Я розповім вам один секрет, гаразд?
Ви, звісно, можете не погодитись. І я буду навіть рада, якщо так станеться. Це означатиме, що ви почали думати над тим, що прочитали.
Отож, розпочнемо.
Ви колись відчували себе самотніми? Звісно, що так. Усі, хоча б раз в житті. Нема сенсу не погоджуватись, бо це в природі людини - відчувати самотність.
Це такий стан, коли людина відчуває, що її ніхто не розуміє. Довкола можуть бути сотні людей, друзів, родичів. Але людина - самотня.
Зроблю важливу ремарку: самотність в даному тексті не використовується у своєму звичному для всіх понятті.
Людська трагічна доля полягає в тому, що її самотність, себто розуміння, що ніхто її не зрозуміє/не може зрозуміти, частина її природи.
Бажання мати поруч людину, яка зрозуміє ніщо інше, як спроба заповнити порожнечу у відстані до самого себе.
Справа в тому, що ми єдині бачимо себе такими, якими є - прожите нами життя від першої особи приховує в собі думки, емоції та дії, які неосяжні іншим. Внутрішнє “я” заховане глибоко від людських очей та світських розмов, на межі з підсвідомістю. І хай соціум та довколишні люди є факторами, що формують наш внутрішній голос, наше підсвідоме “я” втручається, коли його “потреби” незадоволені. Тому ми бачимо так багато людей, які на нашу думку діють не раціонально. Для них же, логіка проста, ха навіть не завжди усвідомлена.
Знаю-знаю, пахне Фрейдизмом…
Вам легко перебувати на самоті з собою? Коли немає телевізора/книг/друзів? Коли усе, що у вас є це тільки ви? Бʼюсь об заклад, що ні.
Самотність вбиває. Ми не готові зіштовхнутись із самими собою. Такими, яким ми є без масок, без призм, через які нас бачать інші. Справжні ми - сповнені болю, травм, спогадів. Ми знаємо, коли збрехали, бо хотіли отримати підвищення. Коли нашкодили комусь. Коли не попросили пробачення. Усе, про що шкодуємо, що ненавидимо, чого насправді сильно бажаємо, за що готові померти, але нікому не кажемо.
Уявіть, що самотність - це дзеркало, що дозволяє бачити самих себе без фільтрів. Не всім таке подобається. Не всі це витримують. Не всі хочуть бачити власне відображення. І ось, допоки є хтось поруч, на кого ми дивимось, на кому зосереджені, можливість бачити своє відображення майже нульова (але все ж можлива).
Запамʼятайте: люди, що не вміють витримувати власну самотність, готові знайти будь-кого, хто віддалив би їх від справжніх самих себе.
Чому ми не хочемо/не можемо бути сам на сам з собою?
Не вміємо? Боїмось? Не розуміємо, що робити і як прийняти самих себе. Не знаємо, що дійсно “наше”, а що - навʼязане іншими.
Не всі дивляться у дзеркало, аби побачити себе. Але ті, хто це роблять - шукають всі можливі інструменти, аби зрозуміти, хто вони самі для себе.
Окрім бажання знайти собі пару через інстинкти самозбереження, є й бажання знайти споріднену душу, яка б зрозуміла людські страждання самотньої душі. Врешті, ми - homo sapiens. А отже, духовність закладена у нас з народження.
Розчарую: ми ніколи не знайдемо людей, які зрозуміли б нас на 100%. Крім нас самих. Ми можемо любити людей і почуватися самотніми, бо є той 1%, який вони не можуть зрозуміти про нас. І це абсолютно нормально. Але коли ми самі, без партнерів, друзів і так далі, це відчуття самотності росте до 100%.
То ж найбільше випробування - бути наодинці з собою.
П.С. Стаття ще в процесі редагування/доповнення.
