!
…Так само: навіть попри вже дійсно трагичні утиски за часів Польщі, це неможна порівнювати з УРСР. Так жертвами “пацифікації” стали декілька осіб, це можна порівняти з терором ТЦК, тоді як в УРСР йшлося про МІЛЬЙОНИ загиблих, репресію порядка 90% мовознавців, письменників, поетів, режисерів.
І головне що поляки не ставили задачу “наблизити українську до польської”, тоді як сталинисти намагалися спотворити саму мову!
Сталинисти не заміняли українську на російську: вони заміняли українську на псевдоукраїнський новояз.
До сих пір на “рф” і на окупованих росіянами територіях діє ця сталинська практика насадження новоязу!
На “росії” до сих пір діє принцип: “никакого малороссійскаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ” (ц) Валуєвський циркуляр, і “українські” вікіпедисти йому слідують як можуть: Для передачі японської мови українською такою авторитетною системою є наразі лише система Поліванова, яка була розроблена для російської мови.
Отже, чи можна вважати норми які пред’являють нам сталинисти суто Західноукраїнськими?
https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Український_правопис_1933_року&diff=prev&oldid=15492485
Слова з грецької мови з літерою ''θ'' (тета) почали передавати за правилами російської мови
Лексику з грецької мови з літерою ''θ'' (кирилична [[фіта]]) змінили за східноукраїнським зразком
———
Звукосполучення ''іа'' в чужомовних словах, що його українці вимовляють як ''ія'', перетворено на ''іа'', дублюючи російський правопис
Звукосполучення ''іа'' в чужомовних словах, запроваджене правописом 1928 року як невластиве для східноукраїнської практики ''ія'' …… повернуто до традиційної норми ''іа''
———Німецький дифтонг ''еі'', що звучить як ''ай'', дістав російського написання ''ей''
Німецький дифтонг ''еі'', що звучить як ''ай'', дістав традиційного написання ''ей''
———
У запозиченнях, що мові-джерелі мають м'яке ''л, ''запроваджено тверду російську вимову ''л:'
У запозичених словах з м'яким ''л'' стверджено східноукраїнську вимову ''л''
———
Закінчення ''-и'' в родовому відмінку однини для іменників 3-ї відміни замінено на ''-і'', відповідно до російської вимови
Закінчення ''-и'' в родовому відмінку однини для іменників жіночого роду з двома пригослосними на кінці основи було замінено на ''-і'', що збігалося з історичним розвитком української мови
———
https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Український_правопис_1933_року&diff=prev&oldid=13391090
Напис іншомовних слів ''бакханка, барбаризм'' уніфіковано з російськими відповідниками: ''вакханка, варваризм'', також як і ''претенсія, іхтіосавр, бронтосавр'' (взаконено ''претензія, іхтіозавр, бронтозавр''), ''радіюс, консиліюм, медіюм, Маріюполь'' (''взаконено радіус, консиліум, медіум, Маріуполь'')
Напис іншомовних слів ''бакханка, барбаризм'' за латинським зразком повернуто до східноукраїнських варіантів, вироблених під впливом церковнослов’янської і російської мови
Сталинисти полюбляють конспирологію про буцімто “загравання з Західноукраїнськими комунистами”, яке так погано вплинуло на правопис, на відміну від знищення Розстріляного Відродження та ще 4 млн українців:
Соромно посилатися на газету. Посилайтесь на фахівців. Я з Хвилею згодний, що мову наблизили до живої мови більшості, позбувшись провінціалізмів та архаїзмів.
— Але сталинисти не можуть навести приклади цієї “Східноукраїнської норми” яку буцімто знищів ХАРКІВСЬКИЙ правопис, оскільки, як я казав вище, її по суті не було. Себто єдина “Східноукраїнська норма” яка була — це була норма російська…
Чомусь сталинисти вважають що при виробленні СПІЛЬНОГО правопису неможна зважати на вже існуючу потужну традицію і на українські діалекти: тільки на російську традицію.
