Щоб не загубити свою маленьку творчість, я вирішила створити статтю, де полишаю всі публікації, які виринають час від часу в соціальних мережах. [Оновлено: 03.11.24]
2024
«Танець з вітром»
впади так, наче листок:
багряний та непомічений,
шукає притулку, але марно;
вставай, друже, знову.
як протагоніст у книгах.
тримай меч напоготові,
продовжуй боротися спрагло,
хоч світ здається тьмяним.
йди проти вітру до сонця.
«Чому твоя рука далеко, любий?»
по відчуттям, наче мою душу
розриває на шмаття без жалю.
кістки горять у полум’ї печалі,
думки губляться без перестану.
моє кохання блукає десь подалі,
у руках його холодний автомат.
чому твоя рука далеко, любий?
чому війна змучує щодня серця?
присмак твоїх губ у теплих марах,
і в серці крик безмовний затихає.
«Тиха туга»
чого хоче від життя вона?
питання стискало груди,
істинні мрії ховались в тумані.
їй так не вистачало похвали:
за сумлінну працю щоденну,
за відданість безперестанну.
недолуга усмішка на її вустах,
коли на плечах сумний тягар.
і в тиші ночі, коли все замовка,
вмирає в серці надія крихка.
«Коханий»
занурена у твої вуста, коханий:
солодкі, мов літній мед,
теплі, наче зимові сандалі.
зацілована щоночі тими снами.
згублена в безжальних марах.
під сяйвом місяця тебе шукаю,
щоб проникнути у твої обійми.
на серці лише ніжна колискова,
на душі квітнуть доленосні думи.
«Біла квітка»
дівчина з білявим волоссям,
відображалась у водах солоних.
вбирала добро, мов спрагле дитя,
що дарував їй безмежний океан.
дівчина з крилами, мов янгол,
не бачила в людях згубних вад.
ідеалізувала їхні душі потворні,
що безжально зраджували серця.
«Розвіяна вітрами»
холодною бути я хотіла,
чужою, мов могила забута.
втраченим букетом квітів,
розлюбленою у полі вітром.
хрестиком шила портрети,
голками рвала серце на шмаття.
емоції засунула в шухляди:
злість на сніданок поклала,
радість на десерт вечірній,
смуток відкину на помини.
чи можу я знов любити?
чи можу я себе звільнити?
«Панночка з поїздки»
спогади пливуть, мов хмари в небі,
долоні мнуть змучені коліна.
гул чужинців сповільняє
цієї незнайомки голосок.
вмить сяйвом усмішка вуста пробирає,
коли місцем сумлінно поступається вона.
себе спиняю своєчас, мовляв:
«непристойно так на панну глядіть».
несміливо погляд відведу,
куточком губ незнайомці покажу,
що приязнь криється у мені,
і кличе за собою у світ нездійснених мрій.
«Відродження з пітьми»
занапастити душу моментально,
у поцілунках згубних горгони.
тінь мотузками руки обвила,
щоб звабою зверхність побула.
суцільна пітьма мене з'їдає,
щоночі випльовує лише кістки.
як вежа за картами таро,
у мовчанні розсипається старе,
де проростає позаочі нове.
2023
«Війна – криваві копійчини»
продала панна душу ту:
за криваві копійчини,
за чорну хустку на чолі.
«не повертайся живим,
понівеченим не маячь.
лише, любчику, на щиті».
зась людське життя,
війна – дохід гнилий.
комусь врятувати долю,
комусь нажитися на печалі.
комусь сльози материнські,
комусь позолочені кишені.
«Забуті вулиці»
пліткуєш зі мною уві сні,
плекаєш надії у палких рядках:
солодкий дзвін той,
що позабутий через роки.
непоціловані вулиці ті,
які не згадають моєї ходи.
знову голос тишу наповнить,
двома загубленими словами:
«наступна зупинка...»
і знову я розплющу очі
у сповненому відразою місті.
«Невловимий монолог»
за стійкою радіоприймач
вщент зламаний торік.
спустошений «чайний бар»:
за бесідами у голові,
за непочутим монологом.
ти – невловима частота,
яка бореться втечею знов:
залишаючи позаду свою тінь,
закриваючи від світу ґрати.
«Втрачене дитя»
безликий люд у думках її:
емоції змертвілі під серцем.
незбагненні погляди на язику.
безликий люд, який у фарбах:
продиктовує картину на сьогодні,
вимальовує химерний мейкап.
вщент стертий автопортрет:
лише розіграні карти,
лише програна душа.
люба мері, ти – втрачене дитя.
«Любий, читачу!»
вустами своїми мимоволі блукаю,
занурюю витонченими рядками:
у пітьму непроглядну між ребер,
у безкрайній світ сухих зіниць.
читачу любий, чи сповнений ти:
коханням палким до душі своєї?
дружбою непереможною роками?
читачу любий, чи усміхаєшся ти:
і зорям, і людям, і рядкам цим?
«Будь там, де»
не будь з людьми тими,
які розшматували без жалю.
не будь з людьми тими,
які усміхаються в обличчя,
а глузують позаочі.
будь там, де серце:
не кровить щоночі,
не затихає поранку.
будь там, де рядки словесні:
ллються невпинною рікою,
огортають ковдрою шаноби.
