Щоби жити…

— Хто ти сьогодні? — лагідно пролунало дивне, але звичне запитання для Телсо́.
— Телсо́.
— Добре, — відповів рогатий чоловік зі шкірою, що мала кольори бузку. — Почекай ще трохи, — професор знову перемикнув маленький важілець і на одному із екранів лінія розпалася спочатку хаотично в точки, що склались потім в якийсь графік. Змінилися і ті, що на інших екранах вже були кривими. Професор записав щось в записник, хрумнув шиєю, встав, і зробив і з пальцями те саме.
— Ходімо, — спокійно мовив юнакові, що стояв, тримаючись за привідкриті стальні двері.

Ранкові заняття із професором Іншу́тцу тягнулися недовго, та і вчитися з ним, на думку Телсо́, було вельми цікаво. Із основ вищого числення він лиш повторював основи, які засвоїв раніше, потім він узяв перерву.
І взагалі, на уроках наполягав сам Телсо.

Сьогодні він з Іншутцу розмовляв про час, тобто про історію, про більш далеку, за ту, про яку вони говорили зазвичай.

Професор знав події вікової давнини до страху точно.
Та навіть й ті події, що були за сотні й тисячі років аж до появи чарів: як була планета вся покрита чорним туманом, і як люди побороли об'єднавшись настільки сильний катаклізм.

Як вони власноруч поставили крапку у правлінні тіні.
Це він йменував першим приходом.

Другим ж він називав приходом раптову появу океану тьми. Буквально: щось страшне, живе і неймовірно сильне, що з'явилося у вигляді гори з чорної рідини, яка розривала небо і всю твердь під ним.

Він, професор Іншутцу, сам професор! Він іще казав, що боги, боги! Боги змилувались над людським родом й дарували їм свою силу, щоб боротись із прокляттям, що з'явилася раптово разом з чорним живим океаном.
Так почалася ера чарів, коли не лише даїóри, магічні людиноподібні (єдині серед всіх) істоти, але й люди почали народжуватись з можливістю засвоєння магічного етеру.

Даїори. Записи про них від інших відрізняються від розповідей Іншутцу, що саме був даййором. Він говорив:
“Даїори — це ті самі люди, що при появі мутували із впливом природних чарів. Вони успадкували ознаки саїорів, які є втіленням магічних елементів: колір шкіри, відповідно до стихії, а також унікальні роги”.
Мутували при появі? Але чому тоді від людини досі не народився жоден даїор?

— І, щодо етеру. Не хочеш сьогодні зайнятись його тренуванням? — спитав Іншутцу із закінченням серії своїх розказів.

Для Телсо це була улюблена частина, яку більшість жителів бункеру чомусь не полюбляли — практичні медитації.
Їхня суть була у тренуванні астрального тіла: його м'язів, шлунку й мозку без ніяких руйнувань і битв.

Можливо, іншим це здавалося нудним і марним, але з ними він, немаг, міг буквально чаклувати. Ну, авжеж. Кожен з них є магом, має свою силу елементу і може її тренувати грубо, через пряме використання.

Але медитації ніяк не марні! Іншутцу кожному наполягав медитувати з ним, але вмовився лише Телсо, якому це одразу припало до душі, що той навіть почав запрошувати інших.

Одного разу навіть вийшло затягнуть Нестрíллас і скласти його ноги в лотос, але той, природою своєю, спокійним бути може дуже рідко. Йому ну аби битись.

— Склади руки, мов тримаєш кулю, і заповни простір між ними етером, — наказав Іншутцу.
Між руками у Телсо з'явився білий дим, що сам по собі світився. Він вже знав цю вправу, повторював десятки разів і добре знав її суть.

Він спокійно сидів навпроти Іншутцу і поступово збільшував щільність свого диму, аж поки він не перетворився в рідину, що сяяла вже яскравіше. З часом вона густішала ще більше і також видавала більше світла, поки взагалі не стала здаватись цільною перлиною.

У порівнянні з лампою на стелі, його куля видавала ледь з десяток від яскравости штучного світила.

