Якось у вівторок ввечері після роботи,
щоб трохи хоч розвіятися від нудоти,
я вирішив до пекла завітати на хвилинку -
до пекла від роботи їхати одну зупинку.
Тим паче, що запрошували в гості вже давно,
але то часу, то грошéй у мене не було.
Цигáрки й пляшку коньяку придбав у магазині,
сів на тролейбус і поїхав у гостини.
При вході, як завжди, зустріли жебраки й цигани,
а далі вже виднілися інтелігентні пики:
філософи, поети, наркомани,
художники, письменники малі й великі.
Тут довелося вислуховувати привітання
й чимало чáсу згаяти на рукостискання.
А глибше, там, куди аби-кого не пропускають,
чорти сказали, що на мене вже чекають.
Я поспішив і опинився в невеличкій залі,
в якій Телоніус Манк грав на фортепіані,
і ледь розглéдів у густому тютюновому диму
своїх старих знайомих за столóм в кутку.
Без зайвих слів налили, але я зачекав
доки Телоніус "Straight, no chaser" не заграв.
Ми слухали, палили, відбивали такт ногами,
Манк підійшов перехилити чарку разом з нами.
Близько опівночі Телоніус утік додому,
я теж зібрався, але довелось забути втому:
Буковські з Джеймсом Джойсом почали змагатись,
хто Сатану віршами змусить розридатись.
Так і не знаю хто з них виграв, хто програв -
плач Сатани впродовж змагання не вщухав.
Час непомітно сплинув, почало світати,
з'явилась бабця-прибиральниця і стала замітати.
Ми піднялись у місто випити по філіжанці кави,
дізнатися новин, які приносять вранці ґави.
Тоді ж, хоч як не прикро, довелось прощатись,
я, звісно, обіцяв частіше вниз спускатись,
а Сатана пообіцяв за мною місце зберігати,
принаймні доти, доки не спиню вірші писати.
Потóму пішки на роботу я пошкандибав,
бо навіть на громадський транспорт грóшей вже не мав.
