інколи так буває, що людина повертається спиною до найулюбленішого свого заняття. а тоді просто - повертається.
в темряві на невеличкому ліжку крутиться в намаганнях заснути таке ж невеличке дитяче тіло.
всі в будинку огорнуті в теплий сон.
всі, крім дурного годинника, що дратує своїм цокотінням, і десятирічної дівчинки.
я про це не розповідала, але в дитинстві думки надто часто заважали мені спати.
так, накриваючись ще прохолодною, важкою, але м’якою ковдрою – я не засинала, а провалювалась в хмарину навіжених мух, які прийнято називати думками.
але то все брехня – кусючих навіжених мух мені це нагадувало більше.
в такі моменти варіант домовитись із собою був лише один – перетворити тих комах на речення і записати їх зранку наступного дня, якщо вони не дмухнуть через ліве вушко і не загубляться десь за старим годинником.
я жила в неспокої від самої себе, бо мозок, такий жадібний до спогадів та думок, вимагав, щоб все було записано у нотатник з котиком. тож, мені доводилось йти на угоду – я платила за сон одним подумки складеним віршем.
хтось пророкував мені бути письменницею, але все, чого я хотіла – спати без віршованих довгих прелюдій.
я зростала дуже творчою дитиною. в мені було всього потроху: мелодійний голос, тяга до танців, здібності в малюванні, безкордонна любов до книжок та букетиків польових квітів,
але писемність, писемність – це те, чого в мені було дуже багато, це те, що не могло тихо покоїтись в мені – воно наполегливо вимагало реалізації.
протягом життя були періоди застою, які перетікали у творчі прориви, я кидала цю справу разом з першою крадіжкою вірша, але починала знову і знову.
тому що все – не вкрадуть.
тому що бажання писати нікуди ніколи не зникало.
тому що я існую по-справжньому, коли пишу свої історії.
тому що тоді, коли ніщо не вабить – насправді хочеться сісти за стіл і творити.
творити, поки вистачить сил.
***
наприкінці одинадцятого класу я вважала, що вибір майбутньої професії занадто велика відповідальність для такого юного віку, але з усіх можливих варіантів бачила себе на факультеті філології.
я дуже добре пам’ятаю ЇЇ слова: «і ким ти тоді підеш працювати? перекладачем? будеш юристом – затишний теплий кабінет, підбори, світле волоссячко і папка з документами в руках».
я відраховую початок свого занепаду з цих слів.
боротись за свою ідею сенсу не було, тому що мати, яка вважає, що робить найкраще для своєї дитини, нікого не слухатиме. навіть цю дитину.
так вона і робила – нікого не слухала.
зачіску на випускний вечір робила жінка, яка стригла моє волосся неодноразово. про неї відзивались якнайкраще, вона – справжня майстриня.
ця приємна пані невеличкого зросту та повненької статури покоряла своїм добрим обличчям, яке наче світилось.
зачіску робили довго, тож вона заговорила зі мною про випуск зі школи та плани на майбутнє.
і я поділилась з нею болем. юристом бути я не хотіла.
вона крутила локони і з повною серйозністю пропонувала нікого не слухати, йти за мрією, втекти до іншого міста, якщо знадобиться, але обрати свій шлях.
«бо все життя потім жалкуватимеш» - підкреслила вона і розповіла свою історію, в якій «підвела» батьків та, отримавши їхній омріяний диплом, повернулась до того, чого насправді прагнула.
так, вона – справжня майстриня, бо займається тим, чим завжди хотіла займатись.
я сиділа в кріслі очарована розповіддю, але з повною впевненістю, що така історія не про мене.
обертаючись у минуле, я розумію, що та жінка з приємною посмішкою і світлим волоссям, яка крутила мої локони, знала про що казала і що вона з усіх найбільше мала рацію.
отже, факультету філології не сталось.
