Це оповідання я написав ще в червні 2022-го, трохи як щось терапевтичне для самого себе. Зараз воно вже, мабуть, неактуальне, але най буде.
Попередження про вміст: війна, гендерна дисфорія, дереалізація.
25 лютого 2022
Кроки шурхотять підлогою Сільпо, немов хвилі піском. Ним в такт між продуктовими рядами сновигають люди, але так швидко зникають із поля зору, що їх немов і не існує. Гудуть холодильники, немов той самий гул, що чуєш, коли голова під водою — і рухи теж здаються сповільненими, хоча це всього лише особливість сприйняття.
Ми мовчимо — всі. Я іду рядом із водою: все найдешевше вже розібрали, залишилось лише дороге, але й вибору в мене немає — треба пити щось, особливо бабці. Мені назустріч іде чоловік років сорока; ми зустрічаємось на мить поглядами — і розходимося, немов риби в ставку, надто приголомшені, щоб сприймати щось більше, аніж присутність одне одного.
Що довше я стою на місці, то важче зробити новий крок — ніби рішучість, як по волі інерції, випаровується з мене та лишає тут, паралізовану, наодинці з розумом, що показує нові й нові картини майбутньої смерті. Тому я змушую себе крокувати, поки не пізно, змушую хапати й бутилі з водою, і пластикові коробки з печивом та солодкими трубочками — замість хліба — і занадто дорогі огірки.
Сирена розрізає тишу навпіл, прошиває вуха до болю, хапає легені та давить так сильно, що сам по собі виривається схлип.
Все пришвидшується.
Все гучнішає.
Що ще мені треба — яйця? Нема яєць, завтра з вантажівки.
Ще олія — то в іншій частині магазину, не піду, ще сіль — сіль тут, поряд — хапаю, неважливо, яка, це сіль, яка різниця, що за марка? Що ще? Десь був список — а пофіг на список, просто йди вже до каси!
Сирена підіймається й опускається, з нею — звуки вибухів із фільмів про Другу світову, звуки літаків зі свастикою, крики людей, бомби — господи, вони ж ракетами по домах били! Вони ж чергу в Чернігові розстріляли! Нащо я взагалі з дому вийшла?!
Виє. Виє, виє і виє, а я стою в черзі, дивлюся на касира та не бачу обличчя, бачу лише бомбу, що зіштовхується з дахом та розриває нас обох на шматки. Пищить сканер штрихкодів, сирена виє, сканер пищить — по олії, по рису, по пляшкам з водою, — шорохтить пакет, сирена виє, мої руки слизькі, моє дихання таке гучне, виє, виє, виє, серце стукає до болю, стукає прямо у вухах, і сирена там же, і пищить сканер, і дзвенять монети, і пакети впиваються в пальці, і я бачу, як стіну навпроти зносить вибуховою хвилею — але ні, стіна ще ціла, — і я бачу, як у парковку прилітає ракета, розносить асфальт ущент — але ні, асфальт цілий, — і я бачу, як хрущовка через дорогу лопається скляним пилом, немов пузир — але ні, ні, вікна на місці, — і я йду від Сільпо додому, майже біжу, і навколо все розривається, і навколо всі помирають, і помираю я — кожну мить по-різному, — і виє, і виє, і виє.
Потім — тиша.
І я в ній — наодинці з собою, і тепер чомусь навіть гірше, ніж до того.
Коли зачиняються двері квартири, притуляюся до них та слухаю, як рветься в сталості передпокою моє дихання. Пальці болять від пакета, але здається, що, якщо відпущу, то вони просто розщепляться на атоми.
Із темноти коридора шаркає в старих потертих капцях бабця. Її замутнілий погляд проходить повз мене, ніби я частина меблів — існую, але не варта особливої уваги.
— Что? [1] — питає вона трухлявим голосом, і проходить до кухні.
Я мов із-під води виринаю.