Телсо відчув, що більше не може збільшувати щільність, відкрив очі, встав й пішов з маленької пустої зали у підсобку поряд, да красувалося ще п'ять білих сфер: кожна більш постріскана, ніж інша.

Іншутцу не потребував оцінки тривалости його структур з етеру настільки часто, як це робив Телсо, тож його світло-віолетова перлина стояла там біля дальньої стіни лише одна, вже місяці зо два. 

Він прийшов знову до зали, знов сів поряд і узявся за наступну вправу.

Вечоріло.
Хоч у підземній базі й не було ніяких вікон — ввечері освітлення тьмяніло. Тож Телсо вирішив пробігтись найбільшим колом коридорів, яке знав, і пішов спати.

Очі здригнулись і він їх розплющив — знов це неприємне відчуття.
Скільки днів він втратив цього разу?

Телсо встав і підійшов до стола.
Зазвичай він залишає там нагадування, хоч і не пам'ятає жодного разу, як таке робив. Пам'ятає лише те, як віднаходив.

Там була листівка:

"Іншутцу з Нестріллас поїхали. Їх не буде кілька днів
27.3"

— Тобто два дні, — стало зрозуміло юнакові. Його тіло захотіло на щось спертись й він сів на стілець, а голова упала в руку, що лишилась на столі.

Він зупинився, повернувся до дверей і смикнув ручку.
— І на що я сподівався? — стояв хлопчина у освітленому штучно коридорі, поглядом свердлячи металеву брилу, що була навпроти нього. — Іншутцу би нізащо не залишив кабінет не під замком перед від'їздом.
Цікавість, та скоріш потреба у знаннях, первинна, тримала руку все іще на ручці, яку згодом все же відростив.

— Пані кухарка, певно, вже доробила нам обід, ги-ги, — роздум про смачну поживу перебився писком, схожим на далеке тихе бубоніння декількох, — дідько, треба було про це тоді професору розповісти.

Та зараз було уже пізно, Телсо це знав, та не сприймав серйозно, неначе вірячи, що вони от-от і повернуться.

Його взуття перемістилось кроком вліво від дверей, а потім він уже пішов по коридору: наспівував мелодії, що так нав’язливо висіли над буденними думками.

Приголомшливо відчувся гул,
Ядезний. Що розбилась більшість ламп.
За ним одразу, спалах над очима і гарячий вибух. Ним розірвало дах підземних коридорів і кімнат, в які вони вели, у яких жив, а зараз просто йшов Телсо.
Хлопак тоді одразу відійшов, спочатку за власним бажанням, а потім його тіло разом з бризкотом металу та каміння кинув порив вітру геть: десь у кінець, де воно в стіну різко врізалось спиною.
Позникали й рештки підземного, штучного світла,

Показався голод дикого вогню.

Дитяче горло не знаходило повітря, воно його лиш випускало, намагалося вдихнути, та щоразу тільки з свистом видихало. Руки трохи помагали підвестися, підняти вище спину, спертися об стіну.
Нарешті. Нарешті зміг хоч трохи проковтнути кисню. Нарешті хоч би щось його очі вбачити змогли. Та вбачили один лиш жах: в його домівку уривались чужі люди, розбігались у мундирах, мов мурахи. Кожен з них мав свою зброю, кожен з них знайшов свій напрям.
Деякі помчали й до Телсо.

"Ти найсильніший, тож повинен захищати" — чомусь саме зараз пригадалися слова Іншутцу.

Стоп. Хіба він говорив так до Телсо?

— Геть пішли із мого дому, — дуже люто й незнайомо пролунав його же голос.

Що він каже? І хіба це він? Це точно не його думки. То чиї хто ж?
— Це я.
— Хто ти?
— Хто й ти.
— Це як?
— Як і було завжди.
— Я завжди був… Не лише собою?
— Ні, ми всі завжди були тобою.
— В сенсі?
— Не зважай, лише довірся.

На тлі солдатів, що біжать майже на місці, ще повільніше здіймається хлопчаче тіло.
Коли уже той встав, то повністю розпрямив, розставив і завів за спину свої руки, звівши лопатки разом. За цим одразу він намалював долонями дугу кинувши вперед все тіло.

Із цим він крикнув скільки стало духу.

