Свинство наш Божий дар, безмозглість наша стихія.
Росте собі маля, горя не знає… Однак перегодя постає проблема. Чи дилема… Проростає билинка на рідній батьківській землі, на землі квітучій – на салі української свинної породи, на миронівських селекційних морозостійких сортах золотої пшениці, на молоці племінних порід, – на всьому готовому. Батьки радіють – поміч росте на потіху! – дідусі й бабусі так взагалі всцикаються, мліючи від щастя – ото пофартило! Гутарять на радощах між собою – великою людиною стане! Та що там прибіднятися – президентом! Мале слухає собі та жуйку жує… Доремигало та й чухнуло… до міста. Тепер він уже не хлопак, а пацан. Тепер уже не «що», «як», «де», – теперича «что», «как», «гдє». Було «що-де-коли», стало «чтоті-какі-макі-шмакі». Тепер, бачте, йому стало соромно за українське походження.
Чому на нашій землі проростають такі виродки? Чи може ми їх перегодовуємо салом, що вони починають по свинячому вчиняти? Чому перетворюються в дволиких янусів?
Гидко дивитися на намагання корчити із себе руськаво. «Пірідайтє на більєт», «хвйортка», «драбіна», «гарабєц», – господи, боже мій, присвятая Марія і архангел Мішаня, на що ви там дивитеся з висоти?! Покарайте їх, бо в нас рука не піднімається!..
Перевелися Тараси Бульби… От горе!..