— В-ви, ви чому ще не одяглися?! Ви сирену не чули?! Беріть чоботи, пальто — та скоріше в укриття! Ма-
— Не кричи. Давай, ставь кулёк и раздевайся, я разберу. [2]
— Та який кульок?! Повітряна тривога, Марино Григорівно!
— Всегда воздушная тревога. Садись, сейчас чаю сделаю. Поздно уже. [3]
— Пізно?.. Пізно буде, коли в нас ракета поцілить — ви що, померти хочете?!
Вона зупиняється біля мене й підводить голову — і вперше за весь час вона дивиться на мене, по-справжньому дивиться, пронизує поглядом, як метелика — голкою. У неї блідо-зелені очі, і щось ховається в них на дні, щось знайоме, сповнене розуміння. Порив слів, що я хотіла кричати, поки бабця не здасться та не піде зі мною, розчиняється на губах сам по собі.
— Поздно, — повторює бабця. — Тут поцелят. На улице поцелят. В подвале поцелят. Поздно. [4]
Її холодна суха рука торкається моєї та обережно відбирає пакет. Бабця ставить його на стіл та неспішно дістає печиво, трубочки, макарони, воду…
Вибух.
Я підскакую та повертаюсь до вікна — але там ні диму, ні вогню, лише сіре небо та цілі сусідні будинки. Знову вертаюсь поглядом до бабці — бо в неї теж здригнулися руки. Здригнулися. Я бачила.
— Ви ж розумієте, — кажу. — Ви ж знаєте, що вони по місту стріляють! І стрілятимуть! І по будинках! І по вікнах! Ви ж знаєте, що в підвалі безпечніше! Ви ж не хочете помирати!
Тиша. Шурхотить пакет, коли бабця дістає яблука.
— Ви не хочете помирати!
Хапаю з підлоги її чоботи, знімаю з гачка її пальто, підходжу ближче, притискаючи жорстку вовну до грудей.
— Ви не хочете помирати, Марино Григорівно.
— Не хочу, — киває вона, акуратно складаючи пакет вдвоє, вчетверо.
— То ходімо в укриття, — вмовляю її — господи, як жалюгідно звучить мій голос, я ніби цуценя, що скавчить на хазяїна, коли той збирається лишити його одного вдома; як жалюгідно, як бридко, як необхідно.
Бабця розвертається до вікна. Я чую рокіт десь удалечі — він наростає, гучнішає, мої вуха заповнюються ним до болю, і я не чую вже нічого, і я випускаю речі з рук, і я задкую, допоки спина не упирається в гардероб — я зараз помру! — і я бачу ракету у вікно, я бачу, як вона прошиває небо, прямо над нашим будинком, і я бачу, як вона зникає вдалині — і я чую, як знову западає тиша.
Знову западає тиша.
Бабцин силует у вікні чорний — не видно ні волосся, ні шкіри, ні рис обличчя. Вона схожа на тінь, на фантома, який одночасно і тут, і ні, одночасно чує все, що відбувається, і не чує нічого взагалі.
— Может, умру, — каже вона, не повертаючи голови. — А может, нет. [5]
Вона кладе складений пакет на стілець та починає розкладати продукти полицями.
— Та ви з ґлузду з’їхали, — шепочу я, хапаю табурет, хапаю ковдру з кімнати, сідаю в коридорі та до відбою слухаю, як стукають дверцята шухляд та шаркають підлогою старі потерті капці.
«Та й нашо тобі та бабця? Забий на неї та йди сама до укриття! Сама? Сам?»
«Сама».
«Добре. То що?»
«Нічого. Не можу».
«Чому?»
Я не відповідаю. Дивлюся на екран телефону, поки він не затухає, поводжу пальцями по склянистій поверхні.
Чому?
