Ця історія могла початися більш благородно. З обов’язку. З кохання. З бажання змінити цей світ на краще. З достойним, симпатичним, і, для пікантної перчинки, в міру іронічним головним героєм. Таких завжди люблять дівчата. Таких завжди поважають хлопаки. Обожнюють цуценята й кошенята. І закінчуються такі історії з неймовірною помпою — всесвітня могутність, останні напутні слова небіжчика-наставника, і, звичайно, героїчна самопожертва. Пані крадькома витирають сльози надушеними хустинками. Чоловіки тяжко зітхають, потай заздрячи мертвому герою. Завіса опускається під шквал аплодисментів. Всі в захваті. Особливо продавці білетів.
На жаль, ця історія про мене. І тому почалась вона з брехні.
- Це волосся жертви, - я без вагань відповів на вкотре задане запитання подруги. Звичайно, впевненість була фальшивою, але мені було не під силу признатись, що я цілком міг облажатися. Ми полювали на цю кікімору останні два тижні, і хвалитися було нічим. Судячи по почерку агресії, по слідам на тілах жертв і по нападам без будь якої логіки і системи, а також втечі при відчайдушному спротиву чи появі сторонніх - ще молода, боягузлива, але вже збожеволіла від голоду нечисть, і тим більше небезпечна. При цьому вона неймовірно вміло зникала після кожного невдалого нападу, и ми ніяк не могли стати на її слід, тільки визначити її ареал в нетрях. Погань навіть наважилась напасти при світі дня на звичайну русинку, що з дочкою повертались додому. На жаль, дівчинка до кінця своїх днів буде змушена приховувати частину обличчя зачіскою. Жахлива подія, але вона була нам на руку — отримавши волосся жертви, ми могли підібратися до кікімори, і саме в цьому вийшла заковика. Наш візит до сімейки постраждалих прийшовся на вечір, і тому бідна жінка була швидше налякана і збентежена, ніж рада нам. Поки Іванко зі всією своєю світськістю забивав їй баки, мені вдалося при тьмяному світлі гасової лампи знайти декілька волосин, по кольору ніби як належні жертві. Ніби... Ритуал з ними дозволив нам звузити пошуки до декількох кварталів, але все, до чого ми прийшли — застрягли на цій засраній площі.
Підсудний, що ви скажете в своє виправдання? Заздрість до більш успішних друзів, помножена на жагу уваги, завжди приводить до хворобливих амбіцій. А всього цього в мені з надлишком, тому... Я не винен. Мене підло підставили. Це просто помилка молодості, пощади!
- Можливо, Серцеїд облажався з заклинанням пошуку? - швиденько запропонував я. Друга заповідь мого особистого Євангеліє, після першої “бреши, сину мій, як жидівський пес” - якщо можеш звалити провину на іншого, не сумнівайся ні на хвильку. Навіть якщо це твій найкращий товариш.
- Можливо, тобі треба врізати? - примружив потемнілі очі хлопець. Я поблажливо подивився на блондина-красунчика, ані крихти не злякавшись. Він занадто добре вихований, щоб борсатись зі мною в багнюці.