І з боків кімнат, в ту мить, повилітали товсті чорні голки, нанизуючи кожного солдата, який мчав по коридору.

— Га? Невже йому стає духу опиратись? — у найважнішому мундирі, якийсь весь сивий дід, спустився десь майже останнім.
До нього ринув один із шипів, і врізався. У виставлений другий палець, лиш один. Ним той відсунув шип і цокнув його вже середнім пальцем.
Від цього легенького удару розійшлася хвиля жару по об'єму чорного шпиля, за якою вибухом пройшовся тріскіт і осколки темряви летіли, мов розбите скло.

Старий став у позицію, мов приготувався до ривка,
Та ні, не "мов".

Хвилею із жару він пролетів просто наскрізь ліс із чорних гостряків.
Всі вони загуділи, затріщали, і коли той вже опинився за спиною в хлопця — хаотично й скляно стали розбиватись.
Він провів його потилицею руку й випустив зі своїх пальців чергове червоно-помаранчеве горіння, від чого малий без рівноваги повалився на коліна, а потім й повністю упав додолу.

Випущена стріла, беззвучно розтинаючи повітря, непомітно наближається до цілі.
Перед тим, як шпиль, ще мить би й влучив у бузкове лико, нижче нього пролунали глухо обладунки об стежину: супутник зсочив зі свого коня й в ту мить спіймав снаряд імперців.
Одні лиш краплі крові, що текли мізинцевим струмком бронею під жіночі форми, із нової рани на руці, збавляли тишу. Але те лише до миті, коли град із стріл ядким свистом не розрізав небо.
Нестріллас одразу взяв свого меча у дві руки й змахнув ним, немов то було віяло.
Небо розірвали вибухи, точніше — град із їхніх хвиль: стріли були повні вибухівки, чи закляті чарами вогню. Але вибухнули всі не досягнувши цілі, лиш здійнявши хмару поряд.

На тлі пилу й диму цього, що поступово осідав, Іншутцу одягав свої рукавиці в бій,
Але поглянем на Нестріллас.
Той засяявши, буквально, світлом, з фанатизмом кинувся у бій, не даючи і миті куряві для стихи.
Коли той блиском пролітав повз даїора, той притримав свої прямокутні окуляри і на мить розгледів усмішку: чітку, сліпучу й дику, контури якої видавали більше світла, аніж кожен згин його броні та тіла.

Спалахи, за кожним й крики, чутно було то позаду, то з усіх боків — щоразу із нового місця.
— Все ж, часами, мені лячно через те, яким потужним я його зробив, — знімав професор свою праву рукавицю, яку тільки натягнув за весь цей час.

Десь за сотню митей, десь у темній хмарі, впав останній ворог: своїм мечем Нестріллас проломив його обладунки й груди.

Сяйво поступово затихало: на початку зникло на броні, за тим воно зійшло зі шкіри та його довгого світлого волосся, що стриміло з-під шолома, а найдовше воно покидало ті його зіниці. Та, із часом, воно згасло й там.

Коли вже через сіру тучу да́ййору нестало бути видно золотистих блисків, Нестріллас вистромив меча із ворожого, вже неживого тіла, й мало не спіткнувся об мертву лівицю. Але меч встромився в збагрянілу землю і той на нього сперся: спочатку, щоб не впасти, а потім, для миті відпочинку.
Із купи ворогів ллялась й чорніла кров під поглядом, стомлено опущеним на неї, а меч вгрузав без поспіху у землю, зволожену багрянням, а для його вух усе глухішало по трохи.

— Нестрілласе, — поклав руку на його ключицю, де трохи злазив обладунок; його він потім акуратно підіправив, — думаю, потрібно повертатись, — із острахом закінчив да́ййор, відійшов, а тіло в обладунках узяло й незграбно впало. Інший же лише присісти встиг, збирався наче бігти, але не став, бо запізнився.

— Усе ж гаразд?
— Так, я у порядку, — броня перевернулась зі спини і встала на ноги, — що є важливіше… Треба скоріше повертатись. Як ти міг помітити, тут не було ґенерала.

Через мігрень й жахливий писк, немов дірявлять мізки, між зубами та губами смакувавсь пісок. Коли Телсо прокинувся частково і частково із зусиллями розплющив очі, земля потрапила й туди: його повіки затряслися, а язик, спльовуючи, став чистить рота.
— Проковтни цю землю, — сивий важний дід видав наказом, сидячи на писемному столі. Хлопець різко з острахом в очах повернув голову до нього, коли руками він намацав на собі нашийник.
— З'їж її кажу! Це так Іншутцу хоче виховати воїна? Корись наказам, щуре! — зняв свої тоненькі шкіряні пальчатки¹. — Знаєш, твоє тіло це цікавий екземпляр, — підійшов й присів над ним, лежачим, — що у тебе із душею, лабораторний звіре?

— Д-душею?.. — взагалі не розуміє. Від холоду й страху його тіло й подих калатало.

— Яка у тебе сила? — різко нахилився ближче. — Який ти маєш елемент?! Чому, цього, не видно? — через дивні павзи запитав.

— У мене… нічого немає, — невпевнено і тихо ствердив хлопець.

— Та ні, — привстав, — ти маєш. Ти точно маєш якісь сили. Наприклад сили тьми, якими заколов моїх солдатів.

На лиці парубка загостривсь запитальний вираз.

— Тож чому. Чому я зараз ніц не можу вбачить?! Де твої магічні сили?! — його рука спустилась з рівня голови й взяла зі столу якийсь.. пульт?

Тіло хлопчака, навіть не піднявшись, кинулося в біг… але навіщо? Після першого різкого кроку його одразу примаґнітило землею й кинуло в судоми.

Тоді йому одразу горло запекло яскравим жаром, що в ту ж мить розкинувся по тілу заживо пекти легені, шлунок, мозок, кожен м'яз.

А кожен сантиметр шкіри тоді обпікав нестерпний холод, створюючи відчуття, що вона кришиться без спину.

Цей контраст по черзі замінявся хвилями болю‌‌, мов від розрізів та уколів по усьому тілу. Мов знайшли кожненький кінчик нерву, відокремили, скрутили й кинули в вогонь.

Та тіло його було у порядку. Якщо не зважити на усі судоми, неможливість вдиху, море поту й сліз.

Зі звичайним струмом це було не порівняти.

Та що тут струм. Це, скоріше, було схоже на мільйон смертей.

Судоми врешті стихли. Зразу, як розслабивсь старий палець, який тисув кнопку.

Тіло парубка тоді уже лежало на боку, а згодом — без ентузіязму і колишнього тремтіння склалось у клубок.

Крізь старі пальці просунувся легкий і задоволений смішок:

— Неймовірно, правда? Цей ошийник — особисто мій шедевр! І більше нічий. Він розлагоджує, як може, всі потоки астральної крови, через що фізичне тіло мов щомиті помирає! — таку усмішку, ще й на тім гидкім обличчі, побачити я б не порадив. — Але. На що ти сподівався, — ще моторошнішим голосом спитав, — уставши і почавши бігти?

— Гаразд! — різко змінилася натура, — пора оцінити твої сили. Ну, вставай-но! — підліток без заперечень встав. Його очі не дивилися нікуди, а легені мов застигли. Мов ходячий труп.

— О? Я радий, що ти не такий дурний, — вони разом йшли, а старший потім тихше мовив: “Чи, мабуть, просто більш чутливий? Гах”.

Він його привів і наказав чекати й відійшов. А коли повернувся Телсо стояв на тому ж клаптику землі.

— Ось він. Його потренуй, — привів молодика, лицем у диво схожого зі старшим, тільки з темною яскравою червонню на макітрі замість сивини.

Телсо стояв уже на ринзі, чи то що. Та решта люду вся стояла за легким парканом з палиць.

— Бийтеся! — окрикнув сивий. Обоє встали в стійку: видно було й не експерту всю ризницю.
Телсо лише незграбно нахилився.

Іскри. Від багаття? Але йому наказали битись, а не грітися вогнеи. Чи то палає ворог?

Так і було. Ворожий чобіт, та й всю ногу, вкутало вогнем, слабким на вигляд, а решту простору залили іскри, наче від багаття. Червонокосий блискавичною ногою врізав у плече Телсо: той мало не звалився. Потім декілька разів зловив іще удари, марно намагаючись іти в атаку.