Тобто сталинисти, як я казав вище, вважають “нашими теренами” Російську Імперію, а все що знаходиться за межами “наших теренів” є для них зоологично ворожим. Тому українцям тут їх важко зрозуміти: чому українські терени, українські діалекти, українську літературну традицію ми маємо вважати ворожими? Аааааа: вони ж греко-КАТОЛИКИ, точно: вони ж не можуть бути росіянами!
Лексику з грецької мови з літерою ''θ'' (кирилична [[фіта]]) змінили за східноукраїнським зразком
То чим форми “міт” “етер” не Східноукраїнські? Наприклад в болгарській мові на місці θ — суцільне Т: Тодор, Атанас… Традиційно новогрецька тета/кирилична фіта українською передавалася як завгодно, але не як Ф: Матвій, Хома, Хведір, Тодось, Остап, анахтема.
Тому що в українські мові не було такої фонеми: її поява пов’язана якраз з Західними діалектами.
Але от у російській на місці новогрецької тети/кириличної фіти — дійсно, суцільна Ф: вони просто замість ѳ (фіти) стали писати Ф. В українській же все далеко не так однозначно: практично ніякі церковнослов’янські слова з ѳ в українській не передаються через Ф.
Й тим більш передавати старогрецьку θ/латинське th через Т — це є суто Східноукраїнська традиція: ортопед, ортодонт і т.д. То чому ж неможна передати так myth, ether? Виходить, що єдина причини це те, що росіяни так не передають…
Те саме — з передачею h: за сталинським правописом вона передається строго за російським зразком.
Те, що українську мову уніфіковували з російською, ніхто не приховував, це тепер сталинисти цього чомусь соромляться, щось мекають про “Східноукраїнську і церковнослов’янську традицію”: (вікі)
4 жовтня 1937 року в газеті «Правда» з'явилася критична стаття, згідно з якою українську мову потрібно більше наблизити до російської.
Після того політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову, згідно з якою: «Вважати за необхідне дати на сторінках газети „Комуніст“ розгорнуту, докладну критику викривлень і помилок, допущених у „Словнику“, зокрема щодо протягування в українську мову польських та інших іноземних слів у той час, як для позначення нових понять є ближчі і добре знайомі українському народові російські слова. Доручити комісії розглянути всі виправлення, які необхідно буде внести до словника».
До речі, діячі Розстріляного Відродження дійсно прагнули до Європи, і не збиралися орієнтуватися на російські зразки…
Звукосполучення ''іа'' в чужомовних словах, запроваджене правописом 1928 року як невластиве для східноукраїнської практики ''ія'' …… повернуто до традиційної норми ''іа''
Цікаво, а в якому такому “Східноукраїнському слові” сталинисти знайшли “іа”: в українській мові взагалі нема поєднання голосна+голосна, тільки голосна+йотована! Отже форми на кшталт “радіюс”, “консиліюм”, “медіюм”, “Маріюпіль” дійсно відповідють українській фонетиці! Себто українською виходить, що треба читати “раді-ус” або “радіюс”. Не уявляю, як сталинисти читають слово “Вікіпедія”! (Але “Вікімедіа”…)
Особливо “порадувало” авул → аул. Цікаво, чому українською неможна сказати “авул”, якщо кримськотатарською це слово теж так вимовляється? “Осавул” хоч можна ще казати?
Вірш Гете в перекладі Василя Стуса.
Німецький дифтонг ''еі'', що звучить як ''ай'', дістав традиційного написання ''ей''
Себто “майстер” (мeister) чи “файно” (fein) це “не традиційне” написання? То чия це тоді традиція: німецьке “еі'', яке звучить як ''ай” передавати як “ей”?
У запозичених словах з м'яким ''л'' стверджено східноукраїнську вимову ''л''
Взагалі “м’яке л” це є знаменита полтавська вимова, а тверда л — це російська вимова. Наприклад неможливо вимовити твердо “ложка” щоби не шипіти там.
Закінчення ''-и'' в родовому відмінку однини для іменників жіночого роду з двома пригослосними на кінці основи було замінено на ''-і'', що збігалося з історичним розвитком української мови
Грінченко фиксує як форми на -И у родовому відмінку, так й форми на И-:
Шевельов дійсно каже, що мовляв закінчення -І у родовому відмінку після двох приголосних “співпало з історичним розвитком”, але водночас додає, що нормалізатори керувалися виключно російським зразком: https://r2u.org.ua/node/111
Інакше слід оцінити заміну закінчення -и на -і в родовому відмінку однини іменників типу радість, де, як відомо, вимогою правопису 1928 р. було писати, а отже й вимовляти -и. Закінчення -и тут старіше, і, можливо, що по говірках воно ще трапляється частіше, ніж -і. Але в історичному розвитку бачимо, як послідовно й поступово в цьому типі відміни іменників усуваються в різних відмінках форми на –и,- спершу в давальному й місцевому однини, пізніше в називному відмінку множини, а в новіші часи - і в останньому бастіоні форм на -и, в родовому відмінку однини. Хоч київські нормалізатори виходили, імовірно, не з історичних тенденцій української мови, а просто взорувалися на російській мові (з її повсюдним -і), а також, як типово для них, прагнули спрощення за всяку ціну, але їхня норма тут збіглася з історичною тенденцією, яка полягає в тому, щоб максимально наблизити відмінювання іменників жіночого роду на приголосний до відмінювання іменників типу земля. (Вчому ще раз виявляється тенденція до втрати взагалі відміни іменників жіночого роду на приголосний, про що тут була мова в попередньому підрозділі){ Зауважу одначе, що ширення закінчення -і на іменники типу ім'я- імени не випливає з тенденцій української мови і є цілком довільне}.
Дуже вірно підмічено про спрощення за всяку ціну…
Окрім того Шевельов відмічає, що в реалі -И трапляється ЧАСТІШЕ, себто по факту саме -И було нормою! А сталинисти нам тепер хочуть сказати, що Хвиля значить і Сталин виходили з міркувань розвитку мови, а не зросійщення!!
Щодо розвитку, то нав’язувати мові “розвиток” виходячи з висмоктаних з пальця “законів” — це шизофренія, бо це означає перетворення живої мови на штучну. Мовознавці можуть судити про розвиток лише ПОСТФАКТУМ, а не визначати його. По суті такого “розвитку” як зникнення закінчень на -И після двох приголосних (радостИ) не вібувалося. Отже сучасна норма (2019-го року), яка дозволяє як -И так й -І, відбиває природний стан мови.
Про повість Володимира Дрозда “Ирій” (pdf 284 KB):
Навіть домогтися того, щоби слово розпочиналося з літери “и”, письменникові коштувало неймовірних зусиль – “Словар української мови” Бориса Грінченка був тоді крамолою й не міг, хоча панівна вимова початкового и відображена там у 99 лексемах, правити за аргумент у суперечці з білодідівською командою творців “повного” Словника української мови в 11 томах. Від автора повісті вимагали писати “Ірій”, “Вирій” або взагалі змінити назву, бо ж, мовляв, в українській мові не повинно бути жодного слова, яке б розпочиналося літерою и. Аргументом у запереченні написання слів із початковим и слугував навіть крамольний, також заборонений Правопис української мови 1929 року, в якому не було слів, які б починалися на и.
Тобто сучана норма має як елементи харківського правопису, так й елементи притаманні суто правопису Грінченка! Сталинисти до речі й початкове И- намагаються закидати:
Народ швидко висміяв индика
Який “народ”? Такий як цей UeArtemis та його родичі—російськомовні сталинисти?
жахнувся тотоапапарата
О: точно: цей народ — кацапорилий, бо ні за якими правилами німецьке Fotoapparat навіть гипотетично не перетвориться на “тотоапарат”, це тільки кацапорили здатні так перекривляти українську: “гигиги ФФсьо у ніх ні пааАААа рууУУУускіііе”.
Детальніше про цих видатних філологів, носіїв “істинної української”:
То чим сталинистам не догодила початкова И-? Вже ж навіть не харківський правопис…
Напис іншомовних слів ''бакханка, барбаризм'' за латинським зразком повернуто до східноукраїнських варіантів, вироблених під впливом церковнослов’янської і російської мови
Тобто “євреї (ц-сл) — гебраїзм (лат)” можна, а “варвари (ц-сл) — барбаризм (лат)” неможна. Що ж це за “церковнослов’янська мова” така?
В українській мові хіба була якась вироблена традиція як писати слово “бакханка”?
Це хіба церковнослов’янське слово? — Це слово відноситься до грецької мітології, отже до старогрецької, а не новогрецької мови!
Себто українська мова вільно оперує як латинським/старогрецьким так й церковнослов’янським/новогрецьким читанням, тому “барбаризм” — так само можливе слово, як й “бібліїзм”.
Отже ми ясно бачимо, що правопис 33-го року просто все уніфіковував з російською, низводив українську до статусу наріччя, провінціализмів та архаїзмів, яких треба позбутися.
Правопис 33-го року був створений кацапорилими для кацапорилих, щоби їм буле простіше кривлятися “пааААААа-украааАААаінскііііе”.
Зараз взагалі вважається, що все що не російське то Західноукраїнське, тоді як типово так кажуть про звичайні літературні слова, які замістилися росіянизмами. По-моєму, старшина армії Путина Аркадій Бабченко каже те, що соромляться казати наші сталинисти:
Наприклад викорінена сталинським правописом “двоїна” наск. я можу судити найбільш характерна для Черкащини:
Так само зараз літера Ґ вважається чимось Західноукраїнським, сталинисти полюбляють “сумніватися” в її “фонемному статусі”, тоді як до Голодомору, репресій і насадження сталинського кривопису ніхто в її статусі не сумнівався, Грінченко приміром сумнівався у статусі літери Ф, а не Ґ: (вікі)
Підсумовуючи:
Хоча можна бачити й критику харківського правопису від видатних українських мовознавців таких як Шевельов та Огієнко, він зберігався там де його не знищували сталинисти, отже це правопис який вільно використовувався українцями. Причому так чомусь співпало, що там де використовувався харківський правопис українська мова зберігалася, а там де сталинський — знищувалася. І так само й в часовому вимірі: харківський правопис пов’язаний з українізацією, сталинський — з русифікацією.
Сталинисти звісно скажуть, що це все просто прикрий збіг обставин, а НАСПРАВДІ то харківський правопис поганий, а сталинський — хороший, тому бійці УПА не користувалися сталинським правописом виключно з политичних міркувань:
Ми необов’язково маємо орієнтувати на харківський правопис, але безумовно ми маємо виходити з логики розвитку української мови, а не “зближення” її з російською.
До речі, руська мова це українська.
Ми взагалі не маємо зважати на російську, бо принцип “аби не як у москалів” вже опанували москалі і просувають під цим гаслом свою шизотворчість, таку як расова абетка “Рутенія” комуниста Василя Чебаника, чи написання в усіх без виключення мовах Кyjv, Ukrajina псевдовченого шизофреника Максима Вакуленка.
Комунист Василь Чебаника обсирає всю українську писемність як “москальську”, зі своїми послідовниками, такими як Богдан Гдаль та Нестор Воля.
Псевдовчений шизофреник Максим Вакуленко обсирає такі слова англійської мови як Kyiv, Ukraine, і кампанію #KyivNotKiev: це в нього московський слід…
PS
І якщо казати про Вікіпедію — яка як відомо пишеться за авторитетними джерелами (тому там неможна написати про “горнятко кави”) — ми не знайдемо жодного джерела на те що сталинський правопис мовляв повертав мову до Східноукраїнських зразків зіпсованих клятими западенцями: прямо ж так й писали, що задача всіх цих реформ — “уніфікувати” українську з російською, розірвати зв’язок з європейськими та всіма іншими мовами Світу!