- Хлопчики, без сварок, - зітхнула Христина. Якщо я не помилявся в розрахунках, це зітхання відкрило третій десяток. За ранок пошуків ми замерзли, зголодніли, замурзались в холодній багнюці, що проникла у всі складки одягу і витягувала останні крихти тепла наших тіл. Все, що нас зараз тримало посеред площі на межі самого небезпечного району Стародубок — це винятково обов’язок школярів. Юних чаклунів, поборників сил світла в вічному протистоянні з найрізноманітнішим злом, яке тільки під силу уявити людському розуму. Майбутніх солдат Каббали, покликаних захищати душі смертних від надприродних сил, озброєних таємними знаннями і могутніми артефактами. Звучить круто, факт, от тільки обов’язком ситий не будеш, і ніхто не демонстрував зайвого ентузіазму. Ні лідер нашого шабашу рудоволоса Христина — старша школяр, неймовірно розумна на свої дев’ятнадцять чаклунка і фігуриста красуня із простолюддя, чиє зазвичай ніжно-рожеве личко сердечком зараз посіріло від втоми, і навіть чарівне ластовиння на носику збліднуло. Ні другий зі старших — Ян, атлетично складний хлопак, якого також можна було б назвати красенем, якби не сиве волосся, крижані блакитні очі і застиглий вираз нудьги і зневаги до всього світу на фізіономії. Мовчав наш вічний блазень і солодка спокуса слабкої половини людства Іванко, за що і отримав поганяло Серцеїд, ефектний довговолосий блондин з фіалковими очима і яскравою посмішкою. Сердито сопіла четвертий член шабашу, дванадцятирічна чарівність з характером задиристого кошеняти, гривою неслухняного кучерявого темного волосся і потенціалом найкращого алхіміка за останні півтора століття Марічка, більш відома для нашого брата як Мала. Ну і серед цих геніїв, як чорна вівця серед золоторунной отари, ваш покірний слуга, настільки неймовірна особистість, що заслужив кличку “Тхір” в хлопчачій спальні ще в перший рік навчання. Для всіх інших - Анджей Тхоревич, панич. По правді, єдина причина чому моя шістнадцятирічна розбійницька мармиза не прикрашала все місто плакатами “живим чи мертвим” була в членстві Багряного шабашу Польського дому Каббали. Зашибісь, правда? Але ближче до справи.
- Гаразд, давайте закінчувати з цим, - я гортанно відхаркнув шмарклі і смачно плюнув.
- Знайдемо стукача.
Нечисть ненавидить нас, але мертві — вовча сімейка. Завжди знайдеться п'янюга домовик, за пляшку і понюх тютюну згідний мертву мати закласти, спокуслива летавиця, що поведеться на невинну посмішку Іванка і обіцянку заглянути ще раз, смердюча богінка з виводком вічно голодних бісів... Простий ритуал, навіть без свічок і кісток, і ми отримаємо потрібні нам свідчення.
- Заборонено, - Христина розвела руками.
Ще б пак, заборонено. Перед Паскою вся нечисть неймовірно нервозна, ніколи не знаєш, як поведуть себе мертві засранці. І все ж таки я не збирався здаватись без бою.
- В день нас не чіпатимуть. І з нами Ян, - я вказав підборіддям на хлопця, що ліниво крутив головою, зондуючи дахи.
- Ні. Заборонено, сам знаєш.
Я видав неймовірно голосний і страждальний стогін. Христя не по рокам досвідчена чаклунка з справжнім бойовим досвідом за плечима, але її обережність часто вилізала мені боком. Як так, то нам залишалось або нудно нарізати кола по всім нетрям в надії просто натрапити на кікімору, або ганебно повернутися до Школи і вичікувати, поки нечисть знов не нападе. А значить ще одна жертва, і добре, якщо вона обійдеться парочкою рваних ран. Однаково жалюгідний результат, що мене не влаштовував.
- Сцикуни!
- Мені йому врізати? – флегматично запитав Ян.
- Ні. Ми просто потомлені, - помотала головою Христина. Озирнула всіх нас. Знов зітхнула.
- Пропоную скінчити пошуки і повернутись до Школи. Відпочинемо, поїмо, а потім знову перевіримо всі зачіпки. Згодні?
- О, я двома руками за! Відчуття, що і за рік не відмиюсь від цього смороду, - Іванко гидливо зморщив ніс, понюхав рукав пальто.
- Ян?
- Плювати.
- Марічко?
Дівчинка мовчки кивнула, зі злістю прикусив кінчик власної коси, горіхові очі потемніли від гніву, ніздрі милого носика роздувалися з люттю. Останнього разу, коли я бачив Малу в такому стані, її образив Свисток, і потім три дня не вилізав з нужника. І ще стільки ж відмивав стіни.
- Що трапилось?
- Сучка мала дражниться! Подумаєш, банти в неї з бусинками, платтячко біле, гарне, а пика, як у ропухи! Ненавиджу!
- Марія! - Христя сплеснула руками, - слідкуй за язиком!
- Пф! - дівчинка сердито перехрестила руки і відвернулась.
- Дівча? Мале? Не пам’ятаю ніякого дівча, - я знизав плечима.
- Ага, ти тільки більш старших і помічаєш, лайдак! - пролунало злісне шипіння. Іванко пирснув в кулак, і тут же отримав від Марічки копняка по гомілці.
