Оригінально публікація на ЖЖ від 03.11.2019.
Кажуть, за часів Радянського Союзу сходознавчих кафедр в Україні не було зовсім, а всіх сходознавців готували в Ленінграді, Москві та Владивостоці. Тож радянські українці, що зацікавилися Сходом, мусили глядіти на нього через російську призму.
Незалежність дала нам змогу подивитися на Схід нарешті самостійно, однак кадри виявилися безнадійно відірвані від українського ґрунту століттям російського вишколу. Ні, спроби відкинути російське посередництво в Україні є і до того були в еміграції — проблема в тому, що ж пропонується на заміну. І якщо китайській мові минулого року пощастило отримати самобутню збалансовану систему, то більш популярній японській не щастить досі.
Справа в тому, що реформатори системи передачі з цієї мови (себто противники Полівановщини) зовсім забувають про українську фонетику.
Твердо впевнений, що якнайточніша передача іншомовного слова (чи то його написання, чи то його вимови) не є самоціллю. Справжньою метою бачу адаптацію слова, як до писемності, так і до фонетичних законів мови-акцептора. Як ми не вимагаємо вимови й запису «м’яких» голосних на початку слова при запозиченні власних назв із германських, так і не маємо вимагати м’яких губних і шиплячих для японської.
Тож, базуючись на вищенаведеному принципі, далі я нахабно розкритикую статтю «Японські запозичення в українській мові: правила написання» доктора і професора Бондаря.
Стаття починається з безпідставної заяви про призначеність правила «дев’ятки» для європейських мов. Насправді, це правило не має обґрунтованого «вектору» застосування. Зокрема воно застосовується до англійської, котра має значуще розрізнення звуків І (довгої) та И (короткої): шіт (sheet) — простирадло, шит (shit) — лайно. Правило дуже добре «зорієнтоване» на цю європейську мову, правда?
Іронічно, що насправді критика «дев’ятки» для японської мови зовсім неважлива, адже самі японці, наприклад, згадані англійські голосні І та И розрізняють лише за протяжністю, котрої в нас нема. На запозиченнях у японську з англійської чудово видно тотожність для них іншомовного твердого ш зі своїм шь, іншомовних сі, си та ши зі своїм ші:
リサイクルショップ < recycle shop,
ロードショー < roadshow,
シール < seal /siːl/,
カタルシス < catharsis /kəˈθɑːɹˌsɪs/,
スキンシップ < skinship /skɪnʃɪp/ тощо.
Звісно, певний сенс у збереженні нефонематичних рис мовлення був би, якби мова-акцептор дозволяла. Однак українська мова не має м’яких шиплячих, а напівпом’якшеними (котрі Бондар хибно назвав справжніми м’якими) можуть бути лише подовжені та ті, що передують І.
Себто реформатори пропонують ігнорувати українську фонетику й орфографію задля… нічого. Шьоґун, шоґун та сьоґун для японської фонетики тотожні. У мові-джерелі немає протиставлення шь/ш/сь. Навіть у скасуванні «дев’ятки», на якому наполягає Бондар, нема сенсу, адже для джерела ті/ти/чи/чі — це одне й те саме, як і си/сі/ші/ши. Запровадження неможливих м’яких шиплячих українськими японістами це суто забаганка. Котра, до речі, йде проти орфографічних тенденцій: у 90-ті журі втратило своє Ю.
Тож оскільки українські шиплячі мають численні обмеження, логічним видається збереження російської фонематичної передачі через сь, ть, дзь. Чи навіть більше: було б доречно узгодити систему з передачею цих же фонем із польської: сь, ць, дзь.
Доктор-професор Бондар завершив свою статтю тезою про те, що ніхто не сперечається з необхідністю ґекати у японізмах. Що ж, побуду тим ніким. Як у випадку з І/И, не бачу сенсу відступати від букви правопису задля передачі алофонів. Звук Г, а точніше /ɣ/, зустрічається в японських діалектах та є алофоном Ґ, про що згадано в «Handbook of Japanese Lexicon and Word Formation» Taro Kageyama, Hideki Kishimoto та «Handbook of Japanese Phonetics and Phonology» Haruo Kubozono. Себто заміна /g/ на /ɦ/, подібний до /ɣ/, навряд стане критичним спотворенням.
Що насправді потребує переробки в системі Поліванова, так це губні та решта звуків, що не мають м’якої пари в українській мові: к, х, г/ґ. І якщо такі іншомовні склади, як-от бю (бюро), фю (фюзеляж), вже прижилися й схвалені правописом, то склади на кшталт бьо однозначно неприпустимі. Даймйо, дайміо чи даймійо — питання відкрите.
На цьому я завершу свій побіжний огляд стану речей з японсько-українською практичною транскрипцією. Бажання запровадити м’які шиплячі, скасувати «дев’ятку», а по суті узгодити українську систему з англійською, мені здається, є загальним у колах поціновувачів японських мови та культури. Шкода лише, що бажання реформи походить не стільки з проблем застосування радянської системи, скільки з глобалізації, а тому цей поклик байдужий до законів рідної мови.