Як розмотати той клуб із думок та почуттів, що годинами шкрябає об мої нутрощі, не дає ні поїсти нормально, ні дихати? Як знайти відповідь поміж «нащо я їй взагалі дозволила тут лишитись?», «я роблю недостатньо», «вона ж стара, вона ж не хоче помирати одна», «а що, як німці в місто зайдуть?», «та вона взагалі вже нічого не хоче», «коли скінчаться сирени?», «вони мене вб’ють», «убьют нас [6]», «вб’ють»? Може, я і сама не хочу до укриття — не можу, бо зараз навіть встати з дивану складно, навіть дихати складно, і хочеться лише згорнутись калачиком десь у кутку, лежати собі тихенько та слухати, рахувати подихи, чекати, поки тиша не розірветься на шматки уламками снарядів, стін та віконного скла.
Не можу. Чому?
«Не можу».
Десь далеко — вибух.
Бабця шаркає по квартирі, завжди щось робить: чи то витирає, чи миє, чи готує. Як у неї виходить? Я живу лише у просторі між диваном та коридором. У часі — від вибуху до вибуху. Серце б’ється лише тоді, коли з’являються сповіщення у смартфоні — про БТР на Богатирській, про гелікоптери в Гостомелі, про взяття Нової Каховки, про обстріли Харкова, про поцілену ракетами ГЕС — а як екран темнішає, я знову поринаю в напівморок, і чекаю, і серце не б’ється взагалі.
А як трапляються сирени — то я вже і не людина майже, не людина, а мішанина з образів розірваного даху, вибитих вікон, літаків над головою, бомб, криків, пилу, диму, вогню, страху, страху, страху, чого вони такі гучні, вони вгвинчуються в голову, і вгвинчуються, і вгвинчуються, пролазять під шкіру та метушаться всередині, розкладають зсередини на пил, на пил, на пил!
…ненавиджу сирени.
Ненавиджу.
…а тишу, що після них — ненавиджу ще більше.
О десятій бабця лягає спати — я віддала їй своє ліжко — і я теж влаштовуюсь на дивані, вимикаю лампу та затуляю очі. В голові — слова телеведучих, заголовки новин, відео обстрілів; і дихання ніяк не вгамовується, і я мовби лелека з простріленим горлом, що дригає тонкими лапами, відкриває дзьоба, хоче повітря всередину, а воно не йде, і вона лежить і лежить без повітря, і все ніяк не помирає.
Так проходить година. Так проходять дві. Нарешті — я засинаю.
…Сирени.
І знову паніка, і я підриваюся з дивану, хапаю одяг, мимохідь натягую штани, светр, шкарпетки, мало не спотикаюсь об тумбу, і біжу до бабці, і трясу її за плече:
— Марино Григорівно, тривога! Марино Григорівно!
Нащо я її?.. Треба, бо вдень то одне діло, а вночі, коли спить — не можна спати, коли сирена — а чому? — не можна і все, бабця має знати, бабця…
— Марино Григорівно!
— Уйди. [7]
— Тривога, Ма-
— Уйди, я сказала [8], — стогне вона та відштовхує мою руку.
— Та ви ж уві сні так помрете! — кричу. — Ви правда уві сні померти хочете?!
Мовчить.
Клята бабця, нащо я її взяла?! Волонтерити задумала! Приютити біженку з Іванкова! Безкорисною щоб не бути!
Я ж помру через неї! Я помру, помру, помру, я!..
— Та що з вами не так?!
Голос — мовби не мій, але я чую, як зв’язки працюють, як виштовхується повітря із горла. Та най вже хоч уві сні помирає! Трясця цій клятій бабці! Біжу до коридора, обіймаю себе руками, витираю сльози — звідки в мене сльози? — притискаю до грудей паспорт із телефоном, та розгойдуюся, розгойдуюся, розгойдуюся.
Сирена не стихає. В голові смерть.
За вікном вибух.
Чи поїдуть вони на Полярну?
Звісно, я про це думаю. Звісно, я сиджу на дивані та роздивляюся карти, маршрути, вулиці — бо воно не лізе з голови, бо я бачу примарні танки за вікном, чую примарні постріли, відчуваю примарне скло, що врізається мені в плечі. Але ж насправді — в реальності — вони не приїдуть на Полярну, так? Бо нащо їм та Полярна, — так? Бо якщо вони прорвуться з півночі, то їм треба Богатирська, вона веде до центру, а якщо з за-
Сирена.