— Ти впевнений, старий? — крикнув молодий. Інший взяв демонстративно пульта, коли на нього глянув і Телсо.

Він із відчаєм пішов в атаку, знову — знову марно.

Врешті — тіло впало.

Знову у судомах.

Знову біль від холоду і жару одночасно виганяли дух із тіла.

Й розум знову залило́ чорним туманом, що різко вилився із тіла й через нього почорніло небо і трава.

— Нарешті, — дивлячись на чорну хмару, що нарощувала об’єм, витікаючи з Телсо. — Хіба це так важко?

Курява, як вкутала все тіло, завелася в оберти, продовжуючи наростати. Ту тьмяну траву, що була схоплена вже тінню дощових хмарин, поривами захоплювала інша тінь, густіша, і чорніша.
Гостра.

Із чорняви, таким самим обертанням, але на порядок швидшим, щосекунди вилітало по два темних леза. Як досягали вони опонента — він їх або відвертав, або ударами трощив, та від більшости шугався: ранили вони його, несильно, та занадто часто, і занадто багато. Більше, аніж нуль разів.

Малий став роздратовано кидатися в осердя хмари і щоразу утікати звідти.

Надто швидко у Телсо відновлювалася зброя.

— Задовільно, — знов затиснув кнопку — курява за миті щезла. Телсо знову мов убили.

— Батьку! Я би його… — скрикнув рудий і замовк, одразу, як старший погляд проколов йому зіниці люттю, що тривала мить, й одразу стихла.

Сивий взявся за паркан і його ноги відірвались від землі, а зустрілися з травою знову — вже за парканом прямо у той момент, коли велично затріщало темне небо і легенькі прохолодні краплі рідко стали чутися на шкірі.

— Ґенерале! — відволікли старого раптом. — Від королеви прийшов прямий наказ!
— Говори, — устиг лише сказати сивий, як в його руку врізалося щось вологе і холодне вибивши пульта.

Воно вилетіло з рук Телсо.

Тоді малий рудоволосий уже кинувся його атакувати, а коли старий вже повернувся — в такт із громом пролунав глухий удар тіла об ґрунт.

Потилиця його сина, як змогла різко зустрілася з землею, через що той втратив свідомість.

Ґенерал на сина і не зважив — відвернувся, відійшов і нахилився над шматком тієї криги, яка влучила йому у руку. Він підняв її і роздивлявся, не зважаючи на пульт, який поряд.

— Неймовірно, — немов через обличчя й через сміх слідом, це сказав сам дух захоплення і здивування. — Яким богам моливсь Іншутцу щоб надати тобі другий елемент?! Це точно не якась удача, — він встав був вже на повні ноги, а коли без поспіху підходив до закляклого Телсо, в руці своїй він лід той закипів.

— Але. На що ти сподівався, — миттю звисочів над диханням поламаним, хлопчачим, показуючи тил своєї лівої руки, — вибивши в мене пульта?! — легко й задоволено скрикнув, затиснувши лівицю у кулак.

Знов судоми.

Знов пітьма, впереміш із отруйним світлом.

Знову голки й будь-що, чим завдати болю легко, було не у порівняння.

Ґенерал тільки сказав і Телсо кинули як груз у якийсь кузов. Перед тим дід дав пульта якомусь із солдатів й наказав надати допомогу сину.

Тут, здавалося б, всього лиш кузов. Із силою, яку він мав, його зламати — як зламати пальця школяреві.

Та його тіло, як мотор завівся, як скрутилося — так і лежало, неначе вже померло. Воно стало колисатися разом з автомобілем під ритм крапель дощу, що згодом перейшов в коротку зливу.

Після того, як почався гучний рух військової колони, пройшло немало годин і дощ притих. Хлопець вже не пам'ятав, коли в останнє повністю заплющив очі: щоразу згадувалися ті болючі миті.

— Точно! Пам'ятаю чув, шо Він дав кнопку тобі, — чулося крізь рев машини, — дай побавитись!

— Нізащо! — викрикнув інший чоловічий голос. — Ще зламаєш і нуль толку від отого буде!

— Як це? Я ж не сам нашийник поламаю! Та й не поламаю я твого пульта!

— Як щось станеться із ним, то нашийник запрацює. Чим ти тоді слухав?!

— Та я знаю! Дай на хвильку, я лиш подивлюся!

— Нізащо, я тобі кажу!

До свідомості частково повернув раптовий вибух. Неподалік щось підірвалось.

Раптом, весь дивізіон почав ревіти.

Машина, що його везла — різко зупинилась. Ті, хто в ній сиділи, одразу гепнули всіма дверима, верещучи щось час від часу, без якого не було б і тла того із всіх тих криків.

Згодом, кузов відчинився, обпаливши зсохлу білину в очах Телсо легеньким світлом, що частково пробивалась крізь вечірні хвойні тіні.

— Вилазь і бийся! За Перолот! Бийся і помри за нього!

Перолот? Вони хочуть, щоби він помер за Перолот? За ту катівню, що всю північ захопила?

Два якихось чоловіка різко викинули парубка із кузова й той впав в розтопчену колесами багнюку, що колись дорогою була.

Пролунав ще один вибух. Ще гучніше, та до того й неймовірно близько: солдати повтачали рівновагу, мало не спустивши лиця до висоти лиця Телсо.

Всі одразу збігли із дороги, потягнувши із собою й хлопчака.

— Бийся! А іначе застосую пульт! — а це от налякало хлопця. Сильно.

Він лякався натискання кнопки більше, ніж самого небуття.

Та і його він вже частково перестав боятись, навіть іноді благав подарувати спокій таким чином, та лише у голові, бо залишки страху тримали досі рота.

Його випхали на ту дорогу, із якої щойно вони всі втекли, що їм не допомогло. Лиш спасло Телсо від смерти:

Слідом за гучним, їдким та нетривалим свистом біля групи тих “утікачів з дороги” спалахнув вогонь, розкинувшись вогнем й гострим металом.

Виступила кров — у всіх, але у молодого найменше.

Деяких розкидало шматками, але навіть ті, що більш-менш цілими лишились — мертві, або помирали.

Той, хто кнопку мав — вцілів. На диво і на зло. Він взяв пульта у руку, щоб Телсо побачив, і почав харкатись кров'ю:

— Пхо..мхри за..Пхе….рхо… — не закінчивши, затиснув.

Цього разу він уже лежав, та судоми й біль ніхто не відміняв.

Цей раз — був найнайдовшим, найненависнішим, найбільш болючим.

Цього разу він наважився благати смерти, але спазми не дали цього зробити.

— Він помер. Точно помер. Чому тоді це не скінчиться?! — кричало, як могло дитя, але без звуку, бо навіть повітря позникало.

Його шкіра почала сіяти, мов під нею були зшиті візерунки білі², білими, як смерть, нитками. А за нею й очі, зуби також засіяли, а все тіло — у судомах стало повзти.

І повзло воно до тіл солдатів, помираючи без спину в муках, поки з тіла виливались хмари пари.

Нарешті доповзло,

Нарешті.

Як його руки, що сіяли ще більш яскравіше, простяглися до завітного тіла солдата, то кожна неволога волосина трупа, по мірі відстані до руки хлопця, миттями стлівала, мов згорав той ґніт.

Його руки, все так само всі в тремтінні, усе повільно підіймали те померле тіло, мов воно було важчим за усе на світі, як щось зірвалось різко і вони його перевернули — він вдихнув.

І знову нарешті.

Йому так солодко усе на світі стало і спокійно, мов він врешті решт помер, мов саме життя його пошкодувало. Та, скоріше, це зробила смерть.

Він повз крізь багрянь, холодну і вологу, грязну, все ще із яскравим тілом. На тлі звуків дальніх безперервних детонацій, він шукав того пульта. Знайшов, зняв із шиї мертвого солдата й начепив собі.

І, урешті, встав на ноги.

У стороні дерев, не через дорогу, пролунала автоматна черга, прорізавши одразу живота й плече своїм вогнем, звільнивши кров із вен, що там кипіла.

Це схилило його тіло, знов змочило одяг — цього разу його кровю, — а ті гострії всі болі з ран, здалося, що лише голками встромили. Воно впало. Впало і перевернулось, а потім спалахом по-звіриному побігло.

Живий об'єкт, найяскравіший, був мішенню для усіх, і біг він до перолотських пішаків, що було духу, зловивши знову кілька куль від них.

Коли вже майже досягнув ті цілі, то різко повернув убік, від них, а потім змінив напрям знову — назад у їхній бік.

Одному солдату, що щойно прибіг, здалось, що побратимів стер вогонь, що яскравішав більше за саме денне світило.

Його шкіру обпалило, а самого — відкинуло геть. Та це неважливо,

Бо Телсо, слідом, помчав і до нього.

Те, що він запізнився ненароком трохи — лиш так само трохи відвернуло гострі і гарячі руки смерти, якими були руки хлопчака Телсо.

Рідко, та серед вибухів усіх на фоні, іноді лунав і грім, то точно можна було вчути.

Цього разу Телсо відчув його чіткіше, відчув на собі: чиясь рука, яку обвили блискавиці, тримала вузьке лезо, а воно — атакою летіло в серце хлопця через м’яз плеча, але воно не влучило навіть у нього.

Чи то пара й жар навколо тіла аж такі рясні, що потворили координацію і види, чи Телсо, взяв — і трохи відійшов назад, не присвятивши й погляду його атаці.

Ворог відстрибнув одразу, як провів невдалу атаку, але на його правиці тоді завиднівся слід: шкіра з неї залишилась, згодом загорілась, на трьох пальцях хлопчака, через що тримався меч уже сильніше та із певним болем.

— Що це за хлопак, чому він голий і чому аж сіяє — відповідь я не почую, хіба що від самого Бога, — промовляв в думках той мечник.

Телсо простягнув руку, стоячи на місці, готуючи нову атаку: в мечниковій стороні став наростати жар, але різко зупинився через те, що той оповив свого меча знову громом і змахнув, розрізавши повітря. Це збентежило хлопчину.

Він звіяв чари, мов налякав лякливу муху.

Ворог став у стійку, мов під випад — приготувався бити будь-якої миті у сяйливе тіло, що у відповідь насторожилось.

Руки, ноги і могутній, але невеликий тулуб фехтувальника ґраційно обвивали безлічі бузкових блискавиць: він чогось чекав неначе, але не того, що сталось: хлопчак, немов втратив свідомість.

— Байдуже, — гірко промовив і здійснив випад у сторону тіла, що летіло до землі, пустивши туди щільний яскравий грім.

Одразу після першої, сталася друга неочікувана дія: хлопак обхопив ту блискавку рукою, що брала початок в кінчику ворожого меча, і вона розійшлася по деревах.

Вже тоді Телсо, із трохи менш яскравим тілом, став на ноги знову, мов й не сталося нічого. Та обличчя мечника казало, все ж, про інше.

Він точно спочатку направив в нього жар. То яким, з відомих йому чинів, він долонею розбив блискавицю? Нагрів гази навколо, щоб по них пішов заряд?

Для чоловіка це здавалось неможливим.

Раптом, на обличчі розійшлося здивування іще більше, ніж раніше: Телсо став наслідувати опонента, обвивши бузковими розрядами тіло та узявши якусь гілку, як меча.

Блискавка? Точно. Можливо, і раніше, щоб нагріти повітря, він використовував ці самі сили.

Але навіть це фехтувальник оцінивши себе може сказати, що це зробити неможливо аж настільки різко.

Хлопак ще й світиться, і випаровує навколо воду. Він точно зустрів не людину.

Телсо різко став у стійку і повторив мечників випад — у відповідь відправив таку саму пурпурову блискавицю, що у мить спалила гілку. Атаку цю зловили повністю тонким мечем і перенаправили у землю, а залізна зброя засвітилася червонню через це.

Йому треба скоріше з ним кінчати. До закінчення цієї битви близько.

Він падає. Знову?

Блискавки навколо хлопця зникли. Інший же змахнув своїм мечем, щоб, хоч трохи, але охолодити, і почав чекати інші дії хлопака, в думках перебираючи усі вар'янти.

Але, він і подумати навіть не міг, що холод увесь жар замінить.

Навколо ясного тіла хлопця стала крижаніть вся післядощова волога: у повітрі появлявся сніг, що так і закрутився, а на багнюці, листі, гілочках і на траві — зобирався лід.

Світосприйняття того чоловіка тоді мало не догори дриґом опинилось, але було одне, що тоді точно замінилось — жалість і цікавість над наказом взяла верх, він повністю перехотів вбивати. Домовитись і поговорити — здалося кращим варіянтом. Та, ба більше, він вже знав, хоч поверхнево, але знав, як нашийник цей працює. Та точно і в деталях знав, для чого його зотворили.

Через це він навіть першу атаку починав із жалем.

— Знання безцінними бувають, — виправдовував своє бажання не вбивати. — Сподіваюсь, тобі вдасться уціліти.

Авжеж вдасться.

Як хлопак побачив, що солдат зі шпагою почав втікати — то також ринув у біг. Не в той самий бік. У інший. Не у потрібний.

Перед очима тьмяні силуети лісу вмить розтали у яскравім світлі, що облило й розчинило кожен стовбур. Здалося, мов все стало єдиною рівнинню,

Мов саме сонце цілувало землю.

Юнакові зберегла життя, ну, майже чиста випадковість — кожні десять роців у землі були вириті окопи, у один з яких ступив Телсо одною ногою в перші початкові спалахнулі миті. Через що туди й звалився.

Всі ті скороробні укриття, як виявилося в дії — були марні.

Хвиля, що йшла по землі, зруйнувала майже всі, навіть до того, як прийшла стіна розпечених вітрів.

Та частина, де перебував Телсо, втрималася лиш завдячуючи хлопакові, що майже вже закінчив утрачати сяйво свого тіла, за яким ховалася його понівечена шкіра, вся у велетенських бульбашках від жару, вся червона.

З цим, також, верталось усвідомлення всіх відчуттів і всього болю.

За єдиним довгим криком від всіх них, почали лунати і крики всіх солдатів, яких завалило стінами окопів. Це додалося у звуки горіння вирваних із коренем дерев і до гулу вітру, утворюючи фон, що рвав вуха, плавлячи свідомість.

На землі було палко, мов на пательні: жар весь час зростав. А замість повітря, приходилося дихати розпеченим піском.

— Що… — з свистом сухо удихнув, знову обпаливши горло, — …сталося? — і знову опік.

Хотілось вирвати легені, зняти плоть, що час пекла без перестану.

Телсо знову повністю безсилий.

Чому саме він? Чому не якийсь там холод, камінь, чи вогонь? А.

Він знов на мить втратив свідомість.

Світло. Точніше щось, що створене із біло-золотого світла проблиснуло зверху, вилетівши звідти, де був вибух, а зі сторони цілі снаряда, почувся.. ну, вистріл точно був не марним: через куряву побачилося тіло із проломленою груддю. Проломили її світловим списом, який одразу розчинився. То була якась солдатка, що перед тим, як вмерти, випустила кілька іскор з рук.

Вони точно цілять по всім тим, хто мають чари, бо буквально поряд виліз із завалів чоловік, не маг, звичайний рядовий, то точно.

Весь обпечений Телсо різко обернувся. До нього вже прилетів такий самий золото-білий спис, тобто, світлові списи: перший хлопак зумів відвести, але він розірвав руку між четвертим і середнім пальцем; другий пролетів мимо, чудом;

Третій простромив праву грудину;

Четвертий влучив у ліве плече, зламавши і лопатку, і ключицю, і ту найбільшу й найміцнішу кістку у руці; — це все забрало будь-яку спроможність руху.

П'ятий влучив у живіт — майже туди ж, де прошила його одна куля.

Гм, як дивно, саме та тара загоїлась — уже нема.

Але те все неважливе. Абсолютно неважливе, бо п'ятий — розітнув череп розіллявши мозок на пательню, чим зараз й тут є будь-яка земля.

Йому хтілося просто пожити, навіть воїном себе не уважав, чесно.

Як виявилось, для цього…

…треба вмерти?