Я насупився, залишив без відповіді її дивні ревнощі, в голові діловито клацнуло. В цьому згубному місці вистачало сопливого чада повій, голоти і іншого непотребу, тільки вони рідко розсікали в гарних платтячках та з бантами в волоссі. І тим більше вони не стали б гарцювати в таку холоднечу без дірявої батькової свити на плечах. Ми з Христиною переглянулись, і вона нахилилася до Марічки, дружньо обняв її худенькі плечики.
- Мала, сонечко, куди вона побігла?
- Пф!
- Досить вести себе, як дитя!
- Пф!!! - дівчинка сердито смикнула плечем, скинувши долоню подруги.
Гаразд, настав час підключати важку артилерію.
- А за булочку? – вкрадливо спитав я.
- З товстою цукровою помадкою? - вона покосилась на мене темним вічком.
- Слово чаклуна, - я скуйовдив її неслухняне волосся. Вона знову пирхнула, але вже вдоволено, і вказала рукою на один із провулків, що міг вести тільки в глибину нетрів, іншою обхопив мій поперек. Я лише знову пригладив її волосся, насупивши брови. Нічого доброго не було в тому, куди втекла та соплива малеча. Як і в охайно одягненій молодій жінці з надзвичайним переляком на обличчі, що вискочила на площу із сусіднього будинку. Також без верхнього одягу.
- Іванко... - тихо кашлянула Христина.
- Працюю, - озвався хлопець і, привітно посміхаючись, спритно підхопив дівчину за руку, одночасно рятуючи її від падіння в калюжу. Я звично пробігся по ній діловим поглядом – світле волосся зібране в строгий вузол, сукня проста, але не бідна, на тонкій шиї нитка дрібних перлів, доглянуті руки зі слідами відмитих чорнил, на носі маленькі окуляри. Старше Христини, незважаючи на весь переляк тримається добре, відчувається виправка. Служниця? Нянька? Швидше за все, гувернантка.
- Пані допомогти?
Жінка важко хапала повітря, витріщивши очі, на її цілком милому обличчі розцвітали червоні плями, але все ж таки змогла видавити з себе кілька слів з явно нетутешнім акцентом:
- Ядзя... Ядвіга... Mon élève... Моя підопічна втекла!
- Маленька дівчинка? Приблизно з неї розміром, тільки в білій сукні та з бантами в волоссі? - Христина вказала підборіддям на нашу подругу. Жінка виплюнула з рота пасмо, кивнула і подивилася на нас з певною надією в очах:
- Oui... Так! Ви її бачили? Куди вона втекла? Seigneur, я тільки відвернулася на хвилину, як вона вискочила, і...
- Коли це сталося? – перебила її голосіння Христина.
- Не знаю... Можливо, кілька хвилин, я тільки відвернулася і... - знову почала виправдовуватися гувернантка. Шабаш похмуро переглянувся. Ми на кордоні небезпечних навіть для дорослої людини нетрів, неспроста прозваних Гадючником, в яких засіла зголодніла до крові кікімора, навіть ці декілька хвилин можуть стати фатальними. В душі мені хотілося вірити, що нічого жахливого не трапилось, і шмарката втікачка просто обійдеться переляком, але... Досить міркувань, час стати героєм.
- Лайно собаче, - діловито вилаявся я і рвонув у бік провулка без зайвих роздумів. Цілком можливо, надія в цих волових очах зміниться жахом, коли ми знайдемо змучене тільце вже в червоній сукні. Тут же мені навперейми кинувся жандарм з дивною для його розмірів швидкістю, розбризкуючи на всі боки багно.
- Стояти, курво! Стояти!
Я застогнав, запізно ховаючи зброю назад. Лише цього не вистачало. Жандарм час від часу пас нас очима, і я все списав на банальну нудьгу служивого. Помилився. Його червоне, в брудній порослі вепрячої щетини обличчя освітлила тріумфальна усмішка, маленькі злісні очі свердлили нашу компанію.
- Стояти, псякрев! Панно, перевірте-но дріб’язок, цей недомірок явно щось стягнув, поки ви тут очі витріщали. А ти, гівнюку, вивертай кишені, подивимося, що вкрав. Я вас, сучі діти, знаю, чортові шмаркачі, думаєте якщо малі, то все дозволено?
- Нічого я не крав! – пирхнув я.
- Крав, не крав, мені вирішувати. Я тут закон, бачиш? - жандарм постукав коричневим від тютюну нігтем по бляшці на форменій касці.
- Пане жандарм, моя підопічна fille втекла, допоможіть! Ці enfants бачили куди вона втекла, прошу, не час зараз! - жінка кинулася вже до нього, ламаючи руки зі щирим відчаєм, але жандарм тільки відсунув її в бік. Його свинячі очі неприємно поблискували, а вуса над товстою губою войовничо стовбурчилися. Що гірше, я йому вже був зовсім не цікавий, на відміну від Христини.
- Ви мені, пані, потім тільки спасибі скажете. Зараз я хлопців покличу, миттю вашу плюгавку знайдемо, не піде вона далеко. А оця зграя, ці паразити холерні вам з три короби набрешуть, аби в темне місце заманити і обікрасти, а то й що гірше. Ні, не будь я єфрейтор Ковач, якщо не відведу всіх до буцегарні. Треба того... Обшук провести! - він знову паскудно посміхнувся.
- Sainte Marie, яка буцегарня, моя підопічна, моя Ядвіга зникла, та що ви такий нелюд! - гувернантка голосно заридала, хапаючи цього борова за рукав, і в очах жандарма майнуло щось віддалено схоже на співчуття. Ось тільки він лише роздратовано відмахнувся від неї.
- Цихо мені тут! Сказано – знайдемо! А ці, — він тицьнув у нас товстим волохатим пальцем, — може, навідники, чи замислюють щось, чи, як їх там... Що проти влади, і, цього, підривають все!
- Терористи, - тонко посміхнувся Іванко.
- Так, правда! Сказано – якщо помітимо підозрілий елемент, затримати та допитати. У мене, панночко, інструкції!
- Вона племінниця Кшиштофа Соколовського! - жінка видихнула, наче кинувши останній козир. Жандарм напружився, навіть трохи втягнув об'ємний живіт. Озирнувся. Кашлянув. Не з простих видно цей Соколовський. Я навіть відчув надію, що кнур у кокарді злякається і перестане нас затримувати. Під ложечкою неприємно смоктало, шкіра свербіла, я відчував, як щось манить мене в той провулок, і мені це дуже не подобалося. Найпростіше було заморочити мізерні мізки жандарма наговором, але зайвий свідок в особі гувернантки нам ні до чого, а зачаровувати одразу двох великий ризик. Служивий нарешті важко засопів, наче визнав свою поразку.
- Пан Соковловський, кажете... Ну, це міняє справу.
- Справді? - гувернантка засяяла, ми всі видихнули, як на моє плече впала лапища жандарма, і я застиг, як у лещатах. У другій руці майже чарівним чином з'явився важкий поліцейський кийок.
- Так. Він місяць тому як наказав закувати в кайдани парочку студентиків, що готували, отже, вибух, так що так... Так... - жандарм до хрускоту стиснув моє плече, я аж завив від болю.
- Ця справа вже не кримінальна, а політична. Отже, могли дівчинку й викрасти оці ось... Торористи, трясця їх матері! Значить, не відхрестяться. Особливо ти, сивий, пика твоя точно мені знайома, точно бачив в якомусь зведенні. Виструнчилися, сучі діти, та не рипайтесь, чи... — жандарм зло сплюнув, провернув кийком в повітрі, аж засвистіло. Ян, який до того не виявляв особливого інтересу до перепалки, раптом посміхнувся.
- Пані, ваш Соколовський - велике цабе, так?
Гувернантка кивнула, ковтаючи сльози.
- За ним боржок, - Ян стрибнув до жандарма, легко перехопив занесений кийок і ударом в щелепу повалив кнура в багнюку, той лише блиснув білками очей. Жінка злякано скрикнула в наші спини - ми вже з усіх ніг мчали до провулку.
- Яне, ти що накоїв? - запитала Христина на бігу.
- Вирішив проблему.
- Боже... - дівчина задихнулася і замовкла.
Ми влетіли в порожній провулок. От лайно! Ян закрутив головою, виглядаючи сліди втікачки, Христина почала креслити крейдою на задній стіні будинку символи пошукового заклинання.
- Нема часу! Слухайте! – гаркнув я на них. Всі здивовано подивилися на мене, але я вже заплющив очі, прислухаючись навіть не так до вітру, що завивав серед стін, як до ледь помітної мелодії, що лунала в голові між ударами серця. Достатньо пізнаванної, щоб волосся на потилиці стало дибки.
- Це клич русалки!
- Клич? Звідки?
- Від ангелів небесних, - Іванко пирхнув під ніс. Нахмурена Марічка, яку Ян ніс ніби кошеня в пахві, впевнено вказала рукою.
– Туди.
Декілька вузьких, завалених мотлохом і відходами вуличок ми пролетіли на одному диханні. Нас підганяло чітке розуміння, що саме ми можемо знайти у разі запізнення. В казках русалки – сумні діви, чия доля – осідлати першу зустрічну вербу тай співати тужливих пісень, але правда куди страшніша. Вони – нечисть. Голодна, небезпечна погань. А якщо русалка використовує клич посеред дня, та ще й настільки відійшовши від річки, то вона вже пустилася берега.
- Швидше! - видихнув я, ніби друзі потребували моїх настанов. Ми й так бігли що було сил. Обличчя Христини розчервонілося як мак, за кольором майже порівнявшись з волоссям, балакучий Іванко важко хапав повітря ротом, Марічка так позеленіла від тряски в пахві Яна, що її могло знудити будь-якої миті, і тільки сам хлопець дихав спокійно і рівно. Я зігнувся, упираючись руками в коліна, виплюнув цілий потік слини. Ні, ми куди витриваліші за простих підлітків – тренування, ритуали, зілля, але це не означає, що нам під силу бігати по стінах, бачити в темряві або ж менш ніж за місяць відновитися від травм, отриманих в сутичці з відьмою та її сестрами-каргами.
І тут клич перервався з різкістю порваної струни, вереском ударивши по вухах. Щоб за ним не стояло, йому було дуже не солодко. Волосся стало дибки, в роті пересохло, по шкірі побігли мурашки від цього крику, повного болю і розпачу. Так кричить хижак, у якого перехопила здобич більша риба. І, що гірше, без кличу русалки ми можемо кружляти по нетрям хоч до другого пришестя Христа, брудні вузькі проходи перепліталися в справжній лабіринт.
- Зірвалася! Зірвалася, курво! - я зі злістю копнув порожню бляшанку, і вона з ниючим дзвоном відлетіла від стіни. І тут, ніби саме втілення моєї люті, пролунав несамовитий дитячий крик. Поруч!
Ковзаючи і чортихаючись, ми кинулись в чергове непримітне підворіття - брудне, смердюче, забите гниючими недоїдками і невідомим мотлохом. Воно взагалі нічим не відрізнялося від інших, якби не миттєво привернувша до себе погляд парочка. В дірявому ганчір'ї гидка стара баба з коричневими нігтями та зубами, в її руках маленька дівчинка в білій брудній сукні. Я видихнув, на мить заплющив очі, стираючи подумки картину світу, уявляючи, як мої думки збираються в точці над переніссям. Людський розум не схильний сприймати надприродне, людям не подобається бачити те, що не вписується в картину раціонального та правильного світу, однак у кожного бувало, коли краєм ока ловиш щось… Інше. Неправильне. Через що відразу починають тремтіти піджилки, пробиває піт, і ти кажеш собі - ні, просто здалося. Це — собака. Або кіт. Або тінь майнула. І, перехрестившись, зайвий раз не обертаєшся до самого порогу рідного дому.
Ми, чаклуни, вміємо дивитися так постійно, хоч називайте це третім оком, хоч шостим почуттям.
Я розплющив очі, і нехай підворіття все ще залишалося брудним і смердючим, небо сірим і похмурим, мене цікавили зовсім не тутешні нудотні краєвиди. Те, що раніше було старою бабою, вже не можна було так назвати. Тому що не буває баб із кігтями та зубами з іржавого заліза. Не буває баб із надто довгими й худими кінцівками, через що вони більше схожі на павука, ніж людину. І навіть найбожевільніші баби не будуть по-звірячому гарчати, побачивши нас.
Кікімора! Курва!