Підриваюся з дивану, виймаю навушник — і…
Немає сирени.
Ні. Є.
…Ні, немає.
Немає?
От — я ж чую. Виє десь… чи то фантомна? У додатку — тиша, то має бути фантомна, так?
Обережно сідаю назад, відкриваю карти. Роздивляюся сітку будинків, воджу пальцями по екрану, але думки розсіюються, немов налякана зграя птахів, і екран затухає.
Видихаю рване повітря та пересідаю в коридор.
Виявляється, що між справжніми та фантомними сиренами не така вже й велика різниця.
Ні, різниця все ж є. Справжні сирени колись — але мовчать. Фантомні сирени не стихають ніколи.
Навіть уві сні.
Виє. Я знову дивлюся на карти — я так багато на них дивлюся — вибух — останніми днями, ніби ось теперь точно знайду відповідь десь у якомусь провулку за Епіцентром або — вибух — у парку за площею Шевченка. Я просто втомлена, я ж і так знаю, що їм не потрібна та Полярна, що їм не треба мій дім розстрілювати з танків — в них що, боєприпаси на те нескінченні? — і що їм не треба моя квартира — вибух — і що їм не треба я — що вони зі мною робити будуть? Пограбують? Жалюгідний комп’ютер зі старою відеокартою? Смартфон із потрісканим склом? Може, мікрохвильовку, на якій половина кнопок не працює? Чи що, вони мене — вибух, а ні, то дверима хтось хлопнув — зґвалтують? Вони ж не звірі, звичайні солдати.
А в голові кожного разу тихенько хтось примовляє: «Звірі».
Стрілятимуть.
Грабуватимуть.
Ґвалтуватимуть.
Звірі.
І я тому комусь вірю, хоча й не знаю, чому.
Четверта година ранку — вибух. Підриваюся з ліжка — господи боже, це зовсім поряд, ЦЕ ЗОВСІМ ПОРЯД, це у сусідній будинок, майже по мені, зараз ще прилетить, ще прилетить, прилетить прямо в мене, господи, господи, ГОСПОДИ — біжу в коридор. Біжу назад до кімнати, хапаю телефон, паспорт — біжу в коридор.
Холодно, я в одній білизні, з документами в руках — слухаю, — господи, зараз прилетить, прилетить, прилетить!
Слухаю.
Тиша.
Тиша.
Тиша.
У мене такий гучний подих.
Сирена.
Біжу до бабциної кімнати; вона ж знову все проспала — але це серйозно, це дуже близько було, дуже — і хитаю її за плече.
— Мари…
Бабця не спить. Бабця дивиться в стіну з відкритими очима — вони виблискують від місячного сяйва, немов кульки зі скла — і тихенько говорить сама собі, так, що я ледве чую:
— По мне стреляли только что. [9]
Я повільно забираю руку назад. На негнучких ногах доходжу до коридору та сідаю прямо на холодну підлогу, тремчу всім тілом від холоду, але сиджу, притискаючи паспорт із телефоном до грудей, поки від сирени не лишаються тільки фантоми.
Я відчиняю очі сонний, із головним болем — та у знайомо незнайомому тілі. Повільно сідаю в ліжку та роздивляюсь свої-не-свої руки: надто тонкі, надто гладкі — ну, хоч якесь волосся є, і те добре. Треба манікюр стерти. Змінити білизну. Ох, як же я ненавижду ці дні.
Ці перші дні — вони завжди найгірші. Ці дні, коли підходжу до дзеркала у ванній та бачу якусь — якусь дівчину, якесь обличчя, плечі, груди — нащо мені ті кляті груди — що розмиваються в нечітку фігуру, в щось, віддалено схоже на людину — але не на мене, ніколи не на мене — і треба години, дні, щоб звикнути, щоб привести себе до норми, тільки щоб усе знову змінилося, і знову, і…
На телефон приходить сповіщення про тривогу.
За вікном — тиша.
Тиша — навіть у мене в голові.
Через десять секунд — відміна тривоги.
Через дві хвилини — знову сповіщення.
Тиша.
Я стою у ванні та дивлюся на екран, а потім виглядаю з-за дверей у вікно — за вікном лише сіре небо та сніг — і знов на екран.
Помилилися? А хто саме — той, хто сповіщення відправляв, чи той, хто сирену не включив? Чи обидва? Чи це якась помилка? Чи…
— Чего стоишь? Пропусти, руки помыть. [10]
Я кліпаю очима — і дивлюся на бабцю, що чекає на мене біля порогу ванної.
— А… Так, — кажу, відступаючи. Вона проходить повз мене, ніби я лише частина меблів, і каже ніби й мені, а ніби просто в повітря:
— На кухне — оладьи, с остатков кефира. Съешь, пока не остыли. [11]
Клацають двері — і я лишаюсь в коридорі один. Тиша.
…тиша.
То чому все одно тривожно?
Наступного ранку — знову вибух. Знову поруч. Знову паніка, коридор, холод, невпинні пошуки по всіх каналах та чатах хоч якоїсь інформації — «Лівий берег, чутно було?» — «Ще й як!» — «З Голосієво дуже гучно!» — «Знайомий з тро каже, що у Виноградар поцілили» — «Ось відео…» — «Ретровіль» — «Дві ракети…» — «Є жертви».
І ще один — вранці за день. «Шевченківский район» — «Кажуть, на Естонській».
І ще один — третього ранку. Так гучно, ніби майже під домом, але чати мовчать, в новинах — нічого, сирен — немає.
Ніби навіть вибухи стають фантомними.
…чи вони і до того були?
«Знайшли щось про родичів Смілянської Марини Григорівни?»
«Ще ні, шукаємо. Ти впевнена, що правильну адресу вказала? Впевнена? Впевнений?»
«Впевнений, хоча не знаю, чи надовго. Вказав, яку вона назвала…»
«Добре. Тоді чекай».
Чекаю. Бабця сидить у кріслі біля вікна — я його обклав ганчірками, щоб їй не дуло — та гортає старий том Тютчева, що мені дістався від батьків. Сторінка за сторінкою шорохтять під її пальцями, у ритм із сиреною — я вже не знаю, справжньою чи ні — надто швидко для вдумливого читання. Ніби вона дивиться на рядки та не бачить ні слів, ні літер — тільки розмиті чорні плями на папері, що раніше — можливо, коли вона була молода — мали для неї цінність, а тепер… Тепер їх тільки гортати й годі. Гортати, гортати, гортати, та водити пальцями по обкладинці, та рахувати сторінки.
Працює ППО — наші руки здригаються кожний раз, коли бахає, але я вже навчився відрізняти, а бабці завжди було все одно — і ми продовжуємо сидіти, поки години не переводять день у вечір, а вечір — у ніч, а ніч — у ранок.
А вранці ми знову прокидаємось від сирен. І я мав би піти до коридору — мав би — але я надто втомлений від страху, тому ми просто лежимо, як ляльки, та дивимося в стелю, та слухаємо, як виття переливається згори-вниз, згори-вниз, згори-вниз…
І десь далеко в наших головах — так тихо, але так знайомо — крики, і біль, і смерть.
Згори — вниз.
Дорогою від магазину піднімається вітер — і разом із ним піднімається сирена. Голі ще гілки дерев хитаються зі сторони в сторону, ніби небо шкребуть, і небо виє їм у такт.
Згори — вниз.
Кроки відбивають ритм — щось помірно швидке, дихання накладається зверху трохи повільнішим шаром, і над усім цим — сирена.
Згори — вниз.
Ніби так завжди було. Ніби так і має бути.
Починається друга половина березня. Частішають залпи артилерії — частішають настільки, що стають заспокійливими. У Києва ніби з’являється свій воєнний ритм: я чую його у небі, я бачу його у рухах перехожих — вони ніби частинки одного організму, ніби не існують поодинці, тільки вкупі, як листя, або як хмари, або як меблі.
Є й інші. Я знаю, що їх не існує, але я не можу не бачити їх під час сирен; вони випливають із думок про минуле, про сорокові, про німців та Другу світову. Вони ж тоді такі самі сирени чули. Такі самі вибухи. Так само тремтіли від жаху, так само бігли до укриттів — хто добігав, хто ні — так само хапали дітей, тварин на руки, сиділи в отому лондонському метро, рахували секунди, бо стисле повітря та постійний шум, та тіснота, та запахи, та жорстка холодна підлога, та бомби, та вибухи.
Сімдесят сім років пройшло — і нічого не змінилося. Ніби й не було цих десятиріч, бо, хоч я і не розмовляю з ними — я ще не настільки з’їхали з ґлузду — я тихо визнаю їхнє існування, а вони визнають моє, і ми рухаємось від будинку до магазину разом, замкнені в часі між воєм сирени та свистом ракет над головою.
І коли ми знову прокидаємось вночі від ППО, ми лежимо в ліжку та уявляємо ту ракету, що зіткнулася із зеніткою, і разом, як один, кажемо собі:
«Це летіло по мені».
Бах.
Бах. Бах. Бах. Бах.
Бах.
Артилерія сьогодні аж надто активна. І вчора теж. Цілий день — немов під акомпанемент цього нескінченного «бах, бах, бах». Під нього я чищу зуби, готую нам з бабцею яєчню, спускаюсь надвір, щоб викинути сміття; в тиші чутно мої кроки, як шебуршить пакет — та «бах, бах, бах».
Коли я повертаюсь, бабця все ще сидить біля вікна на кухні, з чашкою чаю в долонях — димок неспішно здіймається до стелі, забираючи з собою тепло.
— Мені тільки що написала жінка з волонтерів, — кажу, поки знімаю верхній одяг та чоботи. — Сказала, що знайшла контакти вашого онука. Валерій, так?
Спочатку бабця не відповідає, але згодом — ледь помітно, — я бачу кивок.
— …Валера, да… Валерочка… [12]
— Я зв’яжуся з ним сьогодні?
— М-м…
Бах.
Бах. Бах. Бах.
— Добре, тоді я подзвоню за кілька годин, бо у Європі ще зарано.
Я стою в передпокої із шарфом у руках — ніби все й сказано, але ніби хочеться сказати щось іще, щось невимовне, щось, що вона зрозуміє, щось…
Щось.
Я сідаю навпроти неї та дивлюся у вікно.
Бах.
Бах. Бах. Бах. Бах.
— Добре наші їм сьогодні навалюють.
— М-м… Почти как тогда. [13]
— Коли?
— В июле. Тогда тоже грохот… И выло — постоянно выло, аж уши болели… Дома горели… А сколько убито, мужиков, женщин, детей… [14]
…Бах.
Я зустрічаю її погляд — і всі десятки запитань, що я хочу поставити, зникають у чайній димці між нами. Ну звісно ж, вона там була. Звісно.
Чи чула вона тоді фантомні сирени? Чи чула людей з інших часів, чи чула чужі думки? Чи бачить у мені себе в минулому, в тому далекому сорок першому, коли бомбили міста, палили будинки, стріляли євреїв? Чи бачу я в ній себе у майбутньому — через вісімдесят років, у чужій маленькій квартирці, з тремтячими сухими долонями, що тримають тендітну чашку, з хустинкою на голові та спогадами про війну?
Всі ці питання зникають. Всі. Окрім одного.
Бах.
— Вони колись зникнуть?
Бах. Бах. Бах.
Бабця мовчить, але я дивлюся в її блідо-блакитні очі, та все одно бачу відповідь.
Ми сидимо біля вікна доти, доки сонце не заходить за хмари — а потім сидимо ще, і фантоми виють у голові, а за ними лунають вибухи та залпи, і ми не знаємо, чи то справжні, чи то від сьогодні, чи то від учора, чи то від восьмидесяти років тому.