так в свої 17 я плигнула у прірву правознавства. й так в свої 17 я отримала пропозицію роботи за спеціальністю. своє повноліття я відзначала у новому статусі – статусі помічника адвоката.
посада, якій в подальшому я віддам майже п’ять років життя.
матір, звісно, не знала кордонів у своїх пишаннях.
коли я вперше принесла додому невдоволення роботою, що сталось дуже швидко – вдома порадили терпіти заради «доріжки у життя».
здається, в той момент у дверній проймі посіріла десятирічна Діана, притискаючи до тіла нотатник з котиком на обкладинці.
і я терпіла.
терпіла так, наче доріжка у життя веде виключно через юриспруденцію й іншого варіанту для мене не існує.
я поступово втрачала здатність бачити і помічати, барви ніжної палітри повільно тріскались та кришились. і нічого не можна було вдіяти.
робота викарабкалась на почесне місце першості у списку пріоритетів і стала однією з найстрашніших могил на цвинтарі моїх помилок.
***
в мені відкрилась нездорова цілеспрямованість і поки тіло кричало про допомогу – я плавала у впевненості, що успіх та визнання треба заслужити, вигризти зубами, бо якщо щось дається просто, значить цінності ніякої собою не представляє.
і почалось страшне.
коли о п’ятій ранку я полетіла на підлогу, бо через виснаження втратила свідомість – я не зупинилась.
прийшла до тями,
засмутилась, що погнула в падінні окуляри,
підтримала невпевненою посмішкою перелякану сім’ю, яка прокинулась від гуркоту й знайшла мене непритомну.
матір майже плакала наді мною про те, що стільки працювати не можна, але загорнувшись в блакитний плед та підтягнувши нещасні окуляри, я мовчки продовжила працювати.
у сутінках того тривожного ранку десятирічна змарніла Діана пошкандибала з кімнати геть, майже не дихаючи.
коли я засинала так міцно, що мене не могли розбудити – я не зупинилась.
мій виснажений організм хапався за сон як міг, бо надто часто в мене не вистачало часу на задоволення цієї базової потреби.
коли я почала використовувати свій дім, як місце виключно для сну та швидкої гігієни – я не зупинилась.
у менш завантажені дні я все частіше приходила додому п’яна, багато курила, для більшої драматичності – вступила у тимчасові деструктивні стосунки.
я обростала боргами. і чим більше я працювала, тим більший мінус був на моїй кредитці.
я не зупинилась і тоді.
і всі навкруги наче шепотіли: «доріжка у життя, шанс стати кимось, гроші, визнання, доріжка…доріжка…».
і тільки десятирічна Діана зі сльозами на очах благала мене написати хоча б одну малесеньку історію і перестати стільки працювати.
і я запхала цю дівчинку зі своїми бажаннями та потребами так глибоко в себе, як могла.
бо – мені ніколи. я працюю.
в якийсь момент стало простіше – робота більше не потребувала того, щоб її рятували. повернувся нормальний графік, але десятирічна дівчинка з нотатником у руках більше не з’являлась так відверто.
тінню пробігала за спиною,
мовчки спостерігала з іншої кімнати,
тихо плакала,
швидко здавалась, якщо бачила, що мені не до неї.
я поховала її власними руками в садку, повному гнилих яблук, щоб вона не заважала мені працювати.
знаєте, діти надто вибагливі на увагу.
пізніше я стала помічати дивні перепади у самопочутті – не вистачало сил, падала концентрація та бажання працювати. моє життя залежало від того, якою я прокинусь. тепер не я встановлювала правила – а стомлене тіло.
перш ніж я звернусь по допомогу — пройде більше одного року.
***
близько опівночі.
вся наша компанія опинилась далеко попереду і ми йшли з ним вдвох під травневим зоряним небом 2021 року:
- в тебе є всі шанси стати адвокатом.
- знаєш, я не впевнена, що хочу цього.
на початку 2023 року він носитиме мені їжу в ліжко, бо я не матиму сил на те, щоб встати.
***
серпень 2022.
я нетолерантна до будь-якої крихти незручності на своїй роботі.
я роздратована.
мені нудно.
я не бачу тут для себе майбутнього.
сенсу щось виправляти чи про щось домовлятись – немає.
пропрацювавши на одному місці чотири з половиною роки – я раптово для всіх звільняюсь.
***
жовтень 2022.
день юриста.
корпоратив.
за святковим столом підіймається таке страшне для мене питання: «хто відчуває себе на своєму місці?».
я тихо зраділа, що до мене не дійшла черга – брехати та щось пояснювати мені не хотілось.
відчуття того, що я на своєму місці – не було.
***
листопад 2022.
несправедлива обставина на новій роботі вибиває мене з рівноваги.
я відчуваю, що не хочу працювати в цьому місці, але борюсь із собою заради грошей. одного вечора вся моя стримана лють виривається назовні і я в дикій істериці спричиняю в кімнаті хаос.
мій хлопець, з виразом жаху на обличчі, хапає мене і найніжнішим голосом говорить зі мною,
притискає до себе, поки я тремчу в риданнях і повному безсиллі.
ми лежим на підлозі і я відчуваю, як тіло випльовує на поверхню шкіри могильний холод.
дуже хочеться спати.
наступного дня я вислухала зухвалі грубості керівника і назавжди вийшла за двері того офісу.
цього разу мене вистачило на два місяці.
***
грудень 2022.
мене накриває розпач.
я відчуваю себе несправжньою – наче мене в останню мить хтось домалював простим олівцем у це чуже яскраве життя.
я не відчуваю своєї важливості.
я – випадкова.
я – прозора.
я – привід.
***
30 січня 2023 року.
понеділок, десята ранку.
пуста квартира, прибрана кімната, на дивані тихо спить кішка, скрутившись калачиком.
просторий чорний одяг, підібране волосся, обличчя без граму декоративної косметики, свинцевий шмат болю в грудях і погашений погляд.
- «я зараз коротко розповім правила психологічного консультування…» - лунає з екрану.
я киваю. я відраховую своє відродження з цих слів.
я довірила людині з екрану всі свої сльози болю та безсилля,
я була настільки щирою, наскільки могла,
я з острахом та надією чекала на правду, яку вона мені протягне.
все моє єство благало, щоб я нарешті усвідомила те, що відбувається.
за останні місяці я дізналась як це, коли погано настільки, що єдине, чого хочеться – щоб цей стан закінчився.
все тіло – від кінчиків пальців, до кінчику носа було сповнено емоційним болем, який важко було терпіти.
більше за все хотілось витягнути його, вирізати, вичавити з себе – такою нестерпною була його присутність.
мене стало неможливо зацікавити тим, що раніше приносило задоволення.
сил – не було.
встати з ліжка та поїсти в особливо тяжкі дні було чимось нереальним. я майже не відчувала голоду, а коли його відголоски скручували шлунок – гасила їх швидкими вуглеводами.
я перестала користуватись вагами, коли побачила, що розчинилась до 45 кг, бо не мала енергії це вирішувати і обрала ігнорування.
я перестала дивуватись, коли стік у ванній раз за разом забивався лише моїм волоссям, яке надто легко змивало водою зі шкіри голови.
хронічні хвороби піднялись на поверхню.
шкіра більше не сяяла здоров’ям, сам її колір кричав про щось страшне,
про щось,
що було надійно сховано всередині.
в якійсь момент стало зрозуміло, що сил на те, щоб жити життя – в мене немає, я страждала, давилась сльозами та буревієм запитань, який ще більше виснажував.
- «скільки енергії у вас залишилось, якщо показати це на прикладі сосуду або заряду телефона?»
- «одна четверта».
я ридала у ванній кімнаті над раковиною зранку, тому що не мала сил, щоб стояти і чистити зуби.
і чистила.
я ридала у ванній кімнаті над раковиною ввечері, тому що не мала сил, щоб стояти і чистити зуби.
і чистила.
після важких днів наставали звичайні або навіть щасливі – і я з головою поринала у те, щоб нарешті компенсувати відібрані дні.
і не виринала,
тому що втома перехвачувала моє тіло й затягувала у постіль з вологою подушкою.
- «я бачу фізичне та емоційне виснаження, як вам це чути?»
ані в ту секунду, ані на наступний день мені до кінця не була зрозуміла істинна причина появи того виснаження.
- «страшно, що це може бути надовго» - розгубилась я.
але насправді найстрашнішим виявилось не це.
ми багато говорили про роботу, розбирались звідки в моєму житті намалювалась юриспруденція, чиї насправді то були бажання.
ми працювали з відчуттям сорому за відпочинок. працювали з дитячою образою, яка стояла комом у моєму горлі.
- «чи варті п’ять років цілого вашого життя?»
не варті. не варті. не варті. не варті. не варті. не варті. не варті. не варті. не варті.
було зрозуміло, що ніякого повернення на посаду не-моєї-мрії бути не може, бо я, заплакана, сказала, що більше не витримаю.
я знов і знов уявляла себе в офісі, одягнену у костюм, з паперами та клієнтськими досьє на столі.
і відчувала відразу.
це відчуття було достатнім аргументом для мене, щоб забути про юриспруденцію. якщо пощастить - назавжди.
- «заради чого ви терпіли п’ять років?»
і всі навкруги наче шепотіли: «доріжка у життя, шанс стати кимось, гроші, визнання, доріжка…доріжка…».
пазли довжиною в п’ять років склались тільки через день після зустрічі з психологинею. сльози усвідомлення виявились найгіркішими з тих, в яких я мала нагоду захлинатись. крики усвідомлення виявились найголоснішими з тих, на які здатен мій голос.
я хиталась на постілі наче маятник – вперед-назад – обіймала себе руками і дивилась кудись перед собою пустим мокрим поглядом.
все зупинилось.
я більше не оплакувала п’ять років свого життя.
я оплакувала себе.
я отримала те, чого прагнула – усвідомлення того, що відбувається.
таке болюче та несправедливе, але – справжнє.
на фоні війни та особистих переживань, робота здійснила найвагоміший внесок у виснаження.
криза ідентичності, яка наздогнала мене у ліжку, примусила здати всі позиції і нарешті просити про допомогу.
під час першої консультації я дуже багато плакала.
говорила і плакала.
я не хочу бути тією жінкою.
я не хочу.
***
босоніж та в лахміттях єства я збігаю сходинками у сад, повний гнилих яблук.
сорок п’ять кілограмів тіла падають на коліна та риють важку вологу землю голими руками.
сорок п’ять кілограмів тіла ридає та благає її відгукнутись.
тільки вона мовчить.
яблука мовчать, сходинки, повітря – все. тільки я кричу.
ці діти так люблять грати у схованки.
в лютому 2023 року я мала святкувати ювілейні п’ять років діяльності в сфері права.
в лютому 2023 року я дійшла до того, що шлях правознавства ніколи не був моїм.
так, мамо, мені дуже подобається юриспруденція, особливо тепер – коли вона не стискає моє горло своїми пазурами.
ви читаєте цю сповідь, тому що я її відкопала.
в її блідих ручках намертво стиснутий нотатник з котиком на обкладинці.
дістала з-під землі й гнилих яблук, обтрусила, притиснула до себе й хитала в обіймах, наче маятник – вперед-назад –
наче маятник з очима, який нарешті віднайшов втрачений сенс.
своє місце.
своє майбутнє.
себе.
і я маю намір повернути жагу до життя чого б мені це не вартувало.
разом з нею.
тому що я – це вона, а вона – це завжди була я.
й на цьому – все.