Ян зреагував першим і вдарив знаком Відрази, вклавши в нього стільки злості, що в мене перехопило подих і заклало вуха. Нечисть завила, але встояла на ногах, оскільки маленька втікачка живим щитом прийняла на себе більшу частину сили знака; на щастя, для людей абсолютно нешкідливого. Кікімора жбурнула дівчинку хлопцю під ноги, сама кинувшись в інший бік. Ян перестрибнув через нерухому малечу, наче йому й справи не було до неї, блиснув вихопленим кинджалом, відрізав нечисть шлях втечі, та з гарчанням кинулася на Полешинського, вирішивши пробиватися силою. Вони зіткнулися з жахливими криками і тут же розбіглися, Ян — неушкоджений, кікімора — з розпоротим боком. Не чекаючи другого раунду, вона спритно стрибнула на стіну і як величезна потворна комаха поповзла вгору. Я вдарив її знаком Відрази навздогін, намагаючись збити на землю, але нечисть лише підкинуло вгору, і вона з неприємним звуком вдарилась об дах. Кігті кікімори зі скреготом ковзнули по черепиці, здираючи лишайник, секунду вона борсалася біля самого краю, але не встигли ми скинути її черговим знаком, як вона підтяглася і зникла з очей. Я з жахом слухав віддалене шльопання її босих ніг, боячись навіть подивитися на Яна. Не дарма. Він, не вагаючись ні хвилини, схопив мене за шию і ударом втиснув спиною в стіну, по-вовчому визвірившись.
- Ні, Яне, стій! – злякано крикнула Христина.
Хлопець патрав мене поглядом, як кролика, але все ж таки розтиснув пальці й холодно відсунувся. Подруга, не звертаючи уваги на багно, опустилася навколішки поряд із непритомною дівчинкою, притулилася вухом до її грудей. І з полегшеним зітханням витерла рукою спітніле чоло.
- Жива, просто без тями.
Ми всі видихнули, хто задоволено, а я і з відвертою радістю. Значить, волосся все ж таки справжнє, проблема була в невмілому заклинанні Іванка. І нам не доведеться писати пояснювальні з приводу заваленого полювання. І ми втремо носа Білим, бо ті гівнюки, і Чорним, бо вважаються кращими за нас. І взагалі ми ось життя врятували. Я вже з деяким інтересом подивився на втікачку, яку приводила до тями Христя, а Марічка залилася дзвінким і дещо гидким сміхом.
- Вона обісцялася! Гівнючка мала!
- Боже, Марічко, та хто тебе таким словам навчив? - подруга гнівно глянула на неї.
- Братики, - Мала сонячно посміхнулася. Я відвів невинні очі, відчуваючи на собі обурений погляд Христини, і помітив клаптик ганчір'я кікімори, явно відрізаний Яном під час сутички. Перемагаючи огиду, я стиснув його в кулаці, знову заплющив очі, пробубнівши під ніс наговір. Долоня мерзотно похолола, наче я занурив руку в холодну слиз. Є. Не обертаючись, я тихенько затрусив у той бік, куди втекла кікімора.
- Анджею, милий, ти куди? - Христина гукнула мене. Я зупинився, але розвертатися не став.
- Христе, я впораюся сам. Це лише кікімора, ми таких пачками вкладаємо.
- А ще вона поранена, і в неї зірвалася жертва. Один ти не підеш, не починай.
Я видихнув і знову глянув на небо. Тяжкі хмари клубочилися над головою, але в рідкісних просвітах блимало холодна блакить. Можливо, у ці вікна дивляться ангели, спостерігаючи за всіма нами, підраховуючи гріхи кожного. Я лише недосвідчений юний чаклун, але в мене їх вистачало з лишком. Крадіжки. Бійки. Брехні. Захоплене підглядання за дівчатами у банні дні. Гаразд, цим не тільки я грішив.
Я подивився на подругу, посміхнувся настільки щиро, наскільки взагалі можливо з моєю розбійницькою фізіономією, і чесно збрехав:
- Я тільки в розвідку, і одразу повернуся. Слово школяра Польського дому Каббали.
І відразу затрусив далі, не чекаючи відповіді. Зрештою, час дорослішати, я втомився ходити в невдахах. Доля – та ще сука, і часом треба порушувати правила, щоб вийти в дамки. Та й одним гріхом більше, одним менше, яка різниця, правда?