Різниці вже немає.
Того вечора дзвонить Валерій з Німеччини, а ще через три дні бабцю забирають до себе, у маленьке містечко біля кордону з Нідерландами. Вона бере із собою свою валізку з речами, судок із наготовленим в дорогу різотто та фантомні сирени Києва — але крім неї там їх вже ніхто не чує.
В останні дні березня росіяни відступають, і квітень починається як глибокий повільний подих, перший з двадцать четвертого лютого. Повітря досі брудне від підпалених чи то лісів, чи то смітників на півночі, вулицями ще лежать звалені одне на одного мішки, руді «їжаки» та бетонні плити з написами для русні. Автомобілі оминають їх, ніби вони просто ями на дорозі, перехожі оминають їх, ніби вони просто старі руїни ще з совкових часів, які ніхто не хоче прибрати. Просто ще одна частина міста, така ж невід’ємна, як дивні жестяні «Е» або «Ш» на землі, як старі хрущовки, як метро. Як меблі.
Навпроти мого дому знову відкривається кав’ярня: із тих, з крейдовою дошкою біля входу, де бариста пише якісь дотепні або не дуже повідомлення, з гірляндами та розмальованими стінами та тихим лоу-фаєм із радіо десь у кутку. За столиком сидить одинокий хлоп років зо тридцять та клацає по планшету, попиваючи лате. Пухкенька дівчина-бариста протирає стійку та посміхається мені, коли чує, як я дзвеню дверима.
— Звичайну американо, будь ласка.
— Момент, — киває вона та дістає стаканчик. Я сідаю за стійку, обережно складаю руки на кобальтовій поверхні та слухаю, як працює кавоварка, як ллється в стаканчик кава, як стукають пальці по планшету, як віддаються по плитках кроки баристи.
Вони відійшли. Вони не прийдуть за мною. То, може, все ще і буде добре.
Бариста ставить каву на стійку, і в цей момент лунає сирена. Я беру стаканчик та обережно дмухаю, іншою рукою передаючи кредитку. Хлоп витягує один навушник та дивиться у вікно, але згодом повертається до планшету.
— Ви не будете йти в укриття? — питаю баристу, але вона лише знизує плечима.
— Нащо? Вона ж несправжня.
Я прислухаюся — але не можу сказати точно. Додаток каже, що справжня, але додаток вже багато разів брехав, тому я не сильно на нього покладаюсь. Треба взагалі його видалити, щоб не відволікав…
Я відпиваю каву. Смачно.
— А якщо все-таки справжня?
Бариста кладе лікті на стійку та стискає вуста; її погляд — десь за вікном, між верховинням голих ще гілок та сірим небом.
— Як буде справжня — то мене вже не буде.
Більше ми не кажемо нічого. Я — п’ю свою каву. Хлоп читає в кутку, бариста протирає чашки, десь на вулиці проїжджає автомобіль. Сирена виє. І виє.
І виє,
поки фантоми накривають Київ,
немов пластикова плівка —
очі.
Кінець.
[1] Що?
[2] Не кричи. Давай, став пакет і роздягайся, я розберу.
[3] Завжди повітряна тривога. Сідаю, зараз чаю зроблю. Пізно вже.
[4] Пізно… Тут поцілять. На вулиці поцілять. У підвалі поцілять. Пізно.
[5] Може, помру… А може, ні.
[6] Уб’ють нас.
[7] Іди геть.
[8] Геть, я сказала.
[9] В мене стріляли тільки-но.
[10] Чого стоїш? Пропусти, руки вимити.
[11] На кухні — оладки, із залишків кефіру. З’їш, поки не охолонули.
[12] …Валєра, так… Валєрочка…
[13] М-м… Майже як тоді.
[14] У липні. Тоді теж гуркіт… І вило — постійно вило, аж вуха боліли… Доми горіли… А скільки вбито, мужиків, жінок, дітей…
