Оскільки останнім часом на мене напали два різновиди нечитуна — малочитун і рідкочитун — я закінчила лише чотири книги. Одна з них — четверта частина з серії про Енн Ширлі, про яку не писатиму зараз, а можливо, згодом розповім про всю серію, якщо вам буде цікаво. А про решту — трохи детальніше.
«Книга сміху і забуття» Мілан Кундера
Кундера — один із моїх улюблених авторів, тому за книгу я взялася в приємному передчутті. Та, хоч і не скажу, що розчарувалась, отримала трошки не те, на що розраховувала. Принаймні так мені спочатку здалося.
Але логічно, що очікувати від збірки оповідань того самого, що й від роману з цілісним сюжетом, не дуже раціонально. Тож зрештою треба було лише трохи звикнути — і читати стало простіше.
Сам автор в одному з оповідань пише:
«Уся ця книжка є романом у формі варіацій. Різні партії йдуть одна за одною, немов різні етапи мандрівки, яка провадить усередину теми, всередину думки, всередину єдиної й неповторної ситуації, розуміння якої губиться для мене в нескінченності».
І краще цю книгу я не змогла б схарактеризувати. По-перше, тому що аналогії з музикою доречні для всіх текстів Кундери (неможливо пояснити — можна тільки відчути!), а по-друге, тому що оповідання в «Книзі сміху та забуття» — це справді одна тема, подана в різних варіаціях, кожна з яких допомагає краще зрозуміти суть... Або ж остаточно в ній загубитися.
Хоча інколи я ловила себе на думці, що більше схиляюся до забуття, бо воно все одно завжди перемагає, ним усе закінчується... Але то вже тема для іншого обговорення.
«Внутрішня історія. Кишечник найцікавіший орган нашого тіла» Джулія Ендерс
Не те щоб у нас в суспільстві було прийнято за філіжанкою кави чи чаю заводити small talk про те, як поживає наш кишківник... Але я вирішила кинути виклик усталеному ладу й прочитати цю книгу, щоб мати базові теоретичні основи для таких милих балачок!
Ну окей, це я трохи перебільшила, звісно, але тема мене таки справді зацікавила. Та й книга виявилась класною. Зокрема тому, що вона настільки легко написана, що часом більше не наукпоп нагадує, а довідник для дітей. Авторка робить все можливе, щоб ми читали невимушено й часом навіть трохи сміялись, але при тому розповідає вельми корисні штуки, про які багато хто міг ніколи й не здогадуватись.
От чи знали ви, що ваш кишківник вміє не тільки перетравлювати їжу, а ще й безпосередньо впливати на ментальне здоров'я? Отож-бо! А це далеко не єдине відкриття, яке вас чекає.
Ще зроблю досить особисту примітку, що книга буде особливо корисною людям, які лише вчаться взаємодіяти зі своїм тілом, чути, розуміти й приймати його потреби.
«Добрі передвісники» Террі Пратчетт, Ніл Ґейман
Остання, але найкраща в списку! Я була просто в дикому захваті від цієї книги з перших же сторінок! Террі Пратчетт сам по собі божественний і неперевершений, а в тандемі з Ґейманом вийшло справжнісіньке диво. Десь на середині книги я вигукнула: «Не можу зрозуміти, чи ця книга страшенно серйозна, чи страшенно смішна, чи все разом!». Ближче до кінця зрозуміла, що таки все разом. І смішне з серйозним поєднано так гармонійно, переплетено так тісно, що одне від одного не відсієш. Саме це зробило книгу такою життєвою й правдивою, навіть попри те, що там черниці-сатаністки гублять маленького Антихриста, по Лондону роз'їжджають демон з янголом, у яких стосунки одне з одним кращі, ніж із «начальством», і от-от має статися кінець світу (але це не точно).
Я насправді не любителька фантастики та всіх її піджанрів, бо постійно не можу позбутися враження, що автор(к)и так захоплюються вигадуванням фантастичних всесвітів/подій/персонажів/підставте своє, що зрештою забувають про те, що текст має бути живим, персонажі мають бути живими, та й взагалі про все на світі. Я називаю це сюжетом заради сюжету, і то абсолютно не моє. Саме тому для мене такими цінними є винятки — коли автор використовує фантастичні елементи розповіді не як її мету (просто прикольну штуку показати), а як інструмент для того, щоб написати історію, що відгукнеться, викличе емоції, змусить замислитися, житиме своїм життям. «Добрі передвісники» для мене безперечно увійшли до списку цих винятків.
Написано для телеграм-каналу "Нотатки про книги і вино".
