Бути письменником важко. Чому?
Бо ти маєш пройти свою творчу путь наодинці. Звісно, тебе підтримають друзі, родичі, знайомі… Утім, здебільшого, ти сам.
Особливо на початку свого шляху: твоє ім’я ще невідоме, ти не маєш достатньо читачів, і пишеш переважно… у порожнечу. І порожнеча у відповідь німує.
Ти продовжуєш писати наполегливо, публікуватися, старатися над контентом — робити все, аби тебе помітили та почули, проте все ще кричиш у простір білого полотна, на якому тільки твоя тьмяна одинока фігурка і безкінечно-недосяжний горизонт мрій. І ніхто тебе не чує.
Водночас, поки ти намагаєшся докричатися до публіки крізь кілометрову товщу непробивного скла, бачиш — хтось, хто почав разом із тобою або навіть пізніше, більш помітний. Краще розвивається, швидше набирає читачів. Феєрично швидко стає популярним у тій же письменницькій справі, у тому ж жанрі, що й ти. Це обурює. Засмучує. Прокидається бажання опустити руки та повністю віддатись цій досконалій журбі: “Я ніхто. Моя творчість нікому не потрібна. Я самотній”.
Іноді і мене долають такі думки. Тож ні, ти не сам. Ти не самотній у своєму липкому смуткові, що, здається, заповнює кожну часточку твого тіла.
Не дозволяй цим думкам здолати тебе. Хтось стає популярним швидше за тебе? То й нехай, це їхній шлях. Ти ж маєш проторувати собі власну стежку — маленькими кроками до великого успіху.
І нехай на початку всі твої старання нібито будуть “у порожнечу”, нехай, ти не матимеш одразу всього, що ти задумав, і нехай все рухатиметься повільно. Але!
Згадай тих людей — їх поки небагато, але це лише поки — що писали тобі хороші слова. Згадай, як вони щиро люблять твою творчість, згадай слова: “Мені подобається, як ти пишеш”. Ти потрібен цим людям. Їх мало — але їх обов’язково стане більше.
Можливо, це станеться не так скоро, як тобі того хотілося б. Але це обов’язково станеться. І це буде нагорода за твоє старання. Головне — не здавайся, продовжуй писати, пиши, пиши, пиши… Розвивайся, ставай кращою версією себе. Публікуйся. Працюй.
Ти потрібен. Твоя творчість — важлива. Люди тебе почують і, повір, коли до них нарешті лине твій голос — це буде найдзвінкіша, найчистіша мелодія у їхньому житті.
Я вірю в тебе. Я вірю в нас обох — ми зможемо пройти крізь це разом, мій маленький самотній письменнику! Я знаю, що тобі важко. Але я також знаю — у тебе все вийде.
А якщо це звернення читаєш ти, читачу, то… Підтримуй письменників, будь ласка. Пиши їм теплі слова — не бійся робити це. Кожне слово важливе. Я досі пам’ятаю всіх, хто мені писав, і досі посміхаюсь, коли згадую. Навіть якщо ці слова були сказані два роки тому.
Письменникам правда потрібна САМЕ ТВОЯ підтримка, ТВОЇ слова, ТВОЇ відгуки. Ми живемо словами — викладаємо їх на папір, ділимося ними з читачами, і хочемо отримувати слова у відповідь.
Це як листування: письменник надіслав читачеві листа і смиренно чекає на його відповідь.
Тож підсумуймо: письменники — не здавайтесь, читачі — підтримуйте. Сподіваюсь, ця невелика сповідь вас надихнула. Всім тепла 💓
А якщо Ви хочете підтримати мене чи мою творчість, знайти мене та читати те, що я пишу, можна тут.