«Небезнадійна»
покриваю медом свої вуста:
неціловані блискавками,
неціловані невпинним дощем.
огортаю ковдрою плечі,
порятунку шукаючи у волокні.
серце стискається силоміць:
чи грім безжально затуляє вуха,
чи роздуми шматують душу.
безсила перед стихією,
але небезнадійна перед жахом.
«Мовчазна відлюдниця»
білі конверти без адресата,
заплямовані чорнильні рядки.
зблідла моя бунтарська хода,
смак непокори покинув вуста.
вибач, люба, не змогла вберегти:
ті зіниці, що шукали опори,
ті думки, що вірили в люд.
мовчазна відлюдниця знов,
вкрита порожнечею слів.
«Вибір»
шляхи наші кістками вкриті,
шляхи наші геть не дотичні.
під одним сонцем народились,
українським стягом були оповиті.
одна обрала триколор,
росіянкою вважаючи себе.
інша обрала мову солов'їну,
схиляючи голову перед свободою.
серце розривається на шмаття,
душа кровоточить по ночам.
«Серцетлумачна муза моя»
теплим голосом оповиті її вуста,
ніжним поглядом огортає душі.
сріблястим серцем виблискує вночі
та розсипає втрачені зорі у пітьмі.
заспівай мені уві сні,
коли згублюся у думках своїх.
розфарбуй землисте поле,
коли втрачу сенс буття.
ох, серцетлумачна муза моя,
незламна воля у твоїх кістках,
весняна турбота в усмішці квітує,
немов яблуня після зимової пори.
«Спокій, що не йде»
донька вітрів примарних,
у беззоряній темряві закута,
але зустрінемось знов
у степах безмежних:
де людські душі співають вільно,
де тиша наша осуду не знайде,
де долі наші скеля не розіб'є,
і знайдемо спокій, що не йде.
«Безумство»
надію безжально пошматувало знов,
блискіт серця змінився на отруту губ.
зимові рани колючі, зимові рани палкі.
осипалися приспані янгольські крила,
мов відцвівші квіти троянд восени.
він шепоче: «безумство тобі так личить.
стогни, душа моя, голосно кричи.
тільки думкою нікого не підпусти
та диявольські рога збережи».
2022
«Вороже, люди»
спаліть частину душі тієї,
що на вороже очі підіймає.
бийте себе, брати і сестри, по чолу,
коли контент катів серце вимикає.
дивіться на зцуплені долі,
дивіться на мертвий люд.
«хороших руських» не існує,
«хороші руські» не антидот.
«Лицарка без долі»
кров холоне в жилах від чорнильних рядків,
не чути стогін спустошеної душі.
якби доля віщі сни дарувала,
зашила б силоміць слова у тілі.
якби болісно вміла співати,
відкрила б сотні своїх обличь.
скупа я на чесність, німа я до любові.
осінню ніченьку пригортаю до серця,
мов батьківську ковдру при тяжкій болещі.
все питаю землю: «що ж не так зі мною?»
а вона ледве шепоче: «дитя моє, дурниці це».
кричати хочеться до голосу кволого,
на коліна впасти з прапорцем білим,
але собою ж перестану бути:
зломленою та підкореною тінню.
я ніколи не здамся,
я ніколи не опущу меча.
гордість – броня моя,
хоробрість – опора єдина.
�10/10/22�
не осінній холодок пробирає тіло,
не в останній раз завмирає пульс.
хочеться ватою затулити вуха,
хочеться тряпчиною прикрити очі.
свистом і шерехом летить ракета,
а на роботі знову світло мерехтить.
«мамо, прошу вас, візьміть слухавку.
мамо, прошу вас, будьте в безпеці».
«Погляди двох леді»
вона ніколи не тримала парасолі,
вона між губами затискала цигарки.
в наших поглядах іскрилась доля:
пристрасть боролась за престол,
тендітність за сталевий компроміс.
одна травмована з самих пелюшок,
а інша – понівечена тим парубком.
чи лікує кохання душі?
чи спалює їх дотла?
«Воля»
краще зламаю своє воронове перо,
краще зав'яжу мрію у морський вузол
червоним перцем змащу душу,
чим мовчанням себе закую.
писати? так, думками заплету вінки.
кричати? так, голосом розіб'ю грати.
запеклим ворогом твоїм буду,
але в пил себе не дозволю стерти.
«Сновидіння»
грація вітру пронизлива знов,
чутно глухий постріл за вікном.
бронхітний кашель ріже слух,
долонь на чужому піджаку.
він весь тремтить і мовить:
«прошу, в мене місячне дитя».
відповідь сувора і пуста:
«чуєш тишу? вже нема».
«Зрадниця під каяттям»
листи забруднені мертвим каяттям:
пронизані клятвою в пустих рядках,
гуркіт серця пробиває тишу,
вії мокнуть знову й знов.
лиха совість втиснула в кайдани,
гордість розлютила чуйну долю.
я – зрадниця свого лицемірства,
а не королева холодної брехні.
«Облік генерала»
на серці вереснева квола тиша,
на душі тягар минулих літ.
вуста цілує філіжанка кави,
думки гримують облік генерала:
погляд раненого звіра в нікуди,
три шрами близько до повік.
безтурботна доля згинула вночі,
як дім перетворився в пил.
�
